Хірург

Він кивнув і сів біля ліжка. Фрост вийняв диктофон і став у ногах пацієнтки. Саме через його ввічливість і спокійний характер Мур взяв його із собою. Зараз тільки бракувало привести Ніні Пейтон агресивного полісмена.

Їй зняли кисневу маску, залишивши тільки носові трубки, щоб повітря потрапляло у її ніздрі. Вона переводила погляд з одного чоловіка на іншого, її очі пильно стежили за їхніми рухами, вишукували приховані загрози. З обережності Мур тихенько представив себе і Баррі Фроста. Спокійно обговорив усі формальності, уточнив її ім’я, вік та домашню адресу. Ця інформація вже була їм відома, але, записавши її на плівку, вони підтверджували нормальний стан її психіки і спроможність давати свідчення. Ніна відповідала на його запитання охриплим монотонним голосом, позбавленим будь-яких емоцій. Мура стурбувала її байдужість. Було відчуття, ніби він слухав мертву жінку.

– Я не чула, як він пробрався до будинку, – розпочала вона. – Я прокинулася вже тоді, коли він стояв над моїм ліжком. Не варто було залишати вікно відчиненим. Не варто було приймати ліки…

– Які ліки? – лагідно запитав Мур.

– Я страждала від безсоння. Усе через… – Її голос стих.

– Зґвалтування?

Вона відвернула погляд, уникаючи його очей.

– Мені снилися кошмари. У клініці мені приписали ліки. Для кращого сну.

«І кошмар, справжній живий кошмар, прийшов до її спальні».

– Ви бачили його обличчя? – запитав Мур.

– Було темно. Я чула його подих, але не могла рухатися. Не могла кричати.

– Ви вже були прив’язані?

– Я не пам’ятаю, як він прив’язував мене. Я не пам’ятаю, як це сталося.

«Хлороформ, – подумав Мур, – щоб знерухомити жертву. Доки вона не прокинулась».

– Що сталося далі, Ніно?

Її дихання прискорилося. На кардіомоніторі знову застрибали лінії.

– Він сів на стілець біля мого ліжка. Я бачила його тінь.

– Що він робив?

– Він… говорив зі мною.

– Що він сказав?

– Він сказав… – Вона важко ковтнула. – Він сказав, що я брудна. Заражена. Він сказав, що мені має бути соромно за власну мерзенність. І він… він збирався вирізати мою зіпсовану частину і знову зробити мене чистою. – Вона затнулася. А відтак прошепотіла: – Тоді я зрозуміла, що помру.

Кетрін пополотніла, а от Ніна здавалася цілком спокійною, ніби розказувала про страждання якоїсь іншої жінки, а не власні. Вона вже не дивилася на Мура, а втупилась у якусь точку за його спиною, і там, десь далеко, бачила жінку, прив’язану до ліжка. А на стільці, захований у темряві, сидів чоловік і неспішно описував ті жахіття, які планував зробити з нею пізніше. «Для Хірурга, – подумав Мур, – це була така собі прелюдія. Це заводить його. Запах жіночого страху. Він підживлює його. Чоловік сидить біля її ліжка і заповнює її думки картинами смерті. Її шкіра вкривається крапельками поту, і цей піт виділяє кислуватий запах страху. Екзотичний аромат, що зводить його з розуму. Він вдихає його і відчуває збудження».

– Що сталося далі? – запитав Мур.

Вона нічого не відповіла.

– Ніно?

– Він повернув лампу мені в обличчя. Світив мені в очі, щоб я не могла його роздивитися. Я бачила тільки яскраве світло. І він фотографував мене.

– А далі?

Ніна глянула на Мура.

– Тоді він зник.

– Він залишив вас саму в будинку?

– Не саму. Я чула його, чула, як він ходив. А ще – телевізор, він був увімкненим усю ніч, я чула телевізор.

Він змінив свій почерк, подумав Мур, і вони з Фростом обмінялися здивованими поглядами. Тепер Хірург почувався набагато впевненіше. Сміливіше. Замість того, щоб за кілька годин закінчити убивство, він відкладав його. Усю ніч і наступний день його жертва лежала, прив’язана до ліжка, і чекала на свій страшний кінець. Він не зважав на ризик, він смакував її страх. Отримував задоволення.

Лінії на моніторі знову прискорили свій біг. Хоча голос Ніни був монотонним і якимось неживим, за її маскою спокою ховався страх.

– Що сталося далі, Ніно? – запитав він.

– Десь у середині я, напевно, заснула. Коли прокинулась, у кімнаті знову було темно. Мені страшенно хотілося пити. Я більше ні про що не могла думати, тільки про те, як сильно мені хочеться води…

– Він на якийсь час залишав вас? Ви були сама вдома?

– Не знаю. Я чула тільки телевізор. Коли він вимкнув його, я зрозуміла, що зараз він прийде до спальні.

– Коли він прийшов, то увімкнув світло?

– Так.

– Ви бачили його обличчя?

– Тільки очі. Він був у масці. Такій, як у лікарів.

– Але ви бачили його очі.

– Так.

– Ви впізнали його? Ви бачили цього чоловіка раніше?

На якийсь час у палаті запала тиша. Мур відчув, як забилося його серце в очікуванні відповіді, на яку він так сподівався.

А тоді Ніна тихенько сказала:

– Ні.

Він відкинувся на спинку стільця. Напруга, яка сковувала палату, раптово розвіялась. Для цієї жертви Хірург був незнайомцем, безіменним чоловіком, а причина, чому він обрав саме її, залишалася таємницею.

Намагаючись приховати розчарування в голосі, Мур продовжив:

– Опишіть його, Ніно.

Вона глибоко вдихнула і заплющила очі, ніби хотіла викликати в уяві його образ.

– У нього… у нього коротке волосся. Акуратно підстрижене…

– Якого кольору?

– Каштанового. Світло-каштанового.

Відповідає кольору волосини, яку знайшли в рані Елени Ортіз.

– Тобто він був світлошкірим? – запитав Мур.

– Так.

– Якого кольору в нього очі?

– Світлі. Блакитні або сірі. Я боялася дивитися йому в очі.

– А форма обличчя? Кругла, овальна?

– Вузьке обличчя. – Вона зробила паузу. – Звичайне.

– Зріст і вага?

– Важко сказати…

– Бодай приблизно.

Ніна зітхнула.

– Середній.

Середній. Звичайний. Чудовисько із пересічною зовнішністю.

Мур повернувся до Фроста.

– Покажіть їй «шість кадрів».

Фрост передав йому альбом з фотографіями злочинців, який у поліції називали «шість кадрів», тому що на кожній сторінці було по шість фотокарток. Мур поклав його на столик біля ліжка і підсунув до Ніни.

Протягом півгодини з тривожною надією вони спостерігали, як вона перегортала сторінки, та на жодній не спинялася. Усі мовчали. Єдиними звуками було шипіння кисню і шурхіт сторінок. Ці фотографії належали злочинцям, які вчинили сексуальні злочини. Ніна перегортала сторінку за сторінкою, і Муру здалося, що їхні обличчя ніколи не скінчаться, що ніколи не скінчиться цей парад світлин, які показували найтемнішу сторону кожного чоловіка, звірячий інстинкт, прихований за маскою людськості.

Він почув, як хтось постукав по склі, що відділяло палату від коридору. Піднявши голову, він побачив Джейн Ріццолі, яка махала йому рукою.

Він вийшов, щоб поговорити з нею.

– Встановили особу? – запитала вона.

– Навряд чи нам це вдасться. На ньому була хірургічна маска.

– Навіщо йому маска? – насупилася Ріццолі.

– Може, це частина його ритуалу. Може, це його збуджує. Гра в лікаря. Він сказав їй, що видалить осквернений орган. Він знав, що її зґвалтували. І що він вирізав? Її матку.

Ріццолі зазирнула до палати. І ледь чутно додала:

– Мені спадає на думку інша причина, чому він одягнув маску.

– Чому?

– Він не хотів, щоб вона бачила його обличчя. Він не хотів, щоб вона впізнала його.

– Але це означає…

– Так, я постійно про це кажу. – Ріццолі повернулась і глянула на Мура. – Хірург з самого початку хотів, щоб Ніна Пейтон вижила.

«Як шкода, що ми не можемо зазирнути до людського серця», – подумала Кетрін, розглядаючи рентгенівський знімок грудної клітки Ніни Пейтон. Вона стояла в затіненій кімнаті й вивчала негатив, прикріплений до підсвіченого екрана, ретельно оглядала тіні, що їх відкидали кістки та внутрішні органи. Ребра, діафрагму і серце, яке розміщувалося вгорі. Не вмістилище душі, а звичайний м’яз, який перекачує кров і наділений аж ніяк не містичнішою місією, ніж легені та нирки. Однак навіть Кетрін, лікаря і науковця, торкав за живе символізм серця Ніни Пейтон.