Хірург

– Звідки вам знати, що його вже тут немає? – кинув Кроу, розвернувся і пішов.

«Вже тут». Кетрін незчулась, як почала озиратися навколо. Вона побачила медсестер, які снували поміж пацієнтами. Групку хірургів, що зібралися навколо моніторів. Працівника лабораторії з тацею пробірок для аналізів крові та шприців. Скільки людей заходять і виходять з лікарні кожного дня? Скількох із них вона добре знала? Нікого. Ендрю Капра показав їй, що ніколи не можна знати напевне, що ховається в людському серці.

Її гукнув черговий:

– Докторе Корделл, вас до телефону.

Вона підійшла до сестринського посту і взяла слухавку.

Телефонував Мур.

– Я чув, що ви витягли її з того світу.

– Так, вона досі жива, – різко відповіла Кетрін. – І ні, вона досі не говорить.

Запала мовчанка.

– Я так розумію, що зателефонував невчасно.

Вона опустилась на стільця.

– Вибачте. Я щойно розмовляла з детективом Кроу, і зараз у мене не найкращий настрій.

– Він часто так впливає на жінок.

Обоє засміялися втомленим сміхом, який стер усю ворожість між ними.

– Як ви, Кетрін? Тримаєтесь?

– Було кілька критичних моментів, але гадаю, нам вдалося стабілізувати її стан.

– Я маю на увазі вас. Як ви почуваєтесь?

Це було щось більше, ніж просте запитання. Вона відчула в його голосі непідробну тривогу і не знала, що відповісти. Але їй було надзвичайно приємно, що хтось дбає про неї, і від його слів вона аж зашарілася.

– Ви ж не підете додому, правда? – запитав Мур. – Доки не поміняють усі замки.

– Це мене так дратує. Він відібрав у мене єдине місце, де я почувалася в безпеці.

– Воно знову стане безпечним. Я подбаю про те, щоб сьогодні поміняли замки.

– У суботу? Та ви чарівник.

– Ні. Просто я маю велику колекцію візиток.

Вона подалася вперед, напруга поступово відпускала її тіло. Навколо неї кипіла робота, а всю свою увагу Кетрін зосередила на цьому чоловікові, чий голос заспокоював, додавав їй упевненості.

– А як ви? – запитала вона.

– Боюся, мій робочий день тільки починається. – Невеличка пауза, доки він відповідав на чиєсь запитання, до якого пакета класти докази. До неї долітали далекі голоси його співробітників. Вона уявила його в спальні Ніни Пейтон, а навколо – жахливі докази скоєного злочину. Утім, його голос був спокійним.

– Ви зателефонуєте, щойно вона прокинеться? – запитав Мур.

– Детектив Кроу кружляє тут, як стерв’ятник. Упевнена, що він дізнається про це навіть швидше від мене.

– Як думаєте, вона прокинеться?

– Чесно? – сказала Кетрін. – Я не знаю. Я повторюю це детективу Кроу, а він і далі про це питає.

– Докторе Корделл? – То була медсестра Ніни Пейтон, вона кликала її з палати. Її голос не на жарт стривожив Кетрін.

– Що сталося?

– Ви маєте це побачити.

– Щось трапилося? – запитав Мур.

– Заждіть хвильку. Мушу дещо перевірити. – Вона відклала слухавку і пішла до палати.

– Я якраз обмивала її, – сказала медсестра. – Її привезли з операційної всю в крові. Коли я обернула її на бік, то побачила це. Ззаду, на лівому стегні.

– Покажіть.

Медсестра взяла пацієнтку за плече і за ногу й обернула на бік.

– Ось, – тихенько мовила вона.

Страх скував Кетрін, вона не могла поворухнутися. Тільки дивилась на веселе повідомлення, написане чорним фломастером на шкірі Ніни Пейтон.

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ. СПОДОБАВСЯ МІЙ ПОДАРУНОК?»

Мур знайшов її в лікарняному кафетерії. Вона сиділа за крайнім столиком, прихилившись спиною до стіни – у позі людини, яка відчуває загрозу і хоче бачити, звідки вона прийде. Вона досі не зняла хірургічний костюм, а її волосся, зібране у хвостик, підкреслювало гострі риси її ненафарбованого обличчя і блиск в очах. Напевно, вона була так само втомленою, як і він, але страх посилював її настороженість, і вона скидалася на здичавілу кішку, що не зводила погляду з кожного його кроку, поки він підходив до столу. Перед нею стояла наполовину порожня чашка кави. «Скільки таких чашок вона уже випила?» – подумав Мур і помітив, як тремтіла рука, коли вона простягнула її, щоб узяти каву. Не залишилось і сліду від твердої руки хірурга, тепер це були руки наляканої до смерті жінки.

Він сів навпроти неї.

– Біля вашого будинку всю ніч чергуватиме патрульний автомобіль. Ви отримали нові ключі?

Вона кивнула.

– Слюсар привіз їх. Він сказав, що поставив найкращі замки.

– Усе буде добре, Кетрін.

Вона опустила очі на свою чашку.

– Те повідомлення було для мене.

– Ми не знаємо цього напевне.

– Учора був мій день народження. Він знав про це. А ще він знав, що я мала бути на чергуванні.

– Якщо це він написав його.

– Не задурюйте мені голову. Ви добре знаєте, що то був він.

Минуло кілька секунд, і Мур кивнув.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Уже було далеко за полудень, і більшість столів пустували. За прилавком працівники кафетерію витирали таці і посуд. Самотня касирка відкрила нову пачку монет, і вони із дзенькотом посипались до ящика касового апарату.

– А що з моїм кабінетом? – запитала Кетрін.

– Він не залишив відбитків пальців.

– Тобто, у вас немає зачіпок.

– Жодної, – визнав Мур.

– Він заходить і виходить з мого життя, наче вітер. Ніхто його не бачить. Ніхто не знає, як він виглядає. Я можу заґратувати всі свої вікна, та все одно боятимусь лягати спати.

– Ви не мусите йти додому. Я відвезу вас до готелю.

– Не має значення, де я заховаюся. Він знатиме, де мене знайти. З якоїсь причини він обрав саме мене. Він попередив мене, що я наступна.

– Я так не думаю. Це було б дуже нерозумно з його боку – попереджати свою наступну жертву. Хірург не такий дурний.

– Тоді чому він написав мені? Чому написав те повідомлення на… – Вона важко ковтнула.

– Може, він хоче кинути виклик поліції. Поглузувати з нас.

– Тоді той мерзотник мав би написати вам! – Її голос прозвучав так дзвінко, що медсестра, яка наливала каву, озирнулась і глянула на неї.

Зашарівшись, Кетрін зірвалася на рівні ноги. Вона почувалася ніяково через вибух емоцій і всю дорогу мовчала. Вони йшли лікарняними коридорами, і Мур хотів взяти її за руку, але подумав, що вона відштовхне його, сприйнявши цей жест за прояв жалощів. Менше за все він хотів, щоб вона відчувала його жалість. З усіх жінок, яких він зустрічав, вона найбільше заслуговувала на повагу.

Уже в його автівці Кетрін сказала:

– Я втратила самовладання. Вибачте.

– Хто б не втратив за таких умов.

– Ви.

Він іронічно посміхнувся.

– Я, звісно ж, ніколи не виходжу з себе.

– Так, я помітила.

«І що це мало означати?» – подумав Мур, поки вони їхали до Бек-Бей. Вона вважає, що йому не знайомі ті шторми, які вирують у людському серці? Відколи це чітка логіка означає відсутність емоцій? Він знав, що колеги з відділу розслідування убивств називають його Святим Томасом Незворушним. Тим, до кого можна звернутися, коли ситуація стає вибухонебезпечною і всім бракує заспокійливого голосу. Та вони не знали іншого Томаса Мура, того, який уночі стояв перед шафою дружини і вдихав ледь чутний запах її одягу. Вони бачили тільки ту маску, яку він дозволяв їм бачити.

З ноткою образи в голосі Кетрін сказала:

– Вам легко бути таким спокійним. Адже він полює не на вас.

– Спробуймо подумати про це раціонально…

– Про мою смерть? Аякже, я можу думати про це раціонально.

– Хірург виробив для себе зручний почерк. Він нападає вночі, а не вдень. Насправді він боягуз, він не може протистояти жінці на рівних умовах. Він хоче, щоб його здобич була вразливою. У ліжку, спляча. Щоб вона не могла опиратися.

– То ви пропонуєте мені ніколи не лягати спати? Простіше не буває.

– Я лише кажу, що він не нападатиме вдень, коли жертва може себе захистити. Усе міняється тільки після заходу сонця.