Хірург

– Усе гаразд? – запитав він.

– Якраз закінчую огляд.

Пітер кинув погляд на трубки й різноманітні прилади, що обступили ліжко містера Ґвадовскі.

– Я чув, що ти сьогодні зробила неймовірне. Врятувала його від страшної кровотечі.

– Не впевнена, що це можна назвати порятунком. – Вона знову повернулася до свого пацієнта. – Працює все, крім сірої речовини.

Якусь мить вони мовчали, обоє спостерігали, як підіймається і опускається грудна клітка містера Ґвадовскі.

– Гелен казала, що сьогодні до тебе приходили двоє поліцейських, – озвався Пітер. – У чому справа?

– Нічого важливого.

– Забула сплатити штраф за неправильне паркування?

Кетрін вимушено посміхнулася.

– Угадав. І я сподіваюся, що ти внесеш за мене заставу.

Вони залишили відділення хірургічної реанімації і пішли коридором. Довгов’язий Пітер ступав поряд з нею своїм розмашистим кроком. Вони якраз підходили до ліфта, коли він запитав:

– Кетрін, з тобою все добре?

– Чому питаєш? Я погано виглядаю?

– Чесно? – Він вдивлявся в її обличчя, пильний погляд його блакитних очей примушував її ніяковіти. – Ти виглядаєш так, ніби тобі не завадить келих вина і гарна вечеря у якомусь ресторані. Може, хочеш приєднатися до мене?

– Спокуслива пропозиція.

– Але?..

– Але краще я залишуся сьогодні вдома.

Пітер схопився за груди, наче йому завдали смертельної рани.

– Ти знову поцілила мені прямісінько в серце! Скажи, як я можу тебе вмовити?

Кетрін усміхнулася.

– Це ти вже сам думай.

– А як тобі таке? Сорока принесла на хвості, що в суботу в тебе день народження. Давай я покатаю тебе на своєму літаку.

– Не можу. У мене чергування.

– Ти можеш помінятися з Еймсом. Я поговорю з ним.

– Не треба, Пітере. Ти ж знаєш, що я не люблю літати.

– Тільки не кажи, що в тебе фобія.

– Просто я не люблю потрапляти в ситуації, які не можу контролювати.

Він похмуро кивнув.

– Типовий хірург.

– Ввічливий спосіб сказати, що я невблаганна.

– Отже, наше побачення в літаку відміняється? І я ніяк не зможу тебе переконати?

– Боюся, що ні.

Пітер зітхнув.

– Ну все, я вже не знаю, що казати. Я вичерпав свій репертуар.

– Я помітила. Ти інколи повторюєшся.

– Гелен теж так каже.

Вона здивовано глянула на нього.

– Гелен дає тобі поради, як запросити мене на побачення?

– Вона казала, що не може дивитися на цю жалюгідну виставу, у якій чоловік б’ється головою об неприступну стіну.

Обоє засміялися, вийшли з ліфта і попрямували до своїх кабінетів. То був щирий сміх двох співробітників, які прекрасно розуміли, що їхня розмова – лише жартівлива гра. Поки їхні стосунки трималися на такому рівні, між ними не було жодних образ чи скривджених почуттів. Невеличкий безневинний флірт, який ні до чого не зобов’язував. Він жартома запрошував її на побачення. Вона жартома відмовляла йому, і весь колектив сміявся разом з ними.

Годинник показував пів на шосту, і більшість співробітників уже збиралися йти додому. Пітер зник за дверима свого кабінету, Кетрін пішла до свого – щоб повісити халат і взяти сумку. Вона повісила халат на дверний гачок – і враз її осяяла одна думка.

Вона перетнула приймальню і просунула голову до кабінету Пітера. Він переглядав картки пацієнтів, окуляри сповзли йому на носа. На відміну від її впорядкованого кабінету, кабінет Пітера виглядав так, наче тут нещодавно пронісся ураган. Сміттєве відро заповнювали паперові літачки. На кріслах стосами лежали книжки і медичні журнали. Одну стіну майже заліпили густі зарості філодендрону. Поміж тими листяними джунглями де-не-де проглядали Пітерові дипломи: інженера аеронавтики Массачусетського технологічного інституту, доктора медицини Гарвардської медичної школи.

– Пітере? Це якесь безглузде запитання…

Він глянув на неї поверх своїх окулярів.

– Тоді ти прийшла за адресою.

– Ти заходив до мого кабінету?

– Мені зателефонувати адвокату, перш ніж відповісти на твоє запитання?

– Та ну. Я серйозно.

Він випростався й уважно подивився в її очі.

– Ні, не заходив. А що?

– Пусте. Не переймайся. – Кетрін обернулася, щоб вийти, і почула за спиною рипіння крісла, коли Пітер підвівся. Він пройшов за нею до її кабінету.

– Чим не перейматися? – запитав він.

– У мене просто якась параноя, ось і все. Мене дратує, коли мої речі не на своєму місці.

– Це ти про що?

– Мій халат. Я завжди вішаю його на дверях, а він якимось дивом опиняється на картотечній шафі або на спинці крісла. Я знаю, що ні Гелен, ні інші секретарі його не перевішували. Я питала їх.

– Може, це прибиральниця?

– А ще мене страшенно дратує те, що я ніде не можу знайти свій стетоскоп.

– Ти досі його не знайшла?

– Мені довелося позичити інший у старшої медсестри.

Насупившись, Пітер роззирнувся навколо.

– Так ось же він. На полиці. – Він підійшов до книжкової шафи, де біля однієї з книжок лежав її згорнутий стетоскоп.

Кетрін мовчки взяла його з Пітерових рук і дивилася на нього так, ніби то був якийсь геть невідомий їй об’єкт. Чорна зміюка, що обвилася навколо її руки.

– Агов, що сталося?

Вона глибоко вдихнула.

– Мабуть, я просто втомилася. – Вона поклала стетоскоп до лівої кишені халата – туди, де завжди його залишала.

– Ти впевнена, що більше нічого не сталося? Може, тебе тривожить щось іще?

– Мені вже пора додому. – Вона вийшла з кабінету, і він пішов за нею.

– Це якось пов’язано з тими поліцейськими? Послухай, якщо у тебе якісь проблеми… якщо я можу чимось тобі допомогти…

– Я не потребую нічиєї допомоги, дякую. – Її відповідь прозвучала холодніше, ніж вона того хотіла, і Кетрін одразу пожалкувала про свої слова. Пітер не заслуговував на таке ставлення.

– Знаєш, я був би радий хоч іноді чимось тобі допомогти, – тихенько додав він. – Ми ж працюємо разом. Ми партнери. Чи ти так не думаєш?

Кетрін нічого не відповіла.

Він розвернувся, щоб іти до свого кабінету.

– Побачимося зранку.

– Пітере?

– Так?

– Стосовно тих двох поліцейських. І причини, чому вони приходили до мене…

– Ти не мусиш мені розказувати.

– Ні, мушу. Ти будеш шукати якісь пояснення, якщо я не розповім. Вони приходили, щоб запитати мене про одне вбивство. У четвер уночі вбили жінку. Вони думали, що я могла її знати.

– Ти її знала?

– Ні. Вони помилилися, от і все. – Вона зітхнула. – Вони помилилися.

Кетрін повернула ключ і почула, як замок із приємним клацанням став на своє місце. Затягнула дверний ланцюжок. Ще одна лінія оборони від незвіданих кошмарів, що чигають за її стінами. Безпечно забарикадувавшись у своїй квартирі, вона роззулася, поклала сумку і ключі від автівки на тумбочку з вишневого дерева, що стояла в передпокої, і босоніж, ступаючи пухнастим білим килимом, пішла до вітальні. Завдяки дивовижній системі центрального кондиціонування у квартирі панувала приємна прохолода. Надворі було тридцять градусів, а в її квартирі температура ніколи не перевищувала двадцяти двох градусів влітку і не падала нижче двадцяти взимку. У житті було стільки невизначено і непевного, що Кетрін щосили намагалася дотримуватись бодай якогось порядку у визначених рамках свого життя. Вона обрала цей дванадцятиповерховий кондомініум[20] на Коммонвелс-авеню тільки через те, що будівля була новою і мала захищену підземну стоянку. Хоча вона й не була такою колоритною, як червоні цегляні будинки історичної забудови в районі Бек-Бей, але могла гарантувати своїм мешканцям, що ті не матимуть жодних проблем із електрикою чи водопостачанням, як нерідко бувало в старих будівлях. Кетрін не терпіла жодних непевностей. У її квартирі була ідеальна чистота, і, за винятком кількох кольорових плям, вона надавала перевагу білому кольору в інтер’єрі. Біла канапа, білі килими, біла плитка. Колір чистоти. Ніким неторканої, цнотливої.

20

Кондомініум – будинок, у якому квартири належать власникам як приватна власність.