Крадій часу

— Ми є Ігорі, шер.

— Так, я вже це чув! Слухайте, мені не…

— Ні, шер. «Ми є Ігорі», шер. Це така органішація, шер.

— Яка ще організація?

— Для рошміщень, шер. Рошумієте, шер, річ у тому, що… Ігор чашто втрачає швоїх гошподарів, хоч його вини тут, рошумієте, немає. А ш іншого боку…

— …у вас по два великі пальці, — щойно зауважив це Джеремі і не міг стриматися. — По два на кожній руці!

— О, так, шер, дуже шручно, — підтвердив Ігор, навіть не подивившись униз. — Ш іншого боку, ніколи не бракує людей, яким потрібен Ігор. Тому моя тітка Ігорина шашнувала це наше маленьке елітне агенштво.

— Для… багатьох Ігорів? — запитав Джеремі.

— О, наш там чимало. Велика родина, — Ігор простягнув Джеремі візитівку.

Там було написано:

Ми є Ігорі 

«Завжди готові надати поміч» 

Старий Ратгауз

Бад Шушайн

се-мейл: Єшмарштер Убервальд

Джеремі подивився на семафорну адресу. Його нормальне невігластво стосовно всіх не пов’язаних з годинниками речей на неї не розповсюджувалося. Він вельми зацікавився цією новою міжконтинентальною семафорною системою, коли почув про використання в ній годинникових механізмів для прискореного передавання вісток. Отже, можна було найняти Ігоря, виславши семаграму? Це принаймні пояснює швидкість, з якою він з’явився.

— Ратгауз, — вимовив він. — Це щось на кшталт міської ратуші?

— Шашвичай, шер… шашвичай, — погодився Ігор.

— То в Убервальді ви дійсно користуєтесь семафорними адресами?

— О, так. Ми готові хапати майбутнє обидвома руками, шер.

— …і чотирма великими пальцями…

— Так, шер. Ми можемо шхопити будь-що.

— І тоді ви прислали поштою самого себе?

— Швішно, шер. Нам, Ігорям, не швикати до дишкомфорту.

Джеремі кинув оком на передані йому документи і звернув увагу на одне ім’я.

Перший документ був підписаний. Принаймні в певному сенсі. Там було повідомлення, написане великими й чіткими, немовби надрукованими, літерами, а під ним ім’я.

ВІН БУДЕ КОРИСНИЙ

ЛЕҐІЖОН

Він пригадав.

— О, то це влаштувала леді Л女жон. Це вона вас прислала сюди?

— Шаме так, шер.

Відчуваючи, що Ігор очікував від нього більшого, Джеремі почав показово переглядати решту документів, які виявилися рекомендаціями. Деякі були написані чимось засохлим і коричневим — Джеремі мав надію, що то було таке чорнило — на одному текст був нашкрябаний олівцем, а в деяких були обпалені краєчки. Усі рекомендації були компліментарні. Невдовзі, однак, стала помітна певна тенденція стосовно всіх підписантів.

— Цей лист підписав якийсь Навіжений Доктор Ківш, — зауважив він.

— Ой, та його, фактично, не нашвали таким від народження, шер. Ше радше його прішвишько, так би мовити.

— Тобто, він став навіженим?

— Хто може шнати, шер?

— А Схиблений Барон Гага? Тут у графі «Причина звільнення» написано, що його розчавив палаючий вітряк.

— Випадок помилкової ідентифікації, шер.

— Справді?

— Так, шер. Я так рошумію, що юрба переплутала його ш Верешкливим Доктором Бешумцем, шер.

— Он як. Ага, — Джеремі перегорнув аркуш. — Я бачу, що ви і в нього працювали.

— Так, шер.

— І він помер від отруєння крові?

— Так, шер. Шпричиненого брудними вилами.

— А… Ніпсі Наштрикувач?

— Е-е, чи ви повірите, що він торгував шашликами, шер?

— Дійсно?

— Але не шовшім традиційно, шер.

— Тобто, він теж був божевільний?

— Ох. Мушу вишнати, що він мав деякі дивацтва, але Ігор ніколи не дає оцінки швоїм гошподарям чи гошподиням, шер. Таким є наш Ігорів кодекш, шер, — терпляче пояснив він. — Штаренький наш швіт був би кумедним, якби ми вші були однакові, шер.

Джеремі цілком розгубився, не знаючи, що далі робити. Він ніколи не вмів добре розмовляти з людьми, а якщо не враховувати леді Л女жон і суперечку з містером Соаком з приводу зайвого сиру, це взагалі була його найдовша балачка за цілий рік. Можливо, тому, що було важко визнати Ігоря звичайною людиною. Досі до категорії «люди» Джеремі не включав істот, які мали на собі більше швів, ніж жіноча сумочка.

— Але я не певний, що матиму для вас якусь роботу, — мовив він. — Я маю нове замовлення, але не певний, як… до того ж я не божевільний!

— Ше не обов’яшково, шер.

— Я навіть маю документ, де написано, що я при своєму розумі.

— Дуже гарно, шер.

— Мало в кого є таке посвідчення!

— Швята правда, шер.

— Я заживаю ліки, якщо хочете знати.

— Дуже гарно, шер, — повторив Ігор. — Я піду і приготую шніданок, добре? Поки ви вдягнетешя… гошподарю.

Джеремі схопився за вологі поли халата.

— Зараз повернуся, — сказав він і поквапився вгору сходами.

Ігор обвів поглядом стелажі з інструментами. На них не було ані порошинки; напильники, молотки і обценьки були вишикувані за розміром, а інструменти на верстаку були розкладені з геометричною точністю.

Він висунув шухляду. Там лежали рівнесенькими рядочками гвинти.

Ігор подивився на стіни. На них не було нічого, крім поличок із годинниками. Це було дивно — навіть у Слинявого Доктора Пульса на стіні висів календар, додаючи бодай якусь кольорову пляму. Щоправда, цей календар випустила компанія «Кислотні ванни й гамівні сорочки» з Уґлі, тож пляма була здебільшого кривавого відтінку, але принаймні це свідчило про існування якогось світу поза чотирма стінами.

Ігоря це спантеличило. Ігор ще ніколи в житті не працював з нормальними особами, які не з’їхали з глузду. Він працював із багатьма… такими, яких у цьому світі називають навіженими, а також із кількома майже нормальними людьми, божевілля яких було не надто буйне і соціально прийнятне, але не міг пригадати жодного випадку співпраці з абсолютно здоровою і врівноваженою особою.

Очевидно, міркував він, якщо запихання гвинтів до носа було ознакою божевілля, то акуратне складання їх і розміщення в шухляді у строго відповідному порядку свідчило про психічне здоров’я на відміну від…

Хоча. Ні. Хіба ж це свідчило про щось?..

Він усміхнувся. Почав відчувати себе цілком у своїй тарілці.

Цок 

Підмітальник Лу-Тзе дбайливо порався біля своїх гір у Саду П’яти Несподіванок. Мітлу він притулив до живоплоту.

Угорі нависала над храмовими садами величезна кам’яна статуя Колина Вічноздивованого, що сидів із широко розплющеними очима з виразом постійного і втішеного подиву на обличчі.

Гори стають своєрідним хобі для тих людей, які за нормальних обставин мають, як то кажуть, купу вільного часу. Лу-Тзе взагалі не мав часу. Час стосувався здебільшого інших людей; для нього це було щось таке, чим для інших людей було море — велике й недоступне, і хоч інколи вас бадьорило, коли ви занурювали в нього палець ноги, ви б не змогли постійно в ньому жити. До того ж у нього від цього завжди вкривалася зморшками шкіра.

Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.

Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.

На гору впала тінь.

Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.

— Так, повелителю? — мовив він.

— Я шукаю так званого Лу-Тзе, — сказав хлопець. — Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.

— Почалося зледеніння, — пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. — Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?