Страница 8 из 77
Проте в казці «Скляний годинник з Бад Шушайна» таки був годинник. Своєрідний. І він був… дивний. Один лихий чоловік — читачі відразу знали, що він лихий, бо так було там написано на одній зі сторінок — змайстрував годинник зі скла, в якому полонив сам Час, але все пішло шкереберть, тому що одна з деталей годинника — пружинка, яку він не зміг виготовити зі скла, — трісла від перенапруги. Час було звільнено, а той чолов’яга постарів за секунду на десять тисяч років, обернувся на порох, і його — що було зовсім не дивно, на думку Джеремі — більше ніколи не бачили. Казка закінчувалася такою мораллю: Великі Справи Залежать від Маленьких Деталей. Джеремі не бачив причини, чому цією мораллю не могло бути «Не Варто Заманювати в Пастку Годинників Неіснуючих Жінок» або «Усе Спрацювало б зі Скляною Пружиною».
Але навіть недосвідчене око Джеремі зауважило в цій казці якусь недоречність. Складалося враження, що навіть авторка намагалася знайти бодай якийсь сенс у побаченому або почутому, чого вона не могла збагнути. А ще — ха‑ха! — хоч дія казки відбувалася сотні років тому, коли навіть в Убервальді були тільки примітивні годинники з зозулею, ілюстратор намалював високого дідівського годинника тієї моделі, якої ще не існувало навіть п’ятнадцять років тому. Безмежна людська дурість! Було б смішно, якби не було так сумно!
Він відклав книжку вбік і решту вечора присвятив роботі над невеличким проєктом для Гільдії. Вони йому завжди щедро віддячували за умови, що він дотримається обіцянки ніколи не з’являтися там особисто.
Тоді поставив завершену роботу на нічний столик біля будильників. Задув свічку. Заснув. І бачив сон.
Цокав скляний годинник. Годинник стояв посеред майстерні на дерев’яній підлозі, відсвічуючи сріблястим сяйвом. Джеремі обійшов його довкола, хоч, може, це сам годинник поволі кружляв навколо нього.
Годинник був вищий за людину. Всередині прозорого корпусу мерехтіли, наче зорі, червоні й сині вогники. У повітрі висів їдкий запах.
І тут зір Джеремі немовби пірнув у цю річ, кристалічну річ, занурюючись у нашарування скла і кварцу. Ці нашарування здіймалися вгору, височіли над ним, стаючи гладенькими стінами заввишки в сотні миль, а він падав униз поміж пластами, що ставали дедалі шорсткішими й нерівними…
…сповненими отворів. Тут теж було синє й червоне світло, що ніби омивало його.
І тільки тепер почувся звук. Він долинав із темряви попереду, повільний і на диво знайомий ритм, підсилене в мільйони разів серцебиття…
…гуп… гуп…
…кожен удар поволіший за гори і більший за світи, темний і криваво-червоний.
Він почув ще декілька пульсацій, а тоді його падіння вповільнилося, зупинилося, і він почав знову підноситися вгору попри сльотаве світло, аж поки яскраве сяйво попереду стало кімнатою.
Треба це все запам’ятати! Він так чітко все побачив! Це так просто! Так легко! Він міг розрізнити кожну деталь, як вони були з’єднані, як зроблені.
А тепер видіння почало блякнути.
Це був, звичайно, просто сон. Він так нагадав сам собі, і це його заспокоїло. Але було нелегко повертатися до реальності, мусив він визнати. Він досі пам’ятав, як на верстаку неподалік парував у горнятку чай, а за дверима лунали чиїсь голоси…
У двері погрюкали. Джеремі подумав, що сон, мабуть, урветься, коли відчиняться двері, але двері раптом щезли, а грюкіт і далі лунав. Він долинав знизу.
Була 6:47 ранку. Джеремі глянув на будильники, пересвідчуючись, що вони показують точний час, тоді вбрав халат і квапливо спустився вниз. Трішечки прочинив передні двері. Там нікого не було.
— Нє, містеле, внизу.
Унизу був якийсь ґном.
— Ім’я Дзигал? — запитав він.
— Так?
Крізь щілинку просунули папку-планшет.
— Підписати там, де писе «Підписати». Дяка. Давайте, хлопсі…
За його спиною двійко тролів перехилили візочок. На бруківку гепнувся чималий дерев’яний ящик.
— Що це таке? — здивувався Джеремі.
— Телміновий пакунок, — пояснив ґном, забираючи папку-планшет. — Плямим ходом із Убелвальду. Костував, мабуть, купу глосей. Дивіться, скільки там лізних пецаток і наклейок.
— А не могли б ви занести це в…? — почав було Джеремі, але візок, на якому весело дзенькали і брязкали ще якісь крихкі товари, вже віддалявся геть.
Почало дощити. Джеремі подивився на наліпку на ящику. Там явно була його адреса, написана акуратним рівним почерком, а зверху над нею містилася печатка з двоголовим убервальдським кажаном. Не було більше жодних інших маркувань, крім слів на самому споді:
І тут ящик почав лаятися. Лайка була приглушена і на чужинській мові, але всі лайливі слова були доволі інтернаціональні за змістом.
— Е-е… агов? — мовив Джеремі.
Ящик перекрутився і впав на один із довших боків, не припиняючи прокльонів. Щось там гупало зсередини, лунали ще гучніші прокльони, а ящик знову набрав вертикального положення, але цього разу його верх опинився в належному місці згори.
Одна його дошка відсунулася вбік, і на вулицю з брязкотом випав лом-цвяходер. Голос, який щойно лаявся, запитав:
— Чи не були б ви такі лашкаві?
Джеремі застромив лом у щілину, що утворилася, й наліг на нього.
Ящик розломився. Джеремі випустив з рук цвяходер. Там усередині… була якась істота.
— Я не шнаю, — буркнула вона, струшуючи з себе рештки упаковки. — Вішім клятих днів беш жодних проблем, а тоді ці ідіоти кидають тебе на пороші догори ногами, — він кивнув Джеремі. — Доброго ранку, шер. Припушкаю, що ви міштер Джеремі?
— Так, але…
— Мене швати Ігор, шер. Мої пошвідчення ошоби, шер.
Рука з накладеними, наче після виробничої аварії, швами простягнула Джеремі жмуток паперів. Він інстинктивно сахнувся, а тоді взяв їх, відчувши себе присоромленим.
— Мені здається, це якась помилка, — мовив він.
— Ні, жодної помилки, — заперечив Ігор, витягаючи з-під уламків ящика саквояж. — Вам потрібен ашиштент. А ви не шнайдете кращих ашиштентів, ніж Ігор. Це вші шнають. Чи можемо ми шховатишя від дощу, шер? Від нього мої коліна штають іржавими.
— Але мені не потрібен асист… — почав було Джеремі, хоч це було не зовсім правильно. Просто в нього асистенти не затримувалися. Ніхто не залишався в нього більше тижня.
— Доброго ранку, сер! — пролунав бадьорий голос.
Під’їхав ще один візочок. Цей був пофарбований лискучим і стерильним білим кольором, завантажений доверху молочними бідонами, і збоку мав напис «Рональд Соак, молочар». Джеремі розгублено глянув на сяюче обличчя містера Соака, котрий тримав у кожній руці по пляшці молока.
— Одна пінта, сквайре, як завжди. А, може, ще одна, бо ви ж не один?
— Е-е, е-е, е-е… так, дякую.
— А йогурт цього тижня смачненький, як ніколи, сквайре, — почав заохочувати його містер Соак.
— Е-е, е-е, мабуть, ні, містере Соаче.
— Може, бажаєте яєчок, вершечків, масла, масляночки або сирочка?
— Не тепер, містере Соаче.
— Ну, то й добре, — не знітився містер Соак. — Тоді до завтра.
— Е-е, так, — озвався Джеремі, а візочок покотився далі. Містер Соак був його приятелем, що на соціально-обмеженому лексиконі Джеремі означало «тим, із ким я розмовляю раз або двічі на тиждень». Він позитивно ставився до молочаря, бо той регулярно і пунктуально доставляв щодня пляшку рівнесенько о 7 ранку. — Е-е, е-е… до побачення, — додав він.
А тоді повернувся до Ігоря.
— Звідки ви знали, що мені потрібно… — почав було він. Але той дивний чоловік устиг зайти всередину, і стурбований Джеремі знайшов його вже в майстерні.
— О, так, дуже гарно, — сказав Ігор, оглядаючи все з виглядом знавця. — Це мікролашер «Тернбол Мк3», так? Я бачив його в каталоші. Шправді дуже гар…
— Я не просив ніяких асистентів! — урвав його Джеремі. — Хто вас прислав?