Крадій часу

Досі аудитори навчалися завдяки лічбі. Раніше чи пізніше все зводилося до цифр. Якщо ви знали всі цифри, ви знали все. Нерідко «пізніше» означало набагато пізніше, але це не мало значення, бо для аудитора час був лише ще однією цифрою. Але мозок, ці кілька фунтів драглистих хрящів, так швидко рахував цифри, що вони взагалі переставали бути цифрами. Вона дивувалася, як легко він міг спрямувати руку, щоб та зловила в повітрі м’ячик, немовби підсвідомо вираховуючи всі майбутні позиції руки й м’яча.

Здавалося, ніби почуття функціонують і надають їй свої висновки швидше, ніж вона встигає подумати.

Саме зараз вона намагалася витлумачити іншим аудиторам, що немає нічого неможливого в тому, щоб не годувати слона, коли немає жодного слона, якого треба годувати. Міс Мандаринова була однією з найтямущіших аудиторок, яка швидко вчилася і вже визначила низку речей, подій і ситуацій, які вона віднесла до категорії «абсолютно безглуздих». На «абсолютно безглузді» речі можна було не звертати жодної уваги.

Декому з них важко давалося розуміння цього, але вона раптом зупинилася посередині речення, почувши гуркіт ліфта.

— Там є хтось нагорі? — запитала вона.

Присутні аудитори похитали головами. Напис «ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК» цілковито збив їх із пантелику.

— Тоді хтось спускається вниз! — вигукнула міс Мандаринова. — Вони вислизають звідси! Їх треба зупинити!

— Нам треба обговорити… — почав був один аудитор.

— Роби, що я звеліла, органічний ти органе!

— Це все пов’язано з особистостями, — сказала леді Л女жон, коли Сюзен штовхнула, відчиняючи, двері на даху і ступила на покрівлю.

— Так? — перепитала Сюзен, озираючи мовчазне місто. — Я думала, що ви були цього позбавлені.

— Тепер вони їх здобувають, — додала леді Л女жон, вилазячи на покрівлю біля Сюзен. — А особистості визначають себе відносно інших особистостей.

Сюзен, скрадаючись уздовж парапету, обміркувала це дивне речення.

— Маєш на увазі, що можуть розпочатися палкі суперечки? — запитала вона.

— Так. Раніше в нас ніколи не було власного «я».

— Ну, я бачу, що ти вже даєш собі з цим раду.

— Лише тому, що стаю цілковито й абсолютно божевільною, — пояснила її світлість.

Сюзен озирнулася.

Капелюшок і сукня леді Л女жон цілком пошарпалися і з них злітали блискітки. А ще змінилася її зовнішність. Немовби на делікатну порцеляну її обличчя хтось натягнув химерну маску, виготовлену якимось блазнем. Сліпим, імовірно, блазнем. Який до того ж був у боксерських рукавицях. А довкола нього була мряка. Леді Л女жон дивилася на світ так званими «очима єнота» з синцями, а губна помада торкнулася її вуст лиш де‑не-де і припадково.

— Ти не схожа на божевільну, — збрехала Сюзен. — У цілому.

— Дякую. Але боюся, що здоровий глузд визначається більшістю. Чи ти знаєш вислів «Ціле більше, ніж сума його частин»?

— Звичайно, — Сюзен озирала дахи, шукаючи шлях донизу. Їй це вже починало набридати. Ця… річ, здається, мала настрій говорити. Або, радше, базікати безцільно.

— Це божевільне твердження. Безглузде. Але тепер я вірю в його правдивість.

— Добре. Ліфт почне спускатися вниз… зараз.

Смужки синього світла витанцьовували біля дверцят ліфта, наче форель у потоці.

Аудитори зібралися разом. Вони вчилися. Багато хто роздобув уже зброю. І дехто не вважав за потрібне пояснювати іншим, що тримати в руці щось таке наступальне є цілком природною річчю. Це стосувалося чогось глибинного в найсокровеннішій ділянці мозку.

Але їх чекала прикра несподіванка, коли двоє їхніх відчинили дверцята ліфта й побачили посеред підлоги напіврозталу шоколадну цукерку з вишневим лікером.

Її пахощі полинули до аудиторів.

Вціліла тільки одна аудиторка, але коли міс Мандаринова також поласувала цукеркою, в живих не залишилося взагалі нікого.

— Одним із незаперечних життєвих фактів, — зазначила Сюзен, стоячи на краю музейного парапету, — є те, що серед усіх цих порожніх обгорток зазвичай ховається остання шоколадна цукерочка.

Тоді вона простягла руку і схопилася за водостічну трубу.

Вона не була певна, як це спрацює. Якби вона впала… але чи впаде вона? Для падіння не було часу. Вона мала свій особистий час. Теоретично, якби в подібній ситуації існувало щось на кшталт конкретної теорії, це означало б, що вона просто ковзне вниз до землі. Але час для того, щоб визначити правдивість подібної теорії можна було знайти тільки тоді, коли вже не існувало іншого вибору. Теорія була лише ідеєю, а водостічна труба — незаперечним фактом.

Довкола її рук замерехтіло синє сяйво.

— Лобсанже? — неголосно спитала вона. — Це ж ти, правда?

Це ім’я пасує нам, як і будь-яке інше. Голос був ледь чутний, наче дихання.

— Це, мабуть, безглузде запитання, але де ти?

Ми лише спогад. І я ослаблений. 

— Он як. — Сюзен ковзнула трохи далі.

Але я зміцнію. Дістанься до годинника. 

— Який у цьому сенс? Ми ж нічого не зробимо!

Часи змінилися.

Сюзен сягнула землі. Леді Л女жон незграбно спустилася слідом. Її вечірня сукня ще більше роздерлася.

— Можу я підказати тобі щось стосовно моди? — запитала Сюзен.

— Буду рада почути, — чемно відповіла її світлість.

— Довгі світло-вишневі панталони з цією сукнею? Поганий вибір.

— Справді? Але ж вони такі барвисті й теплі. А що я мала би вбрати натомість?

— З отакенним вирізом? Практично нічого.

— Але чи це було б допустиме?

— Е-е… — Сюзен зовсім не мала бажання розтлумачувати всі тонкощі й нюанси дамської білизни комусь, хто навіть і не був кимось. — Для тих, кого б це могло зацікавити, так, — відповіла вона. — Це довго пояснювати.

Леді Л女жон зітхнула.

— І так воно з усім, — зронила вона. — Навіть із одягом. Замінник шкіри для зберігання тілесного тепла? Це ж просто. І легко сказати. Але з’ясовується, що є море всіляких правил і винятків, які неможливо збагнути.

Сюзен озирнула Брод-Вей. Він був заповнений мовчазними перехожими, але жодного аудитора ніде не було видно.

— Ми ще нарвемося на них, — вимовила вона вголос.

— Так. Їх будуть, щонайменше, сотні, — сказала леді Л女жон.

— Чому?

— Бо нам завжди було цікаво знати, що таке життя.

— Тоді ходімо на Зефірну вулицю, — порадила Сюзен.

— А що там такого для нас?

— «Вайнріх і Беттхер».

— Хто це такі?

— Гадаю, що засновники — герр Вайнріх і фрау Беттхер — померли дуже давно. Але їхня крамничка й досі процвітає, — пояснила Сюзен, перетинаючи вулицю. — Нам потрібні боєприпаси.

Леді Л女жон наздогнала її.

— О. То вони виробляють шоколад? — запитала вона.

— А ведмідь какає в лісі? — саркастично зронила Сюзен і відразу зрозуміла, що припустилася помилки.[16]

Але було вже пізно. Леді Л女жон на мить замислилася.

— Так, — відповіла вона зрештою. — Так, я думаю, що більшість різновидів випорожнюється саме таким чином, принаймні в зонах із помірним кліматом, але дехто з них…

— Я мала на увазі, що так, вони виробляють шоколад, — не дала їй договорити Сюзен.

Марнота, марнославство, думав Лу-Тзе, поки молочний візок торохкотів мовчазним містом. Ронні мав у собі щось від божества, а люди такого типу не люблять ховатися. Не по-справжньому. Їм подобається залишати маленькі натяки, якусь смарагдову скрижаль, якийсь код у гробниці серед пустелі, якийсь знак, що повідомляє уважному дослідникові: Я тут був, і був я великим.

Чого боялися первісні люди? Ночі, мабуть. Холоду. Ведмедів. Зими. Зірок. Безмежного неба. Павуків. Змій. Одне одного. Люди боялися безлічі речей.

Він дістав із наплічника пошарпаний примірник «Шляху» й розгорнув його навмання.

97-й коан: «Чого бажаєте собі, те й мишам робіть». Гм-м. Це не допомагає. Крім того, він інколи не був певний, чи правильно записав цей коан, хоч він завжди спрацьовував. Він завжди залишав цих польових ссавців у спокої, і вони відповідали йому тим самим.

16

Якщо задовго вчити маленьких дітей, ваша лексика збагачується такими ось фразами.