Крадій часу

— Міфічно? — уточнила шкільна вчителька Сюзен. 

— Еге ж. З екстрамиффом. А це означає дуже велику халепу. Але той чоловік лише усміхнувся і сказав, що хлопчика треба виховувати людиною, аж до повноліття, і я подумала, еге ж, усе пішло миффічно. Я бачила, що він не має зеленого поняття, що робити далі, а отже, я мушу брати справу в свої руки. 

Пані Оґґ затягнулася люлькою, а її очі зблиснули до Сюзен крізь дим. 

— Я не знаю, чи багато в тебе досвіду з такого типу речами, дівчино, але коли високопоставлені й могутні замислюють часом грандіозні плани, вони не завжди продумують до кінця дрібні деталі, знаєш? 

Так. Це ж я дрібна деталь, подумала Сюзен. Одного дня Смерті стрілило в череп удочерити дитину без матері, а я стала отією дрібною деталлю. Вона кивнула на знак згоди. 

— Я подумала, як би то мало бути, якщо підходити до цього миффічно? — вела далі пані Оґґ. — Тобто, я могла бачити, строго кажучи, що ми в тій ситуації, коли принц виростає свинопасом, аж доки не настає час проявитися його справжній долі, але ж тепер не так уже й легко знайти роботу для свинопаса, а штурхати свиней патиком зовсім не аж так приємно, як у казках, можеш мені повірити. Тож я і сказала, що чула про Гільдії у великих містах, де з благодійною метою беруть до себе підкидьків, добре ними опікуються, і чимало шанованих чоловіків і жінок починали свій життєвий шлях саме таким чином. У цьому немає нічого ганебного, а крім того, якщо доля і не проявиться, як очікувалося, принаймні він опанує добре ремесло, що буде певною розрадою. Тоді як свинопас так і залишиться свинопасом. Ти щось дуже суворо дивишся на мене, панянко. 

— Ну, так. Бо це ж було доволі суворе рішення. 

— Хтось мусить їх приймати, — гостро відрізала пані Оґґ. — Крім того, я вже достатньо прожила на світі й помітила, що ті, в кого є здатність сяяти, сяятимуть навіть крізь шість шарів гною, тоді, як ті, хто не здатні сяяти, не засяяють, скільки б їх не полірувати. Ти можеш думати собі інакше, але там тоді була я. 

Вона поштрикала сірником чашечку своєї люльки. 

Згодом заговорила знову: 

— Оце й усе. Я, звичайно, могла б залишитися, бо там навіть колиски не було, але той чоловік відвів мене вбік, подякував і сказав, що мені вже час іти. Ну, а чого б я мала сперечатися? Там було кохання. Відчувалося прямо в повітрі. Але мушу зізнатися, що інколи мені дуже кортіло довідатися, чим там усе закінчилося. Дуже кортіло. 

Відмінності все ж таки були, мусила визнати Сюзен. Двоє різних життів справді залишили на їхніх обличчях неповторні сліди.

До того ж ці сутності були народжені з різницею в секунду або й більше, а за секунду може змінитися багато чого у всесвіті.

Подумай про ідентичних близнюків, сказала вона сама собі. Але ж це дві різні сутності, що займають тіла, які принаймні спочатку бувають ідентичними. Проте вони не починаються як ідентичні сутності.

— Він дуже схожий на мене, — зронив Лобсанґ, а Сюзен закліпала очима. Вона нахилилася ближче до непритомної постаті Джеремі.

— Повтори це ще раз, — попросила вона.

— Я сказав, що він дуже схожий на мене, — повторив Лобсанґ.

Сюзен глянула на леді Л女жон, яка сказала:

— Я теж це побачила, Сюзен.

— Хто що побачив? — розгубився Лобсанґ. — Що ви від мене приховуєте?

— Його губи рухаються, коли ти говориш, — пояснила Сюзен. — Вони намагаються відтворити ті самі слова.

— Він може читати мої думки?

— Гадаю, що це значно складніше, — Сюзен підняла обм’яклу руку Джеремі і легенько вщипнула шкіру між великим і вказівним пальцями.

Лобсанґ скривився і глянув на власну руку. Шкіра там стала білою, а тоді знову почала червоніти.

— Не тільки думки, — сказала Сюзен. — Отак зблизька ти відчуваєш його біль. Його вуста реагують на твою мову.

Лобсанґ придивився до Джеремі.

— А що станеться, — поволі вимовив він, — коли він очуняє?

— Мені теж це цікаво, — сказала Сюзен. — Можливо, тобі не варто тут бути.

— Але ж я маю бути саме тут!

— Принаймні зараз нам не можна тут залишатися, — зауважила леді Л女жон. — Я знаю свою братію. Вони вирішуватимуть, що їм робити. Знаки їх надовго не затримають. А в мене закінчилися цукерки з м’якою начинкою.

— Що ти мав би робити, опинившись там, де мав би бути? — запитала Сюзен.

Лобсанґ простягнув руку і торкнувся кінчиком пальця долоні Джеремі.

Світ побілів.

Пізніше Сюзен подумала, що саме так буває, мабуть, у самому серці зірки. Немає там нічого жовтого, і полум’я там не побачиш, лише розпечену білість екстремального й оглушливого перевантаження всіх відчуттів.

Поволі це змінилося імлою. З’явилися стіни кімнати, але вона могла бачити крізь них. Далі були інші стіни й інші кімнати, прозорі, наче крига, і видимі лише в кутках і там, куди потрапляло світло. У кожній з них на неї, повернувшись, дивилася інша Сюзен.

Цим кімнатам не була кінця-краю.

Сюзен була раціональною. Вона знала, що це було серйозною вадою її характеру. Це не додає вам популярності або життєрадісності і навіть — що здавалося їй найнесправедливішим — не підтверджує вашу правоту. Але це додає вам впевненості, а вона була впевнена, що всі ці явища, які відбуваються довкола неї, не були, в будь-якому прийнятному сенсі, реальними.

Це не становило якоїсь проблеми само по собі. Більшість речей, якими займали себе люди, також не були реальними.

Але інколи розум найраціональнішої особи зіштовхувався з чимось настільки великим, настільки складним і настільки недоступним для осягнення, що починав натомість розповідати сам собі всілякі баєчки. А коли він відчував, що збагнув сенс якоїсь байки, йому здавалося, ніби він збагнув сенс усього цього величезного і незбагненного насправді явища. От і тепер, знала Сюзен, її розум розповідає сам собі таку байку.

Пролунав сильний гуркіт, немовби зачинялися великі й важкі металеві двері, тоді ще одні і ще, дедалі гучніше і швидше…

Всесвіт прийняв рішення.

Щезли інші скляні кімнати. Стіни перестали бути прозорими. З’явилися кольори, спочатку пастельні, а згодом дедалі темніші, коли стала повертатися позачасова реальність.

Ліжко було порожнє. Лобсанґ пропав. Але повітря було сповнене смужками синього світла, що оберталися й лопотіли, неначе стрічки від вітру під час бурі.

Сюзен згадала, що може знову дихати.

— Ох, — вимовила вона вголос. — Доля.

Вона озирнулася. Розпатлана леді Л女жон не відводила очей від порожнього ліжка.

— Є звідси якийсь інший вихід?

— В кінці коридора є ліфт, Сюзен, але що сталося?..

— Не Сюзен, — відрізала Сюзен. — А міс Сюзен. Сюзен я тільки для друзів, а ти до них не належиш. Я анітрохи тобі не вірю.

— Я вже й сама собі не вірю, — покірно пробурмотіла леді Л女жон. — Але чи це допоможе?

— Покажи мені той ліфт, чуєш?

Це виявилося звичайною великою коробкою завбільшки з невеличку кімнату, що була підвішена до цілої павутини мотузок і коловоротів на стелі. Схоже було, що цей ліфт встановили нещодавно для перевезення великих мистецьких робіт. Більшу частину стіни займали розсувні двері.

— У підвалі є спеціальні лебідки-кабестани, які піднімають кабіну, — пояснила леді Л女жон. — Низхідний рух уповільнюється задля безпеки механізмом, завдяки якому вага ліфта, що спускається вниз, перекачує воду в цистерни для дощової води на даху, а тоді ця вода виливається назад у порожнисту противагу, яка допомагає піднімати вгору важчі експонати з…

— Дякую, — обірвала її на півслові Сюзен. — Але для спуску ліфта насамперед потрібен час, — ледь чутно вона додала: — Ти можеш допомогти?

Стрічки синього світла покружляли довкола неї, мов цуценята, спраглі забави, а тоді полинули до ліфта.

— Хоча, — додала вона, — здається, Час тепер на нашому боці.

Міс Мандаринова була здивована, як швидко вчиться тіло.