Крадій часу

Позаяк у руках у неї й далі був гайковий ключ, Лобсанґ так і зробив. Принаймні спробував це зробити. Шланг, який вона пожбурила в куток, заплутався і утворив купу вузлів, немов гумове спагеті.

— Мій дідусь називає це зловмисністю, — сказала Сюзен. — Локальна ворожість існуючих речей до неіснуючих завжди збільшується, коли поблизу опиняється аудитор. Вони просто не годні стриматися. Тест зі шлангом дуже надійний в такому випадку, як стверджує один знайомий мені щур.

Щур, подумав Лобсанґ, а тоді запитав:

— А що таке аудитор?

— Вони не відчувають кольорів. Не розуміють їх. Дивись, як він одягнений. Сірий костюм, сіра сорочка, сірі черевики, сіра краватка, все сіре.

— Е-е… е-е… а може, це хтось просто намагався бути дуже крутим?

— Ти так гадаєш? Ну, то ми небагато втратили, — зронила Сюзен. — І ти однак помиляєшся. Дивись.

Тіло розкладалося. Це був швидкий, позбавлений крові процес, подібний на сухе випаровування. Тіло просто перетворилося на хмарку пороху, яка розсіялася і зникла. Але останні кілька пригорщів утворили, лише на пару секунд, знайому форму. Вона теж зникла з ледь чутним шелестом-криком.

— Це був дгланґ! — вигукнув він. — Лиховісний дух! Селяни в долинах захищаються від них амулетами! Але я думав, що це звичайне марновірство!

— Ні, це гарновірство, — уточнила Сюзен. — Тобто, вони справжні, але мало хто в них вірить. Здебільшого всі вірять у те, що несправжнє. Діється щось дуже дивне. Вони тепер скрізь, і в них з’явилися тіла. Так не повинно бути. Нам треба знайти того, хто змайстрував годинника…

— Е-е, а хто така ви, міс Сюзен?

— Я? Я… шкільна вчителька.

Вона побачила, що він дивиться на гайковий ключ, який вона й далі тримала в руках, і знизала плечима.

— Під час шкільних перерв усяке може статися, так? — мовив Лобсанґ.

Усе пропахло молоком.

Лу-Тзе випростався й сів.

Це була велика кімната, і він опинився на столі посеред неї. На дотик відчувалося, що поверхня столу була оббита залізом. Стіни були заставлені штабелями маслоробок, а біля мийки завбільшки з ванну вишикувалися великі металеві чани.

Крім молочного, були ще й інші запахи — антисептиків, добре вичищеної деревини, а також ледь відчутний душок коней.

Пролунали чиїсь кроки. Лу-Тзе квапливо ліг горілиць і заплющив очі.

Він почув, як хтось увійшов до кімнати. Цей хтось насвистував собі під ніс і був, скоріше всього, чоловічої статі, адже впродовж свого довгого життя Лу-Тзе ніколи ще не чув, щоб будь-яка жінка насвистувала так сипло й уривчасто.

Свист наблизився до столу, якусь мить залишався там, а тоді рушив до мийки. Свист затих, а натомість хтось натиснув на ручку насоса.

Лу-Тзе розплющив одне око.

Чоловік, який стояв біля мийки, був доволі невисокого зросту, тож стандартний фартух із синьо-білими смугами, що був на ньому, майже сягав підлоги. Схоже було, що він мив пляшки.

Лу-Тзе звісив ноги зі столу, роблячи це настільки безшумно, що рухи будь-якого пересічного ніндзя звучали б порівняно з цим наче бравурний духовий оркестр, і обережно торкнувся сандаліями підлоги.

— Краще себе почуваєте? — поцікавився той чоловік, не повертаючи голови.

— О, е-е, так. Нормально, — відповів Лу-Тзе.

— Я собі подумав, що то за бідолашний лисий чернець, — сказав чоловік, піднявши пляшку ближче до світла, щоб перевірити, чи вона чиста. — Має на спині якусь заводну штуковину, і йому явно не пощастило. Бажаєте чайочку? Чайник вже гріється. Маю масельце з молочка яка.

— Молочка яка? Я й далі в Анк-Морпорці? — Лу-Тзе подивився на стійку з черпаками неподалік. Той чоловік і далі не озирався.

— Гм-м. Цікаве питання, — зронив мийник пляшок. — Можна сказати, що ви нібито в Анк-Морпорці. То не бажаєте молочка яка? Я маю ще коров’яче молочко або козяче, верблюдяче, лам’яче, коняче, котяче, собаче, дельфіняче, китяче або крокодиляче — на ваш вибір.

— Що? Крокодили не дають молока! — заперечив Лу-Тзе, хапаючи найбільший черпак. Той цілком безшумно знявся з гачка.

— Я ж не казав, що його легко добути.

Підмітальник стиснув у долоні черпак.

— Де це я опинився, приятелю? — запитав він.

— Ви в… молочарні.

Чоловік біля мийки вимовив останнє слово зловісно, ніби це був якийсь «замок жахіть», поставив чергову пляшку на підставку для сушки, а тоді, далі стоячи спиною до Лу-Тзе, підняв руку. Всі пальці були стиснуті, крім середнього, який стирчав.

— Знаєте, що це таке, ченцю? — запитав він.

— Це не надто дружній жест, приятелю, — його долоня міцно стискала важкий черпак. Лу-Тзе траплялося використовувати й менш зручні види зброї.

— Ой, яке поверхове тлумачення. Ви ж уже не першої молодості, ченцю. Я бачу, що ви прожили не одне століття. Скажіть, що це таке, і знатимете, хто такий я.

Холодне повітря молочарні стало ще холоднішим.

— Це ваш середній палець, — сказав Лу-Тзе.

— Тьху! — зронив чоловік.

— Тьху?

— Так, тьху! Ви ж маєте мозок. Напружте його.

— Слухайте, з вашого боку було гарно…

— Вам відомі таємні знання, що їх усі шукають, ченцю, — мийник пляшок зробив паузу. — Та ні, я навіть припускаю, що вам відомі доступні знання, ті, що приховані у всіх на виду, і яких практично ніхто не шукає. Хто я такий?

Лу-Тзе придивився до самотнього пальця. Стіни молочарні потьмяніли. Холод пробирав до кісток.

Його мозок почав шалено працювати, і за справу взявся бібліотекар пам’яті.

Це не було якесь нормальне місце, і це не був якийсь нормальний чоловік. Палець. Один палець. Один із п’яти перстів на… Один із п’яти. Один із П’яти. Слабке відлуння древньої легенди вимагало уваги.

П’ять мінус один буде чотири.

Один залишився.

Лу-Тзе дуже обережно повісив черпак назад на гачок.

— Один із П’яти, — вимовив він. — П’ятий з Чотирьох.

— Нарешті. Я ж бачив, що ви освічений.

— Ви були… ви були тим одним, який залишив їх, перш ніж вони стали відомими?

— Так.

— Але ж… це молочарня, і ви миєте пляшки!

— І що? Я ж мусив якось згаяти час.

— Але ж… ви були П’ятим вершником Апокаліпсису! — вигукнув Лу-Тзе.

— І я можу закластися, що мого імені ви не пам’ятаєте.

Лу-Тзе завагався.

— Ні, — зізнався він. — Не думаю, що я будь-коли його чув.

П’ятий вершник повернувся до нього обличчям. Мав чорні очі. Чорні-чорнісінькі. Лискучі, чорні, без жодних білків.

— Мене, — сказав П’ятий вершник, — звати…

— Як?

— Мене звати Ронні.

Позачасовість немовби скувала все кригою. На морі замерзли хвилі. Птахи застигли в повітрі. Світ завмер.

Але не стих. Лунало бриніння, неначе хтось проводив пальцем по обідку величезного келиха.

— Ходімо вже, — наполягла Сюзен.

— Ви чуєте це? — запитав, зупинившись, Лобсанґ.

— Для нас немає різниці…

Вона штовхнула Лобсанґа назад у тінь. Посеред вулиці раптом виник з нічого й почав крутитися сірий балахон аудитора. Повітря довкола нього сповнилося порохом, з якого утворився спочатку циліндр, а тоді якась людиноподібна постать, що трохи нетвердо трималася на ногах.

Якусь мить вона розгойдувалася туди-сюди. Поволі підняла руки й роздивилася їх, повертаючи сюди й туди. А тоді рішуче й цілеспрямовано кудись покрокувала. Згодом до неї долучилася інша постать, вигулькнувши на вулицю з бічного провулка.

— Це щось на них не подібно, — сказала Сюзен, коли та пара завернула за ріг. — Вони щось задумали. Ходімо за ними.

— А що з Лу-Тзе?

— А що з ним? Скільки, ти казав, йому років?

— Він каже, що вісімсот.

— Такого голими руками не візьмеш. З Ронні йому цілком безпечно, якщо тільки бути насторожі і не сперечатися. Ходімо.

Вона рушила далі вулицею.

До аудиторів долучалися інші, петляючи поміж застиглих возів і нерухомих людей уздовж вулиць, що вели, як виявилося, до площі Сатор, одного з найбільших відкритих майданів міста. Був базарний день. Біля яток скупчилися мовчазні й нерухомі постаті. Але поміж них снували сірі силуети.