Страница 20 из 52
Кілька сотень дріад стояли групами у протилежному кінці зали. Вони шанобливо розступилися перед Друеллою і мовби не помічали, як позаду неї стусанами заохочують не відставати Ринсвінда.
Більшість з них були жіночої статі, хоча можна було помітити й кількох велетнів-чоловіків поміж них. Вони стояли, наче витесані богом статуї серед малих, витончених дріад-жінок. Комашня, подумав Ринсвінд. А Дерево — великий вулик.
Але звідки ж тут узагалі взялися дріади? Наскільки він пам’ятав, лісовий народ вимер не одне століття тому. Їх занапастили люди, як і багато інших Сутінкових Народів. Тільки ельфи та тролі пережили появу Людини у дискосвіті; ельфи — тому що були загалом вдвічі розумніші за людей, а тролівський народ — бо вони принаймні не поступалися людям у підлості, злостивості та жадібності. Дріади, як вважалося, вимерли, разом з гномами[34] та феями.
Гул, що був звичним фоном життя у палаці дріад, у залі став гучнішим. Іноді пульсуюче золотисте сяйво ковзало прозорими стінами і невдовзі тануло у серпанку високо над головою. У повітрі відчувалася якась сила, що змушувала його вібрувати.
— О чарівнику-нездаро, — мовила Друелла, — подивись на справжню магію. Не оту твою хитромудру приручену магію, а магію дерев та зілля, первісну магію. Неприборкану магію. Дивись.
П’ятдесятеро, а може, й більше дріад-жінок зібрались у тісний гурт, взялися за руки, а тоді розійшлися, утворивши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Потім, за кивком Друелли, коло почало рухатися проти сонця.
Темп потрохи наростав, складна мелодія наспіву переходила на щораз вищий тон, і Ринсвінд відчув, що не може відвести очей від дійства в центрі зали. Він чув про Стародавню Магію ще в Академії, хоч вдаватися до неї чарівникам було заборонено. Він знав, що коли коло обертається досить швидко у стаціонарному магічному просторі дискосвіту, який теж поволі крутиться, астральне тертя в результаті дасть значну різницю потенціалів, яка зрештою заземлиться через потужний викид Стихійної Магічної Сили.
Тепер коло оберталося так швидко, що здавалося розмитою плямою, а стіни Дерева бриніли відлунням голосів...
Ринсвінд відчув знайоме настирливе поколювання на маківці, що свідчило про накопичений поблизу високий заряд неприборканої магічної енергії, тож зовсім не здивувався, коли через кілька секунд сніп світла яскраво-октаринового кольору пробився з невидимої стелі донизу і зупинився, потріскуючи, в центрі кола.
Там у ньому з’явився образ овіяного вітрами, опоясаного лісами пагорба, на вершині якого стояв храм. Його форма разила око. Ринсвінд подумав, що якби це був храм Бель-Шамгарота, він мав би вісім сторін. (Вісім також було і числом самого Бель-Шамгарота, а тому розсудливий чарівник ніколи би не промовив його без нагальної потреби. «Бо в разі тім, будеш з’їдений зо всім»[35], як жартома застерігали студентів. Бель-Шамгарота особливо приваблювали маги-дилетанти, які були, так би мовити, приблудами на берегах надприродного, тому вже напівзаплуталися у його тенетах. У студентському гуртожитку Ринсвіндові дісталася кімната з номером 7а. Він цьому не дивувався).
Дощ струменів по чорних стінах храму. Єдиною ознакою присутності життя в ньому був кінь, прив’язаний надворі, і це був кінь не Двоцвіта. Передусім, він був значно більший. Білий бойовий кінь, із копитами завбільшки з великі макітри, і шкіряною збруєю, що засліплювала золотим оздобленням. Він саме насолоджувався сніданком з торби, яку йому повісили на шию.
Кінь мав знайомий вигляд. Ринсвінд намагався пригадати, де він бачив його раніше.
У будь-якому разі, скидалося на те, що він міг розвинути велику швидкість. Швидкість, з якою — щойно він до неї призвичаїться, — можна мчати досить довго. Все, що Ринсвінду залишалося зробити, — це позбутися своєї сторожі, вибратися назовні з Дерева, відшукати храм і викрасти коня з-під Його носа — чи що б там не було у того Бель-Шамгарота натомість.
— Здається, Патрон Восьми матиме на обід двох гостей, — сказала Друелла, пильно дивлячись на Ринсвінда. — Кому належить цей жеребець, чарівнику-самозванцю?
— І гадки не маю.
— Ні? Що ж, неважливо. Дуже скоро ми самі це побачимо.
Вона махнула рукою. У зображенні появилась глибина, і його фокус змістився усередину, пронісся через велику восьмикутну арку і коридором, що відкривався за нею, поплив далі.
Там хтось прокрадався боком уздовж стіни. Ринсвінд помітив блиск золота і бронзи.
Не впізнати цю постать було неможливо. Він бачив її багато разів. Широкий торс, шия, наче стовбур дерева, на диво маленька голова під копицею чорного волосся, що пасувала до решти тіла, як приший кобилі хвіст... Він, звичайно, міг назвати її ім’я — то був Гран Варвар.
Гран був одним із найбільш довговічних героїв Округлого моря: винищувач драконів, розкрадач храмів, найманий убивця і ключова фігура у кожній вуличній чварі. Він міг навіть — на відміну від багатьох знайомих героїв Ринсвінда — говорити словами, довшими, ніж два склади, якщо був час, щоб подумати і, може, отримати підказку чи дві.
Здаля почувся якийсь звук — так тихо, що вухо чарівника заледве його вчуло. Він прозвучав, наче в’язка черепів, що котилася сходами додолу у якійсь віддаленій в’язниці. Ринсвінд скоса зиркнув на свою сторожу, щоб побачити, чи вони теж його чули.
Та вони всю свою обмежену увагу зосередили на Гранові, який, правду кажучи, був зліплений з того ж тіста, що й вони. Їхні руки спокійно лежали на плечах чарівника.
Ринсвінд присів, відхилився назад і з низького старту рвонув уперед. Позаду нього почулися крики Друелли, і він подвоїв швидкість.
Капюшон його мантії за щось зачепився і відірвався. Дріада-воїн, що підстерігав його на сходах, широко розкинув руки і ще ширше посміхнувся фігурі, яка мчала прямо на нього. Не збиваючись з ритму, Ринсвінд знову пірнув, на цей раз так низько, що підборіддям майже торкнувся колін, і саме вчасно — кулак, як колода, розсік повітря біля його вуха.
Попереду виріс цілий гайок мешканців Дерева. Він розвернувся в протилежний бік, ухилився від удару ще одного оторопілого вартового і побіг назад на зімкнуте коло дріад, обганяючи по дорозі тих, хто його переслідував, і збиваючи їх, як кеглі з доріжки.
Та попереду їх було ще чимало. Вони проштовхувались через юрби дріад-жінок і з зосередженою завзятістю лупили кулаками в свої мозолясті долоні.
— Не рухайся, чарівнику-самозванцю, — сказала Друелла, виходячи вперед. Позаду неї кружляли в гіпнотичному трансі танцівниці; увага кола тепер була спрямована на коридор, залитий фіолетовим сяйвом.
Ринсвінд зірвався.
— Ти це припиниш чи ні! — рикнув він. — Закарбуй собі на носі, гаразд? — Я справжній чарівник! — він зухвало тупнув ногою.
— Справді? — сказала дріада. — Тоді покажи нам якесь заклинання.
— Ет... — почав Ринсвінд. Справа в тім, що відтоді, як прадавнє загадкове заклинання застрягло в його мозку, він був нездатним пригадати навіть найпростіші короткі чарки[36], щоб, скажімо, упіймати таргана чи потерти носа без допомоги рук. Маги Невидної академії намагалися пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування заклинання, мовляв, заморозило усі ті клітини його мозку, що утримують чари у сховищах пам’яті. У свої найскрутніші часи Ринсвінд вигадав власне пояснення, чому навіть найпростіше заклинання відмовлялося залишатись в його голові довше, ніж кілька секунд.
Заклинання були перелякані, вирішив він.
— Ну... — почав він знову.
— Вистачить і маленького, — сказала Друелла, дивлячись, як його губи кривляться від нестямної злості і зніяковіння. Вона подала знак, і двійко дріад-чоловіків виросли перед ним щільною стіною.
Чари скористалися цим моментом, щоб ускочити у тимчасово вільне сідло гарцюючої свідомості Ринсвінда. Він відчував, як вони там сидять і показують йому язика.
34
Очевидно, у дискосвіті існують різні види гномів, оскільки деякі з них зуміли адаптуватися до появи людей і з’являються у наступних книгах серії. — Прим. пер.
35
В тексті оригіналу гра слів, пов’язана зі схожим звучанням «eight» (вісім) та «ate» (з’їдений), тож «or you’ll be eight alive» українською можна перекласти «або ж тебе з’їдять живцем». — Прим. пер.
36
В оригіналі гра слів, «cantrap» дослівно означає «бляшана коробочка-пастка», «cantrip» — «чари, заклинання». — Прим. пер.