Колір магії

— Я гадала, такі, як Він, вимерли ще до початку Часів, — сказала вона.

— Напевне, наш некротичний друг не хотів навіть наближатись до теперішніх часів, — засміявся Фатум. Він явно потішався.

— Його взагалі не варто було створювати.

— Та сталося інакше, — зауважив Фатум глибокодумно. Він згорнув гральні кості у їхню незвичайну шкатулку і поглянув на Пані.

— Хіба що ти хочеш вийти з гри... — додав він.

Вона заперечно хитнула головою.

— Граймо, — сказала вона.

— В тебе є чим відповісти на мою ставку?

— Граймо.

Ринсвінд знав, що мало бути всередині дерев: деревина, соки, можливо, вивірки. Аж ніяк не палац.

Проте подушечки під ним були однозначно м’якіші за дерево, вино в дерев’яному кубку було значно смачнішим за сік із дерев, і зовсім неможливо було порівняти вивірку з дівчиною, що сиділа біля нього, обхопивши руками коліна, і пильно за ним спостерігала (якщо не брати до уваги її певну волохатість).

Кімната була простора, з високою стелею, а також освітлена м’яким теплим світлом, джерело якого Ринсвінд не міг визначити. Через викривлені, вкриті наростами арки було видно інші покої та щось схоже на великі гвинтові сходи. А ззовні, здавалося, то було звичайнісіньке дерево.

Дівчина була зеленою — зеленошкірою. У цьому Ринсвінд мав повну впевненість, тому що все її вбрання складалося тільки з медальйона, що висів на шиї. Довге волосся чимось нагадувало мох. Яскраві, осяйні очі не мали зіниць і теж були зеленого кольору. Ринсвінд пожалкував, що в Академії не приділяв достатньо уваги лекціям з антропології.

За увесь час вона нічого не сказала. Вказавши йому на канапу і запропонувавши вино, вона просто сиділа і дивилася на нього, потираючи час від часу глибоку подряпину на руці.

Ринсвінду відразу ж пригадалося, що дріада настільки тісно пов’язана зі своїм деревом, що терпить разом із ним його страждання від ран...

— Мені прикро, що так сталося, — швидко проказав він. — Це було випадково. Тобто, там були оті вовки, тож...

— Тобі довелося вилізти на моє дерево, а я тебе врятувала, — продовжила дріада спокійно. — Тобі пощастило. І твоєму другові, мабуть, теж?

— Другові?

— Куцому чоловічку з чарівною скринею, — сказала дріада.

— О, так... йому, — неуважно відповів Ринсвінд. — Ну звісно. Сподіваюсь, з ним все гаразд.

— Йому потрібна твоя допомога.

— Як завжди. Його теж занесло на якесь дерево?

— Його занесло у храм Бель-Шамгарота.

Ринсвінд захлиснувся вином. Його вуха намагалися зіщулитись і заповзти назад туди, звідки виросли, від страхітливих складів, які щойно почули. Пожирач Душ! Потік спогадів накотився на нього, перш ніж він встиг його зупинити. Якось, ще студентом практичної магії в Невидній академії, він побився об заклад і пробрався у невелику кімнатку позаду головної зали бібліотеки — кімнату, стіни якої були розписані могутніми захисними пентаграмами, кімнату, в якій нікому не було дозволено перебувати довше, ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди — такою була відмітка, якої досягали після двохсот років обережних експериментів...

Він боязко розгорнув Книгу, що була прикута ланцюгом до постаменту з октирону посередині розписаної рунами підлоги — не для того, щоб хтось її не поцупив, а щоб вона сама не втекла; бо це була «Октава», настільки переповнена чарами, що від неї по кімнаті розходилось м’яке сяйво. Одне заклинання все ж вискочило зі скрипучих сторінок і міцно вклинилося у найпотаємніший закуток його мозку. Крім того факту, що то було одне з Восьми Великих Заклинань, ніхто не міг сказати, яке саме, доки він його не промовить. Навіть Ринсвінд цього не знав. Однак деколи він відчував, як воно крадькома визирає з-за спини його его, вичікуючи свого часу...

На передній сторінці «Октави» було зображення Бель-Шамгарота. Він не був Злом, бо навіть Зло має певну життєдайну силу — Бель-Шамгарот був стороною монети, на якій Добро і Зло зображені з одного боку.

— Пожирач Душ. Число Його — між дев’ять і сім; двічі по чотири, буде... — процитував Ринсвінд, і мозок його заціпенів від страху. — О ні. А де той храм?

— У напрямку до Середини світу, в самій гущі лісу, — відповіла дріада. — Він дуже давній.

— Але хто був би настільки дурним, щоб вшановувати Бель... — ну, ти знаєш кого? Хіба що чорти, але ж він пожирає душі...

— У цьому були... певні переваги. А раса, що колись жила у цих краях, мала своєрідні уподобання.

— Що ж з ними сталося, у такому разі?

— Я ж сказала, що вони жили тут колись, — дріада підвелася і простягнула до нього руку. — Ходімо. Моє ім’я — Друелла. Ходімо зі мною і подивімося на долю твого друга. Тобі буде цікаво.

— Я не впевнений, що... — почав було Ринсвінд.

Дріада звернула на нього погляд своїх зелених очей.

— Гадаєш, у тебе є вибір? — спитала вона.

Сходи, широченні, як головна дорога, підіймались по спіралі через усе дерево аж до самої верхівки, з просторими кімнатами на кожному рівні, що вели назовні. Повсюди було оте жовтяве світло, що йшло з невідомого джерела. Також було чути якийсь звук, подібний до... Ринсвінд зосередився, намагаючись його розпізнати. Подібний до ударів грому або шамотіння водоспаду десь вдалині.

— Це дерево, — коротко пояснила дріада.

— А що воно робить? — запитав Ринсвінд.

— Живе.

— Саме так я й думав. Тобто, ми справді усередині дерева? Мене що — зменшили в розмірі? Ззовні воно здавалося мені достатньо вузьким, щоб я міг охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я — тут, усередині?

— Так, усередині.

— Ти ба, — тільки й спромігся Ринсвінд.

Друелла засміялася.

— Я бачу твої думки, чарівнику-самозванцю! Чи ж я не дріада? Хіба ти не знаєш — те, що ти так зневажливо називаєш деревом, насправді є чотиривимірним аналогом цілого багатовимірного всесвіту, який — ні, я бачу, ти таки не знаєш. Я мала б здогадатися, що ти не справжній чарівник, коли зауважила, що в тебе немає посоха.

— Згорів у пожежі, — автоматично відповів Ринсвінд.

— Ні капелюха з вигаптуваними магічними символами.

— Його здуло вітром.

— Ні магічної тваринки-помічника.

— Вона згинула. Послухай, дякую за те, що врятувала мене, але якщо ти не заперечуєш, гадаю, мені вже час йти. Якщо б ти люб’язно показала мені, як звідси вийти...

Щось у виразі обличчя дріади змусило його обернутися. Позаду нього стояло троє дріад чоловічої статі. Вони, так само, як і жінка, не мали на собі ані нитки, — і зброї також. Останнє, втім, було недоречним. Вони не скидалися на тих, кому потрібна була б зброя, щоб подужати Ринсвінда. Вони, швидше, мали вигляд таких, хто міг плечем пробити скелю і побороти полчище тролів на додачу. Троє красивих велетнів дивилися на нього зверхньо, з погрозою, що задеревіла на їхніх обличчях. Їхня шкіра мала відтінок недозрілого грецького горіха, а під нею випиналися м’язи, наче гарбузи.

Він повернувся і мляво посміхнувся Друеллі. Життя знову поверталося у звичне русло.

— Отже, мене не врятували? — сказав він. — Мене полонили, так?

— Саме так.

— І ти не дозволиш мені піти? — це було радше ствердженням, аніж запитанням.

Друелла заперечно похитала головою.

— Ти завдав шкоди дереву. Але тобі щастить. Твого друга чекає зустріч із Бель-Шамгаротом. Ти ж тільки помреш.

Дві руки з-за Ринсвіндової спини обхопили його плечі майже так само, як коріння старого дерева невблаганно обплітає камінь.

— Звісно ж, із певними урочистостями, — вела далі дріада. — Після того, як Патрон Восьми впорається з твоїм другом.

Все, що Ринсвінд спромігся сказати, було:

— Знаєш, я ніколи не думав, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубах.

Один з велетнів криво посміхнувся на ті слова.

Друелла пирхнула зі сміху.

— От дурень! Звідки ж, по-твоєму, беруться жолуді?

Було у Дереві одне велике просторе місце, наче зала, що стелею впиралася в золотий серпанок. Нескінченні сходи вели саме через неї.