Колір магії

Пані ледь помітно кивнула. Вона взяла кубок для гри в кості і якусь хвилю непорушно тримала його у руках, втім, усі боги добре чули, як три кубики калатають всередині. Тоді вона викинула їх на стіл.

Шість. Три. П’ять.

Та щось незрозуміле коїлося з п’ятіркою. Шокована випадковим зіткненням з кількома мільярдами молекул, гральна кістка скочила на ребро, далі на кут, тоді спокійно покрутилась навколо своєї осі і випала сімкою догори.

Сліпий Іо підняв кубик і полічив його сторони.

— Ну ж бо, — стомлено мовив він. — Грай чесно.

Місія восьми

Дорога з Анк-Морпорка до Квірма — тридцять ліг суцільних вибоїн та каміння, що повилазило тут і там з-під землі, — тягнеться білою, звивистою стрічкою високо над рівнем моря, підіймається по спіралі в гори та спускається у прохолодні зелені долини, порослі цитрусовими деревами, перетинає обвиті ліанами ущелини по старих скрипучих підвісних мостах і загалом більше милує око, аніж відповідає своєму прямому призначенню.

Мальовничий. Це було новим словом для чарівника Ринсвінда (бакалавра магічних наук, Невидна академія, відрахованого). Воно було одним із цілої низки слів, які він дізнався, відколи покинув обвуглені руїни Анк-Морпорка. «Чудернацький» було ще одним. «Мальовничий» означало — як він вирішив після уважного споглядання краєвиду, що надихнув Двоцвіта вжити це слово — ландшафт із жахливими урвищами. «Чудернацькими» Двоцвіт називав поодинокі села, через які вони проїжджали, і це слово, очевидно, означало «зморений пропасницею і занедбаний».

Двоцвіт був туристом: першим, хто за усі часи вирушив у мандри дискосвітом. «Турист», дійшов висновку Ринсвінд, означало «ідіот».

Вони неспішно їхали далі, насолоджуючись пахощами чебрецю у повітрі та гудінням бджіл, а Ринсвінд тим часом розмірковував про події останніх кількох днів. Хоч отой куций чужоземець був вочевидь несповна розуму, але він також був щедрим і безперечно менш смертним, ніж половина людей, з якими Ринсвінд мав справу у місті. Ринсвінд відчув, що мимоволі йому симпатизує. Проявити до нього неприязнь було б наче копнути цуценя.

Двоцвіт же на цей час виявляв жваве зацікавлення теорією та практикою магії.

— Мені це все здається, гм... досить безглуздим, — сказав він. — Бачиш, я завжди думав, що чарівник просто говорить магічні слова, та й по всьому. Без всякого нудного заучування напам’ять.

Ринсвінд з похмурим виглядом кивнув. Він взявся пояснювати, що магія і справді була колись дика і свавільна, але потім її, ще в далекі смутні часи, приборкали Старійшини, які змусили її підкоритись, окрім іншого, Закону Збереження Реальності; цей закон передбачав, що зусилля, потрібне для досягнення мети, повинно бути однаковим, незалежно від засобів її досягнення. З практичної точки зору це означало, що створити, скажімо, ілюзію келиха вина було відносно легко, оскільки це передбачало лише незначну зміну структури світлових моделей. З іншого боку, підняти справжній келих на кілька футів у повітря самою лиш ментальною енергією потребувало кілька годин систематичної підготовки, якщо чарівник не хотів, щоб завдяки простому принципу урівноваження сил йому зірвало дах.

Далі він додав, що на давню магію, принаймні на певні її прояви, все ще можна натрапити у її первісному стані, і посвячені легко її впізнають — за восьмигранною кристалічною формою, в яку вона структурує простір і час. Існував, наприклад, метал октирон і газ октоген. Обидва випромінювали небезпечну кількість неприборканої магії.

— Все це дуже сумно, — завершив свою розповідь Ринсвінд.

— Сумно?

Ринсвінд обернувся, не злізаючи з сідла, і подивився на Багаж Двоцвіта, який на той момент перебирав своїми куцими ніжками по дорозі, подеколи клацаючи кришкою на безтурботних метеликів. Він зітхнув.

— Ринсвінд думає, що він неодмінно має спробувати загнуздати блискавку, — сказав бісик-знімкар, що спостерігав за ситуацією з малюсіньких дверцят коробки, яку Двоцвіт повісив собі на шию. Він увесь ранок розфарбовував для свого хазяїна картинки з мальовничими краєвидами та незвичними епізодами їхніх мандрів і тепер заслужив перекур.

— Коли я говорив загнуздати, я не мав на увазі загнуздати в прямому розумінні, — сказав Ринсвінд. — Я мав на увазі, тобто я просто хотів сказати, що — не знаю, не можу дібрати потрібних слів. Одним словом, світ мав би бути більш організованим чи що.

— Про таке можна тільки мріяти, — сказав Двоцвіт.

— Знаю. В тім і проблема, — Ринсвінд знову зітхнув. Добре було просторікувати про логіку і те, як вона повинна керувати світом, і про гармонію чисел теж, та проста правда життя полягала в тому, що дискосвіт подорожував у просторі на спині велетенської черепахи, а боги мали звичку навідуватись до атеїстів в оселю і бити їм вікна.

Почувся якийсь тихенький звук — не гучніший за гудіння бджіл у зарослях розмарину при дорозі. Він звучав по-особливому твердо і глухо — так, як гримить мішок з кістками чи торохтить калатало. Ринсвінд уважно подивився на всі боки. Поблизу нікого не було.

Це його чомусь стривожило.

Тоді подув легенький вітерець, що здійнявся і вщух протягом кількох секунд. Від того світ не став іншим, однак з’явилось декілька цікавих деталей.

На дорозі, наприклад, тепер стояв п’ятиметровий гірський троль. Він був надзвичайно розлючений. Частково тому, що тролі зазвичай такими і є, але він до того ж був неабияк роздратований тим, що несподівана миттєва телепортація з його лігва у Раммероркських горах, що височать за три тисячі миль звідси і на тисячу ярдів ближче до Узбіччя, змусила температуру його тіла підскочити до небезпечної позначки, згідно із законом збереження енергії. Тож він вищирився і пішов у наступ.

— Яка дивна істота, — зауважив Двоцвіт. — Вона кусається?

— Тільки в компанії людей! — крикнув Ринсвінд. Він вихопив меча і, метнувши його одним граціозним рухом від плеча, цілковито промазав. Лезо пірнуло у верес на узбіччі дороги.

Почувся найтихіший — з усіх можливих — звук, наче заскрипіла стара калоша.

Меч встромився у валун, що маскувався у вересі — маскувався, сказав би хтось збоку, так майстерно, що здавалося, ніби ще хвилю тому його там зовсім не було. Далі він вискочив з нього, як жаба з окропу, і відлетівши напіврикошетом глибоко заїхав у сіру потилицю троля.

Істота загарчала, а тоді, змахнувши кігтем, роздерла бік Двоцвітового коня — той дико заіржав і рвонув до дерев, що росли при дорозі. Троль розвернувся і спробував схопити Ринсвінда.

Та тут його млява нервова система повідомила йому, що він мертвий. Якусь мить троль виглядав щиро здивованим, а тоді бухнув на землю і розсипався купою піску (оскільки тролі належать до кварцевих форм життя, їхні тіла в момент фізичної смерті одразу ж перетворюються на камінь).

— А бодай тебе! — подумав Ринсвінд, коли його кінь став дибки від жаху. Він відчайдушно вчепився у його гриву, намагаючись втриматись у сідлі, доки той на двох ногах продибав через дорогу, а тоді заіржав і, розвернувшись, понісся до лісу.

Звук копит затих вдалині. Чути було лише, як гудуть бджоли та іноді метелик шурхне крильцями неподалік. Втім, був ще якийсь звук — дивне торохтіння, як на таку світлу пору дня.

Так торохтять гральні кості.

— Ринсвінде?

Голос Двоцвіта відлунював у довгому тунелі дерев обабіч нього і повернувся, ніким не почутий. Він усівся на камінь і спробував зібратися з думками.

Було ясно, що він заблукав. Прикро, звичайно, але не це зараз хвилювало його найбільше. Ліс мав цікавий вигляд: там, напевне, були ельфи чи гноми, а може, усі разом. По правді, кілька разів йому здалося, що він бачив дивні зелені обличчя, які розглядали його крізь віття дерев. Двоцвіт завжди хотів зустріти ельфа. Взагалі-то він хотів зустріти дракона, але й ельфа теж було б непогано. Або справжнього ґобліна.

Його Багаж пропав — іще одна проблема. До того ж почав накрапати дощ. Двоцвіт засовгався на вологому камені і спробував думати про щось приємне. Ну, от хоча б коли його кінь збеленився і понісся через чагарі, по дорозі він потривожив ведмедиху з малюками, але забрався їй з-перед очей, перш ніж вона встигла відповісти на вторгнення. Тоді він стрілою промчав через велику вовчу зграю, в якої саме була сієста, і знову завдяки своїй швидкості залишив далеко позаду несамовите вовче виття. День помалу згасав і, можливо, було б непогано — подумав Двоцвіт — знайти якесь менш відкрите місце для ночівлі. Можливо, тут був якийсь... він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, який тип поселення традиційно пропонують у лісі... хатинку з пряника абощо? На камені справді було дуже незручно. Двоцвіт поглянув на нього і вперше помітив дивне різьблення.