Колір магії

— Так, — сказав він, — з цього приводу я думаю, річ в тім... коротше, ви чули про октирон?

Двоє мандрівників ствердно закивали. Дивовижний райдужний метал так високо цінувався на землях довкола Округлого моря, як і мудра грушка, і був настільки ж рідкісним. Той, хто володів голкою з октирону, ніколи не збивався зі шляху, бо вона завжди вказувала вістрям на Осердя дискосвіту завдяки своїй надзвичайній чутливості до магічного поля диска; вона також пречудово церувала шкарпетки.

— Отже, що я хотів сказати, ага — золото також має своє магічне поле. Такі собі фінансові чари. Ехо-гноміка, — Ринсвінд захихотів.

Тхір встав з місця і потягнувся. Сонце тепер було високо над головою, а місто внизу вже вбралося в серпанок і потрохи просякало смородом. І золотом, вирішив він. Навіть мешканець Морпорка в свою передсмертну годину віддав би всі скарби, щоб врятувати свою шкуру. Час рушати в дорогу.

Куций чоловік на ім’я Двоцвіт, як виявилося, міцно спав. Тхір подивився на нього і тільки похитав головою.

— Хай там як, місто чекає на нас, — мовив він. — Дякую за гарну оповідку, Чарівнику. Що робитимеш тепер? — він глипнув на Багаж, і той відразу ж чкурнув, ляснувши на нього кришкою.

— Ну, кораблі тепер не відчалюють з міста, — посміюючись, сказав Ринсвінд. — Думаю, ми подамося до Карма[32] сухопутним шляхом. Як бачиш, хтось має за ним наглядати. Але послухай, я того не робив...

— Так, так, звісно, — заспокоїв його Тхір. Тоді розвернувся і заскочив у сідло на коні, якого притримував Бравд. За лічені секунди в куряві на дорозі можна було побачити лиш дві малі цятки, якими тепер були двоє героїв, що прямували до обвугленого міста...

Ринсвінд затуманеним поглядом дивився на сплячого туриста. На двох сплячих туристів. Доки він перебував у такому дещо вразливому стані, випадкова думка, що блукала вимірами у пошуках гостинного дому, прибилась до порогу його свідомості і прошмигнула йому до голови.

— Ось і ще одна халепа, в яку ти мене втягнув, — похнюпився він і безсило осів на землю.

— Навіжений, — сказав Тхір. Бравд, що галопом нісся за кілька футів від нього, кивнув на знак згоди.

— Усі чарівники стають такими на старість, — зауважив він. — Це все випари ртуті. Зачмелюють їхні мізки. Ну, і грибочки також.

— Ти ба! — сказав його супутник у брунатному вбранні. Сягнувши рукою у складки туніки, він вийняв золотий диск на короткому ланцюжку. Брови Бравда поповзли уверх.

— Чарівник сказав, що у того куцого чоловіка начебто є золотий диск, що показує йому час, — пояснив Візел.

— Пробуджується твоя жадібність, мій друже? Ти завжди був неперевершеним злодієм, Тхоре.

— Атож, — скромно погодився Тхір. Він торкнувся кнопки на обідку диска, і той миттєво відчинився.

Маленький демон, що сидів всередині, відірвав погляд від крихітної рахівниці і злісно нахмурився.

— Не вистачає десяти хвилин до години восьмої, — огризнувся він. Кришка годинника захряснулася, ледве не прихопивши зі собою Тхорові пальці.

Тхір зашпурив годинником якнайдалі у верес, де він, ймовірно, лупнувся об камінь. Щось, в усякому випадку, змусило його корпус розколотися навпіл; майнув яскравий октариновий спалах, і в повітрі потягнуло самородною сіркою, а істота з годинника розтанула і полинула до своєї домівки, який би демонічний вимір вона не вважала домівкою.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, який був недостатньо близько, щоб почути демонові слова.

— Зробив що? — сказав Тхір. — Нічого я не робив. Абсолютно нічого не сталося. Ну ж бо — ми марнуємо час!

Бравд кивнув головою. Разом вони розвернули своїх добрих вірних коней і помчали, як вітер, до древнього Анка назустріч справжнім дивам.

Місія восьми

пролог

Дискосвіт пропонує нашій увазі краєвиди набагато дивовижніші за ті, які можна побачити у світах, створених Творцями з біднішою уявою, хоч і з кращими технічними здібностями.

Сонце над диском — це всього лиш маленький штучний супутник із протуберанцями, не більшими за кільця у крикеті, — цей незначний недолік можна пояснити контрастом із приголомшливим виглядом Великої Черепахи А’Туїна, на Чиєму давньому, подірявленому метеорами панцирі тримається увесь диск. Іноді, пропливаючи неквапом вздовж берегів Нескінченності, Він ледь повертає голову — завбільшки з цілу країну, — щоб проковтнути комету, яка пролітає повз.

Та краєвид, що вражає чи не найбільше, — вже хоча б тому, що розум тих, хто на власні очі побачив неосяжні галактичні розміри А’Туїна, здебільшого відмовляється їм повірити — це нескінченний Краєпад, звідки усі моря дискосвіту безупинно переливаються через Край у космічний простір. А може, це Крайдуга — восьмиколірна веселка, що оперізує світ, повиснувши в імлі над Водоспадом. Восьмий колір — це октарин, який виникає внаслідок розсіяного впливу інтенсивного сонячного світла на потужне магічне поле.

І знову ж таки, можливо, найпрекрасніший краєвид — це саме Осердя світу. Шпиляста вершина зеленого льодовика здіймається на десять миль угору і понад хмарами на своєму піку тримає королівство Дунманіфестін, оселю богів дискосвіту. Самі ж боги, не зважаючи на чарівність світу, що розкинувся біля їхніх ніг, рідко бувають у доброму гуморі. Ніяково знати, що ти бог у якомусь одному зі світів лиш тому, що за законом неймовірності кожна крива таки має десь свій кінець; тим паче коли можна зазирнути в інші виміри і побачити інші світи, чиї Творці розумілися в механіці краще, ніж у сфері фантазії. Тож недивно, що боги дискосвіту більше часу присвячували суперечкам, аніж своєму безпосередньому обов’язку — всевіданню.

Власне цього дня Сліпий Іо, що завдяки своїй невсипущій пильності був головним серед богів, сидів, підперши рукою щоку, і дивився на гральну дошку, що стояла перед ним на червоному мармуровому столику. Сліпий Іо отримав таке ім’я, бо на тому місці, де би мали бути його очниці, виднілася тільки гладка рівна шкіра. Його очі, яких насправді він мав пребагато, вели власний напівнезалежний спосіб життя. Деякі з них саме зависли над столом.

Гральною дошкою була дбайливо вирізьблена карта дискосвіту, поверх якої була нанесена сітка, розкреслена на квадрати. Декілька чудово змодельованих фігур зараз саме займали позиції у певних її квадратах. Хтось із людей, поглянувши на дошку, міг би помітити схожість двох із них на, скажімо, Бравда та Тхора. Інші представляли різних героїв та чемпіонів, яких на диску було більш ніж достатньо.

У грі все ще брали участь Іо, крокодилобог Оффлер, бог легких вітрів Зефірус, Фатум та Пані. Тепер, коли всі менш важливі гравці вибули з гри, атмосфера довкола грального столу стала напруженою. Шанс вилетіла з гри ще на початку, завівши свого героя у дім, повний озброєних гнолів (наслідок вдалого ходу Оффлера), а незабаром після того Ніч обміняв свої фішки на гроші, посилаючись на домовлену зустріч із Долею. Прибуло кілька малих богів і тепер штовхались довкола гравців, пхаючись зі своїми порадами.

Осторонь робилися ставки на те, що Пані вийде з гри наступною. Останній з її постійних чемпіонів тепер був лиш дрібкою попелу в руїнах Анк-Морпорка, що досі димів, а в неї навряд чи були які-небудь інші фігури, яких вона могла б висунути на першу позицію.

Сліпий Іо взяв шкатулку для гри в кості, а точніше череп, усі отвори в якому були надійно закупорені рубінами і, не зводячи деяких з усіх своїх очей із Пані, викотив на стіл три і п’ять.

Вона всміхалася. І це була природна властивість її очей: яскраво зелені, без райдужки та зіниць, вони горіли м’яким внутрішнім світлом.

Балачки в кімнаті стихли, коли Пані почала порпатися у своїй шкатулці, і ось зі самого дна вона дістала дві фігури і рішучим жестом виклала їх на дошку. Решта гравців, синхронно — ніби одне божество, нахилились вперед, щоб розгледіти їх.

— Венегат-сарівник та якийфь клевк, — сказав Оффлер, крокодилобог, якому, як завжди, заважали його ікла. — Ні, спвавді! — однією лапою він підсунув купку кістяно-білих фішок на середину столу.

32

Невелике місто на досерединному узбережжі Округлого моря, що лежить за 30 ліг (145 км) від Анк-Морпорка; за давніх часів — квітуче місто, з чудовою бухтою, яка тепер майже повністю замулена. — Прим. пер.