Жнець

У створеному завісами мороці маленької вітальні панни Літунки крізь темряву рухалася тінь ще темніша, прямуючи до трьох скриньок на комоді. Смерть відкрив одну з менших. Вона була повна золотих монет. Вони мали незайманий вигляд. Він спробував іншу маленьку скриньку. Вона також була повна золота. Він чекав чогось більшого від панни Літунки, хоча, можливо, навіть Білл Двері не знав, чого саме.

Він спробував останню скриньку.

Там був шар прозорого цигаркового паперу. Під папером якась біла шовкова річ, якийсь серпанок, нині пожовклий і ламкий на краях. Він нерозуміюче втупився у нього, а потім відклав убік. Ще там були білі черевички. Досить непрактично для ферми, як він відчув. Не дивно, що їх запакували.

Там був ще папір, пачка листів, зв’язаних разом.

Він поклав їх поверх серпанку. Якщо зважати на те, що люди кажуть одне одному, ніколи нічого не досягнеш — мова тільки приховує їхні думки.

І ось вона знайшлася, просто на дні, найменша коробочка.

Він узяв її і все крутив і крутив у руках.

Він відщипнув маленький замок і підняв віко.

Механізм задзижчав.

Мелодія була не надто хорошою. Смерть чув усю музику, яка будь-коли була написана, і майже все було кращим за цю мелодію. Ніби дощ у пустому відрі, на ритм раз-два-три.

У музичній шкатулці, поверх зубчастих коліщат, які жваво крутилися, дві дерев’яні фігурки перекидалися в пародії на вальс.

Смерть дивився на них, поки закінчився накрут.

Потім він прочитав підпис.

Це був подарунок.

Поруч із ним життємір пересипав порошинки в нижню склянку. Він на нього не зважав. Коли механізм зупинявся, він накручував його знову.

Дві постаті, що кружляють крізь час. А коли музика зупиняється, все, що потрібно, — лиш повернути ключ.

Коли накрут знову закінчився, він сидів у темряві й тиші, поки не прийняв рішення.

Лишалися якісь секунди. Секунди багато значили для Білла Двері, бо в нього був обмежений їх запас. І вони геть нічого не значили для Смерті, в якого жодної ніколи не було. Він залишив сонний дім, заліз на коня і поїхав геть.

Подорож зайняла мить, яка могла б у звичайного світла забрати триста мільйонів років, але Смерть рухався в тому просторі, де час не має значення. Світло думає, що рухається швидше за все, але воно помиляється. Байдуже, як швидко рухається світло, його завжди стрічає пітьма, яка дісталася до місця швидше й уже чекає на нього.

В нього були попутники — галактики, зірки, пасма осяйної речовини, що текла й зрештою спірально закручувалася, наближаючись до віддаленої мети.

Смерть на коні блідому рухався крізь пітьму, ніби булька пливе по ріці. А кожна ріка кудись впадає.

І ось, унизу, рівнина.

Відстань тут так само позбавлена змісту, як і час, але тут було відчуття величі.

Рівнина могла бути за милю чи за мільйон миль, вона була позначена довгими долинами чи пак струмками, які стікали обабіч, коли він під’їхав ближче. І приземлився.

Він спішився і постояв у тиші. Потім опустився на одне коліно.

Змініть перспективу. Переораний краєвид відлетить на колосальну віддаль, скруглиться по краях і перетвориться на пучку.

Азраель підніс свій палець до обличчя, яке заповнило небо, освітлене тьмяним сяйвом помираючих галактик.

Існують мільярди Смертей, але всі вони складові однієї Смерті: Азраеля, Великого Атрактора[53], Смерті Всесвітів, початку й кінця часу.

Більша частина всесвіту зроблена з темної матерії, і лиш Азраель знає, ким він є.

Очі, такі великі, що наднова була б простим натяком на відблиск на райдужці, повільно повернулися і сфокусувалися на крихітній постаті на віддалених звивистих рівнинах його пучки.

Поруч Азраеля, в самому центрі павутини вимірів висів великий Годинник і цокав. Зорі мінилися в Азраелевих очах.

Смерть Дискосвіту підвівся.

— ВЛАДАРЮ, Я ПРОШУ ПРО...

Три слуги забуття прослизнули поруч із ним.

Дехто сказав: Не слухайте. Він проходить відповідачем у справі носопхайства.

Дехто сказав: І смертовбивства.

Дехто сказав: І гордині. І життя з наміром вижити.

Дехто сказав: І поплічництва силам хаосу супроти встановленого порядку.

Азраель звів брову.

Слуги відпливли від Смерті, вичікувально.

— ВЛАДАРЮ, МИ ЗНАЄМО, ЩО НЕ ІСНУЄ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ, КРІМ СТВОРЕНОГО НАМИ...

Вираз Азраеля не змінився.

— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ МИЛОСЕРДЯ, КРІМ НАС. НЕ ІСНУЄ ПРАВОСУДДЯ. Є ЛИШ МИ.

Темне печальне обличчя заповнило небо.

— ВСІ РЕЧІ, ЩО ІСНУЮТЬ, Є НАШИМИ. ТА МИ МУСИМО ДБАТИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ДБАЛИ, ТО Й НЕ ІСНУВАЛИ БИ. БО ЯКБИ МИ НЕ ІСНУВАЛИ, НЕ БУЛО БИ НІЧОГО, КРІМ СЛІПОГО ЗАБУТТЯ. І НАВІТЬ ЗАБУТТЯ МАЛО БИ КОЛИСЬ СКІНЧИТИСЯ. ВЛАДАРЮ, ДАРУЙ МЕНІ ЛИШ ТРОХИ ЧАСУ? ДЛЯ НАЛЕЖНОЇ РІВНОВАГИ РЕЧЕЙ. ЩОБИ ПОВЕРНУТИ ДАНЕ. В ІМ’Я УВ’ЯЗНЕНИХ І ЗАРАДИ ПОЛЬОТУ ПТАХІВ.

Смерть відступив на крок.

Було неможливо прочитати вираз обличчя Азраеля.

Смерть зиркнув на слуг.

— ВЛАДАРЮ, НА ЩО СПОДІВАТИСЯ ВРОЖАЮ, КРІМ ДБАЙНОСТІ ЖЕНЦЯ?

Він чекав.

— ВЛАДАРЮ? — сказав Смерть.

За час, що зайняла відповідь, кілька галактик розгорнулися, закрутилися навколо Азраеля, як паперові стрічки, стислися й зникли.

І тоді Азраель сказав:

Й інший палець перетнув пітьму в напрямку Годинника. Почувся слабкий скрик люті з боку слуг, а потім скрики усвідомлення, а потім три короткі голубі пломені.

Всі інші годинники, навіть безстрілковий годинник Смерті, є лиш відображеннями Годинника. Точними відображеннями Годинника, вони диктують час Всесвітові, але Годинник диктує час самому Часові. Це головне джерело, із якого ллється час. І Годинник влаштовано так: велика стрілка оббігає тільки одне коло. А секундна бігає закільцьованим шляхом, здолати який навіть у світла забрало би кілька днів, навічно переслідувана хвилинами, годинами, днями, місяцями, роками, століттями і віками. Але стрілка Всесвіту проходить лиш одне коло.

Принаймні поки хтось не накрутить механізм.

І Смерть повернувся додому із дещицею Часу.

Дзвоник крамниці дзенькнув.

Друто Жердина, квітникар, глянув поверх гілочки флорібунди пані Шухер. Поміж ваз і квітів хтось стояв. Він мав дещо невизначений вигляд, і навіть по тому Друто ніколи не був упевнений, хто насправді був у його магазині і як у дійсності звучали його слова.

Він поплив уперед, потираючи руки.

— Як я можу прислу...

— КВІТИ.

Друто вагався тільки мить.

— А, е-е-е, призначення цих...

— ПАНІ.

— Ви маєте якісь вподо...

— ЛІЛЕЇ.

— А? Ви впевнені, що лілеї це...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ЛІЛЕЇ.

— Гм... справа в тім, що лілеї хіба що дрібочку похмурі...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПОХМУ...

Постать завагалася.

— ЩО ВИ ПОРАДИТЕ?

Друто легко пропустив одну передачу.

— Троянди завжди приймають охоче, — сказав він, — чи орхідеї. Багато панів нині казали мені, що пані вважають єдину орхідею більш прийнятною, ніж оберемок троянд...

— ДАЙТЕ БАГАТО.

— Орхідей чи троянд?

— ОБОХ.

Пальці Друто звивалися, як вугрі в олії.

— І я гадаю, чи міг би я вас зацікавити цими неймовірними гілками трепетунії величної...

— БАГАТО ЇХ.

— І якщо кошти вашої вельможності дозволяють, можу запропонувати єдиний екземпляр надзвичайно рідкісної...

— ТАК.

— І, можливо...

— ТАК. УСЕ. ЗІ СТРІЧКОЮ.

Коли дзвоник на дверях дзенькнув, випускаючи покупця, Друто поглянув на монети в руці. Багато з них були іржаві, всі були дивні, а одна чи дві були золотими.

— Гм, — сказав він, — цього досить, щоб...

Він усвідомив тихий звук, ніби від крапель.

Навколо нього в усьому магазині дощем опадали пелюстки.

53

Великий Атрактор (Великий центр тяжіння) — гравітаційна аномалія, розташована на відстані приблизно 250 млн світлових років. Імовірно, атрактор є надскупченням галактик, має масу десятків тисяч мас Чумацького Шляху; на прилеглих ділянках галактики виявляють великомасштабну течію в бік Великого Атрактора. Вважається, що основну масу його ймовірного центру становить темна матерія. — Прим. пер.