Жнець

Кошіль приклав тремтячу долоню до вуха:

— Га? Га?

— Ще! Салату! Кошелю!

— Ні, дякую.

— Тоді ще сосиску?

— Га?

— Сосиску!

— Від них у мене цілу ніч жахливі гази, — сказав Кошіль.

Він обмірковував сказане якусь мить, а потім поклав собі аж п’ять.

— Е, — вигукнув Скарбій, — ти часом не знаєш, о котрій годині?..

— Га?

— О котрій! Годині?

— О дев’ятій тридцять, — сказав Кошіль, негайно, але невиразно.

— Що ж, це чудово, — сказав Скарбій, — це вивільняє, е-е-е, решту вечора.

Кошіль покопирсався в жахливих глибинах свого крісла на коліщатках, що стало цвинтарем старих подушок, книг із загнутими сторінками і прадавніх, наполовину злизаних льодяників. Він переможно витяг маленьку книжечку в зеленій палітурці і тицьнув її в руки Скарбієві.

Скарбій розгорнув її. На обкладинці були нашкрябані слова «Кошелю Буку належний діяріуш». Закладка зі шкірки бекону відмічала сьогоднішню дату.

Під «Списком справ» тремка рука написала: «Померти».

Скарбій не зміг утриматися від того, щоб перегорнути сторінку. Так. На завтрашню дату, в «список справ» занотовано: «Народитися».

Його погляд ковзнув убік до маленького столика в одному кінці кімнати. Хоча кімната була дуже залюднена, навколо столика було трохи вільного місця, ніби він мав певного роду особистий простір, у який ніхто не міг вторгатися.

Були певні настанови в церемонії Проводів, що стосувалися столика. Він мав бути вкритий чорною скатертиною з кількома вишитими магічними символами. На тарелі лежалі відбірні канапки. Стояв келих вина. Після тривалої суперечки між чарівниками було ще додано смішну паперову шапку-ковпак.

Всі мали вичікувальний вигляд.

Скарбій витяг свого годинника і з клацанням підняв його кришечку.

Це був найновіший кишеньковий годинник зі стрілками. Вони показували п’ятнадцять по дев’ятій. Він потрусив його. Відкрився маленький люк під цифрою 12, і дуже маленький бісик похитав головою, говорячи: «Кинь це, шефе, я кручу педалі так швидко, як тільки можу».

Він знову закрив годинник і розпачливо роззирнувся. Ніхто більше, здавалося, не потурбувався підступити надто близько до Кошеля Бука. Скарбій відчував, що завести ввічливу балачку — його справа. Він перебирав можливі теми. Усі стосувалися проблем. Кошіль Бук його виручив.

— Міркую над тим, щоб повернутися жінкою, — сказав він світським тоном.

Скарбій кілька разів розтулив і стулив рота.

— Чекаю на це з нетерпінням, — продовжував Бук, — я гадаю, це може, м-м-м, бути чудовою забавою.

Скарбій розпачливо перебирав свій обмежений репертуар необтяжливих балачок стосовно жінок. Він нахилився до шишкуватого Кошелевого вуха.

— А хіба ж там не забагато цього... — безцільно випалив він, — прання усякого? Заправляння ліжок, куховарства і такого іншого?

— Не в тому житті, яке я маю на оці, — твердо сказав Кошіль.

Скарбій стулив рота. Архіректор постукав ложкою по столі.

— Браття — почав він, коли настало щось схоже на тишу. Це викликало голосний і шумний хор вітань.

— Як усі ви знаєте, ми тут зібралися сьогодні, щоб відзначити, е-е-е, відхід від справ (нервовий сміх) нашого старого друга і колеги Кошеля Бука. Ви знаєте, глянув я на старого Кошеля, як він оце тут сидить, і спало мені на думку, на щастя я її ще маю, про корову на трьох дерев’яних ногах. Здається, там була та корова і...

Скарбій дозволив собі відволіктися. Він знав цю історію.

Архіректор завжди змазував «сіль» анекдота, але Скарбієві і без того було про що подумати.

Він весь час поглядав на маленький столик.

Скарбій був чоловіком добрим, але тривожним, і цілком задоволеним своєю роботою. Не кажучи вже про те, що жоден інший чарівник її не хотів. Багато чарівників хотіли бути Архіректором, наприклад, чи головою одного з магічних орденів, але практично жоден із чарівників не хотів марнувати купу часу в кабінеті за тасуванням папірців і складанням чисел. Вся паперова робота Академії тяжіла до накопичення в кабінеті Скарбія, а це означало, що він ішов уночі спати зморений, але принаймні давав хропака, а не мусив спершу ретельно обшукувати нічну сорочку на предмет нежданих скорпіонів. Здихатися чарівника найвищого рівня було визнаним способом отримати підвищення в ордені.

Хай там як, єдиною особою, яка могла зазіхнути на Скарбія, був хтось такий, хто отримував безтурботну втіху від ретельно впоряджених стовпчиків цифр, а люди такого штабу нечасто йдуть на убивства.[5]

Він пригадав дитинство, давним-давно у Вівцескельних горах. Він із сестрою зазвичай лишав келих вина і печиво кожної Вепроночі для Батька Вепра. Втім, усе змінилося. Він був набагато молодший, знав небагато, зате, напевно, був набагато щасливіший.

Наприклад, він не знав, що одного дня стане чарівником і долучиться до інших чарівників, лишаючи келих вина, печиво, досить підозрілий волован із курятиною і святковий паперовий ковпак для...

...декого іншого.

Коли він був хлоп’ям, також проводилися Вепрові вечірки. Вони зазвичай відбувалися за певним порядком.

Якраз коли всі діти аж підстрибували від збудження, хтось зі старших лукаво казав:

— Гадаю, в нас особливий гість!

І на диво вчасно лунав підозрілий передзвін вепродзвоників при вікні й до хати вступав...

...до хати вступав...

Скарбій потрусив головою. Чийсь дідусь із накладними вусами, звісно. Якийсь старий веселун із мішком іграшок, обтрушуючи сніг із чобіт. Хтось, хто щось давав тобі.

Тоді як сьогодні...

Звісно, старий Кошіль щодо цього почувався інакше. Після ста тридцяти років смерть, мабуть, набуває певної привабливості. Певно, стає досить цікаво з’ясувати, що ж станеться далі.

Хитромудрий анекдот Архіректора дострибував свого кінця. Присутні чарівники поштиво посміялися, а потім спробували докумекати жарт. Скарбій крадькома глянув на свій годинник. Вже було двадцять по дев’ятій.

Кошіль Бук виголосив промову. Вона була довга, і розсипчаста, і недоладна, і в ній ішлося про старі добрі деньки, і він, здавалося, вважав, що більшість людей навколо нього — це ті, хто насправді помер років п’ятдесят тому, але це не мало значення, бо всі вже призвичаїлися слухати старого Кошеля.

Скарбій не міг відвести очей від годинника. Зісередини лунав скрип деталей, поки бісик терпляче педалював у безкінечність. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій.

Скарбій міркував, як би це мало статися. Чи чуєш ти — гадаю, в нас особливий гість — тупання знадвору?

Чи двері насправді розчиняться, чи Він пройде крізь них? Дурне питання. Він був знаний своєю здатністю проникати в запечатані приміщення — особливо в запечатані приміщення, якщо подумати про це логічно. Запечатайте себе де-небудь — і це стане тільки питанням часу. Скарбій сподівався, що Він скористається дверима, як годиться. Його нерви немов бриніли. Розмови вщухали. Багато інших чарівників, як помітив Скарбій, теж поглядали на двері.

Кошіль був у центрі кола, що дуже тактовно розширювалося. Ніхто насправді його не уникав, але очевидно випадковий броунівський рух злегка відсував усіх подалі.

Чарівники можуть бачити Смерть. І коли чарівники помирають, Смерть приходить особисто, щоб супроводити їх у Потойбіччя. Скарбій задумався, чому це вважалося за перевагу.

— Не знаю, на що ви дивитесь, — приязно сказав Кошіль.

Скарбій відкрив годинника. Заслонка під цифрою 12 упала.

— Не міг би ти припинити отак труситися? — скрикнув бісик, — я постійно збиваюся з ліку.

— Вибач, — просичав Скарбій. Була дев’ята двадцять дев’ять.

Архіректор виступив наперед.

— Тож прощавай, Кошелю, — сказав він, потискаючи старому руку, схожу на пергамент, — старі місця матимуть без тебе зовсім не такий вигляд.

— Навіть не знаю, як ми впораємося, — вдячно сказав Скарбій.

— Щасти в наступному житті, — сказав Декан, — забігай, якщо будеш поруч і раптом згадаєш, ну, ти знаєш, ким ти був.

5

Принаймні до того дня, поки вони раптово не хапаються за ніж для паперу, щоб прорубати собі шлях крізь кошторис просто до кримінальної хроніки. — Прим. авт.