Душевна музика

У Псевдополі вже висіли афіші. Новини поширюються швидко, особливо коли Нудль В.Д.В. платить за коней...

— Привіт, Псевдополю!

Довелося викликати міську варту. Варта організувала живий ланцюг для передавання води з річки. Асфальтові довелося озброїтися кийком і стерегти двері до гримерки Паді. Кийок був зі цвяхом.

Альберт несамовито зачісував волосся перед уламком дзеркала у своїй спальні. Волосся було білим. Чи принаймні колись давно воно було білим, а тепер — такого ж кольору, як пальці в хронічних курців.

— Це мій обов’язок, ось як, — бурмотів він. — Не знаю, що би він без мене робив. Може, він і пам’ятає майбутнє, але завжди все в нього шкереберть! О, хай собі ходить і переймається вічними істинами, але хто мусить розгрібати все це, коли воно вже сталося й сказалося... Такі прості люди, як я.

Він навіжено витріщався на своє відображення.

— Гаразд! — сказав він.

Під ліжком була стара взуттєва коробка. Альберт дуже, дуже обережно витягнув її й зняв кришку. У коробці було повно повсті. У повсті, ніби яйце рідкісного птаха, ховався життємір.

На ньому було гравіювання: «Альберто Маліч».

Пісок у клепсидрі завмер у падінні, ніби заморожений. У верхній чаші майже нічого не лишилося.

Тут час не минав.

Така була в них Домовленість. Він працював на Смерть, і час не минав — хіба тільки треба було ходити у Світ.

Біля клепсидри був клаптик паперу. Згори були цифри: 91. Нижче — ще вервечка цифр: 73... 68... 37... 19.

Дев’ятнадцять!

Як же тупо з його боку. Дозволяти отак годинам і хвилинам власного життя спливати в нікуди, і то останнім часом дедалі швидше. Це все ті справи з сантехнікою, от що. І закупи. Господар не ходить на закупи. Не складається з обслуговуванням. Звісно, він, Альберт, брав кілька днів відпустки, бо це ж так приємно, бачити сонце, хоч якесь сонце, і відчувати шкірою тепло й дощ. Господар старався створювати такі штуки, але вони йому не давалися. Та й овочі йому не давалися, ніколи не виходило в нього хороших овочів. Не було в них смаку вирощеної городини.

Дев’ятнадцять днів лишилося йому на світі. Але цього більш ніж досить. Альберт поклав клепсидру в кишеню, вдягнув плащ і покрокував сходами вниз.

— От ти, — звернувся він до Смерті Щурів, — ти можеш взяти його слід? Мусить він щось по собі лишати. Зосередься.

— ПИСК.

— Що він сказав?

— Каже, пригадує щось про пісок.

— Пісок, — повторив Альберт. — Гаразд, для початку вистачить. Обшукаємо все, де є пісок.

— ПИСК?

— Де б Господар не бував, лишатиме по собі незабутні враження.

Бескид прокинувся від ритмічного шурхоту. Постать Толоза рухалася у світанковому світлі з пензлем у руці.

— Ти шо робиш, гноме?

— Асфальта по фарбу послав, — сказав Толоз. — Ці кімнати просто принизливо занедбані.

Бескид сперся на лікті й роззирнувся довкола.

— А як отой колір зветься, шо ним двері пофарбовані?

— Річково-зелений.

— Гарно.

— Дякую.

— Фіранки теж нічогенькі.

Скрипнули й прочинилися двері. Асфальт зайшов із тацею в руках і ногою штовхнув двері. Ті грюкнули.

— О, даруйте.

— Нічого, я той слід зафарбую, — сказав Толоз.

Асфальт, тремтячи від захвату, поставив тацю.

— Хлопці, всі тільки про вас і говорять! А ще кажуть, що все одно їм був саме час будувати новий театр. Приніс вам яєшню з беконом, яєшню зі щурятиною, яєшню з коксом і... і... що там іще... А, так. Капітан міської варти просив передати, що коли побачить вас у місті після сходу сонця, то поховає вас живцем. Підвода на вас уже чекає біля чорного ходу. На ній якісь молоді жінки щось помадою понаписували. До речі, дуже симпатичні фіранки.

Усі троє дивилися на Паді.

— Він ще навіть не ворушився, — сказав Толоз. — Просто згаснув після виступу, мов та свічка.

— Але напередодні він скакав, ми ж бачили, — завважив Бескид.

Паді й далі тихенько хропів.

— Коли повернемося, треба нам собі гарненьку відпустку влаштувати, — сказав Толоз.

— Шо правда, то правда, — сказав Бескид. — Якшо вийдем із цього всього живими, закину торбу зі своїми каменями на спину й ітиму доти, доки не стріну когось, хто спитає, шо це в мене таке в торбині. Отам і зупинюсь. Асфальт визирнув у вікно.

— Ви не могли б їсти швидше? Там уже якісь люди в формі. З лопатами.

Пана Шпеня неприємно вразило почуте.

— Але ж ми вас найняли!

— Ми надаємо перевагу терміну «залучили», — сказав лорд Дауні, голова Гільдії найманців. Він дивився на пана Шпеня з виразом неприхованої зневаги. — Про те, на превеликий жаль, ми більше не можемо виконувати взяті на себе зобов’язання.

— Вони ж усього лише музиканти, — заперечив пан Шпень. — Невже їх так важко вбити?

— Мої люди воліють не надавати пояснень щодо виниклих складнощів. Звісно, ми в повному розмірі відшкодуємо виплачену нам суму.

— Хтось їх захищає, — пробурмотів Шпень, коли вони з Ранцеротом живі й, на щастя, неушкоджені виходили з арки штабу Гільдії найманців.

— Ну, я ж вам розповідав, що з нами в «Барабані» сталося.

— Це все якісь забобони, — огризнувся Шпень і глянув на стіну, що її прикрашало одразу три афіші фестивалю, оформлених яскравими чистими кольорами.

— Яка ж дурість це була з вашого боку — сподіватися, що з найманців буде за містом хоч якась користь, — пробурмотів Шпень.

— З мого боку? Та я...

— Варто їм віддалитися від хороших кравців і дзеркал хоч наскількись — одразу ж розклеюються.

Він дивився на афішу.

— «Відкритий», — пробурмотів він. — Ви донесли до всіх наших, що за виступ на тому фестивалі їх виключатимуть з гільдії?

— Так, пане. Але ніхто, здається, через це не переймається. Вони почали об’єднуватися незалежно від нас. Бачите, вони кажуть, що коли в місті стільки музикантів, що гільдія не вмістить, то варто нам...

— Але ж це влада натовпу! Об’єднуватися в угрупування, щоби нав’язувати неприйнятні правила мешканцям беззахисного міста!

— Штука в тому, пане, — сказав Ранцерот, — що коли таких буде багато, то... і коли вони вирішать виставляти свої умови патрицію, то... ви ж знаєте, який у нас патрицій, пане Шпеню...

Шпень похмуро кивнув. Гільдія має владу, доки всі визнають, що вона захищає інтереси своїх прибічників. Він уявив, як навколо палацу гуртуються сотні музикантів. Сотні нереєстрових музикантів...

Патрицій прагматична людина. Він ніколи не лагодить те, що не ламалося. Однак те, що не працює і ламається, — ще й як. Єдина надія — що їм буде не до масштабних думок, коли музика захоплюватиме їх над усе. А це Шпеня цілком влаштувало би.

А тоді він пригадав, що в усьому цьому замішаний той клятий Нудль.

Чекати, що Нудль не думатиме про все це з позиції грошей — це ніби як чекати від каміння, що воно забуде про закон всесвітнього тяжіння.

— Агов, Альберте?

Сюзен штовхнула двері до кухні. У величезному приміщенні за ними було порожньо.

— Альберте?

Вона піднялася нагору. Там була її кімната — і ще цілий коридор дверей, які не відчинялися, бо, певно, і не могли: і двері, й одвірки здавалися монолітами, ніби врощеними у стіни. Можливо, у Смерті була своя спальня, хоча, як каже народна мудрість, Смерть не спить. Може, він міг би принаймні читати в ліжку.

Вона перепробувала всі ручки, аж доки не знайшла ту, що поверталася. У Смерті таки була своя спальня.

Багато що в ній мало переконливий вигляд. Звісно, бодай щось йому давалося. Зрештою, він бачив чимало спалень. Десь далеко посередині величезного приміщення бовваніло велике ліжко на чотирьох ніжках-стовпах, та коли Сюзен дійшла до нього й торкнулася, то постіль виявилася твердою, мов камінь.

Було дзеркало на повний зріст. І шафа для одягу. Сюзен зазирнула в неї — раптом там будуть мантії на вибір, — та в шафі не було нічого, окрім старих черевиків[29].

29

У кожній порядній шафі для одягу мусить бути пара старих черевиків. Якби в русалок були такі шафи, то й там знайшлася би пара старих черевиків. — Прим. авт.