Душевна музика

Сюзен це страшенно дратувало. Вона знала, що неврівноважені люди розповідають своїм дітям про всіляких там зубних фей, та цього було не досить для існування таких персонажів. Це означало кашу в голові. Каша в голові Сюзен не подобалася, і в будь-якому разі це було серйозне порушення режиму, насаджуваного панною Дупс.

Із іншого боку, не таке вже й страшне. Панна Євлалія Дупс разом із колегою, панною Делькрос, заснували коледж, виходячи з неочевидної думки, що в дівчаток, доки з ними хтось не одружиться, є купа вільного часу, який можна витратити на пізнання світу навколо.

Тоді було багато шкіл, та всі вони так чи інак належали церквам чи гільдіям. Панна Дупс заперечувала церкви з міркувань логіки, а гільдії відкидала, бо ті пропонували дівчатам лише два фахи — крадійство й швацтво. Але світ такий великий і небезпечний, що краще б дівчаткам озброюватися твердими знаннями геометрії й астрономії. Адже панна Дупс щиро вірила: між дівчатками й хлопчиками немає, по суті, жодної різниці.

Принаймні такої, про яку варто було б говорити.

Такої, про яку стала б говорити панна Дупс.

Тож вона була певна в користі заохочування до логічного мислення й здорової цікавості серед юних вихованок — хоча такий підхід, коли вірити народній мудрості, мало відрізняється від спроб під час повені полювати на крокодилів з картонного човна.

Бо, наприклад, коли вона, нервово тремтячи гострим підборіддям, читала ученицям лекцію про страшні небезпеки, що чигають на них за стінами пансіону, три сотні світлих і не позбавлених здорової цікавості голівок вирішили, що 1) якнайшвидше треба дослідити ті небезпеки і 2) як сталося, що панна Дупс про ті небезпеки знає. Крім того, високі шпичасті стіни навколо пансіону не були перепоною для тих, чий розум напакували тригонометрією, а тіло зміцнили фехтуванням, гімнастикою й холодними ваннами. Панна Дупс вміла зацікавити небезпеками.

Отже, був той випадок із опівнічною гостею в спальні. За якийсь час Сюзен вирішила, що сама її вигадала. Це було єдине логічне пояснення. А з логікою в Сюзен було все гаразд.

Кажуть, усі чогось шукають.

Імп шукав, куди б йому податися.

Фермерська підвода, що на ній він дістався до роздоріжжя, поторохкотіла полями геть.

Він дивився на знак при роздоріжжі. Одна стрілка вказувала на Квірм, друга — на Анк-Морпорк. Про Анк-Морпорк він знав досить, щоби розуміти, що це велике місто, збудоване переважно з глини, а отже, ним його родичі-друїди навряд чи зацікавляться. При собі в нього було три анк-морпоркські долари й трохи дріб’язку. Мабуть, за анк-морпоркськими мірками це негусто.

Про Квірм він нічого не знав, окрім хіба того, що це прибережне місто. Шлях на Квірм був не таким уже й второваним, а от в Анк-Морпорк, очевидно, хтось їздив чи йшов весь час.

Розумно було би спершу попрямувати до Квірма, щоби скуштувати міського життя. Розумно було би трохи дізнатися про спосіб мислення міських людей, перш ніж прямувати до Анк-Морпорка, найбільшого, як кажуть, міста на світі. Розумно було би влаштуватися у Квірмі на роботу й підзаробити трохи грошенят. Розумно було би навчитися ходити, перш ніж зриватися на біг.

Здоровий глузд підказував усе це Імпові, тож він рішуче покрокував у бік Анк-Морпорка.

Коли вже говорити про зовнішність, то Сюзен частенько нагадувала іншим кульбабку, яку от-от здмухне їм просто в обличчя якийсь жартун. Вихованки пансіону мусили вбиратися у вільні темно-сині вовняні сукні-футлярчики від шиї до кісточок — практичні, корисні для здоров’я й привабливі, мов нестругана шалівка. Лінія талії десь на рівні колін. Та Сюзен уже помалу заповнювала простір всередині сукні з давніх причин, яким панна Делькрос не приділяла належної уваги на уроках біології й гігієни — чи то з забудькуватості, чи то з розгубленості. Дівчата йшли з її уроків з невловним відчуттям, ніби їм світить шлюб хіба що із кроликами. (Сюзен ішла з тих уроків із відчуттям, ніби муляж скелета, що висів на гаку в кутку, когось їй нагадував...)

Переважно люди спинялися й роздивлялися її через волосся. Воно було геть білим, чорне лише одненьке пасмо. За шкільними правилами, волосся треба було заплітати у дві коси, та з невідомих причин волосся Сюзен не трималося купи, виплутувалося й зрештою набувало природної для себе форми — пасем звивистих, ніби змії на голові Медузи Торгони[2].

А ще була родима пляма, чи як це назвати. Вона проступала, варто було зашарітися — три бліді лінії, що тягнулися щокою й мали такий вигляд, ніби їй щойно дали ляпаса. Коли Сюзен гнівалася, а ставалося це вкрай часто, бо світ навколо влаштований нестерпно по-дурному, лінії ніби світилися білим зсередини.

Теоретично, вона зараз мусила б бути на літературі. Сюзен терпіти не могла літературу. Вона надавала перевагу читанню цікавих книжок. На парті перед нею лежала розкрита «Логіка й парадокси світобудови», і вона читала її, спершись підборіддям на руки.

Одним вухом Сюзен стежила за тим, що відбувалося в класі.

Обговорювали вірш про нарциси.

Авторові вірша нарциси, вочевидь, дуже подобалися.

Сюзен стоїчно витримувала почуте. Це ж вільна країна. Коли вже так хочеться, можна й нарциси любити. Та Сюзен була цілком переконана — й могла донести своє переконання вкрай чітко — що освідчуватися квітам не варто понад сторінку.

Тож вона повернулася до освіти. На її думку, школа її освіті тільки заважала.

Навколо неї відбувався розбір поетового бачення за допомогою непристосованого до цього інструментарію.

Кухню було облаштовано в тому ж ґарґантюанському масштабі, що й решту будинку. Там могла би загубитися ціла армія кухарів. Дальні стіни зникали в присмерку, а димар над пічкою, що тримався тут і там на вкритих сажею ланцюгах і замаслених шворках, зникав у темряві десь за пару кілометрів над підлогою. Принаймні таким він міг здатися невтаємниченим.

Альберт переважно обмежував своє перебування в кухні невеличким клаптиком кахлів, на якому вмішувався буфет, обідній стіл і плита. І крісло-гойдалка.

— Коли він каже «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть», — значить справи кепські, — пробурмотів Альберт, згортаючи папіросу. — Тому я не в курсі, що такі його слова означають насправді. Певно, знову щось собі вигадав.

Єдиний інший присутній у кухні кивнув. Бо рот був зайнятий їжею.

— Вся ця історія з його донькою, — вів своє Альберт. — Ну тобто, донькою? А потім він звідкись дізнався про учнівство. Ніби клопоту бракувало, а він пішов і одного таки привів! От же ж! Самі біди були від нього. І от ти також, якщо задуматися... теж одна з його забаганок. Ти не ображайся, — додав він, бо розумів, до кого говорить, — з тобою ніби все гаразд. Ти працюєш вправно.

Кивок.

— Він усе робить не так, — промовив Альберт. — От у чому біда. Як він почув раз про Вепроніч. Пригадуєш? Довелося з усім тим марудитися — із дубком у горщику, з паперовими сосисками, з вечерею зі свинини, а він собі сидить у паперовому ковпачку й питає «ХІБА ЦЕ ВЕСЕЛО?» Я йому те дрібне письмове приладдя подарував, а він мені що? Цеглину.

Альберт підніс папіросу до рота. Згорнута вона була першокласно.

Тільки першокласний папіросокрут міг зробити її такою тонкою й водночас кривою.

— А цеглина була непогана, це визнаю. Десь досі в мене лежить.

— ПИСК! — сказав Смерть Щурів.

— Це вже точно, тут ти правий, — погодився Альберт. — Цеглину можна й зробити, коли мати справжню за взірець. Він ніколи не вловлює суті. Розумієш, він просто не може до кінця пережити це все. І не вміє забувати.

Він затягувався самосадом, аж доки очі не почервоніли.

— «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть?» Сміх та й годі. Просто сміх.

Він зиркнув на кухонний годинник — винятково за старою людською звичкою. Годинник не працював, відколи Альберт приніс його сюди.

2

Нечасто комусь стає духу поцікавитися, чи всюди Медузі за волосся правили змії. Ніяково говорити про волосся під пахвами, коли воно поривається покусати баночку з дезодорантом. — Прим. авт.