Душевна музика

«Імп І Целін».

Вона відчула, ніби падає на спину, і промовила:

— Я знаю це ім’я. Воно важливе. Він... важливий...

Місяць кулястою брилою висів у небі над Хапонійською пустелею. Та для такої невеликої пустелі це була занадто ефектна повня.

Вона належала до пустельного поясу навколо Великого Нефу й Безводному океану, і кожна наступна пустеля поясу була сухішою й гарячішою. Мабуть, ніхто би й не згадував про неї, коли б не такі люди, як пан Шпень із Гільдії музикантів, не прийшли й не поскладали мап, на яких тонким пунктиром проклали через пустелю кордон між Хапонією і Гершебою.

Доти нечисленний кочовий народ д’реґів вільно мігрував пустелею. Але її розділили, і вони ставали то хапонійськими д’реґами, то гершебськими — і, звісно, отримували всі громадянські права обох держав, і особливо добре виконувалося їхнє право на сплату якнайбільших податків, а також право на примусовий призов до війська й участь у війнах із народами, про яких вони ніколи й не чули. І от пунктир поперек пустелі став причиною того, що хапонійці й д’реґи воювали з гершебами, гершеби й д’реґи воювали з хапонійцями, д’реґи воювали з усіма одразу і включно з самими собою, й при цьому пречудово розважалися, бо в їхній мові «чужинець» і «мішень» — це одне й те саме слово.

Форт цей був спадком пунктирної лінії.

У той час доби він був темним прямокутником на гарячому срібному піску. Зовні було чути, як хтось — коли висловлюватися точно — мучить акордеон: бідолаха награвав мелодію, за кілька тактів доходив до складного пасажу, збивався й починав наново.

Хтось постукав у браму.

Минув якийсь час, перш ніж на тому боці щось заскреготіло, й у брамі відчинилося віконечко.

— Так, офенді?

— ЦЕ ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

Судячи з виразу обличчя, чоловічок на тому боці брами розгубився.

— Ой, оце так питання. Заждіть хвильку, — віконце зачинилося. За брамою хтось перешіптувався. Віконце відчинилося.

— Так, судячи з усього, ми... оце... як ви сказали? Точно, саме так... Хапонійський іноземний легіон. Так. А чого ви хотіли?

— ХОЧУ ПРИЄДНАТИСЯ.

— Приєднатися? Куди?

— ДО ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ.

— А де це? — знов чувся шепіт. — О. Так. Даруйте. Так. Це ми.

Брама розчахнулася. Прибулець зайшов. Легіонер з капральськими шевронами на рукаві наблизився до нього.

— Ви маєте рапортувати... — очі його трохи заблищали, — ...самі знаєте... велике цабе, три шеврони... крутилося на язику те слово от щойно...

— СЕРЖАНТ?

— Саме так, — відповів капрал полегшено. — Як вас звати, солдате?

— Е-Е...

— Можете й не казати, насправді. Для того наш... наш...

— ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

— ...от він у нас саме для таких. Люди приходять, щоби... щоби... оте з розумом, знаєте, коли не можете... все, що сталося...

— ЗАБУТИ?

— Саме так. Я... — обличчя капрала знов втратило вираз. — Заждіть хвильку, гаразд?

Він глянув на свій рукав.

— Капрал... — промовив він. Тоді замислився й стривожився. Тоді його ніби осяяло, і він відтягнув комір однострою й ледве не скрутив шию, намагаючись розгледіти ярличок, що тепер був у його полі зору.

— Капрал... Середній? Звучить, га?

— ЩОСЬ НЕ ДУЖЕ.

— Капрал... Тільки Ручне Прання?

— МАБУТЬ, НІ.

— Капрал... Бавовна?

— МОЖЕ БУТИ.

— Гаразд. Ну, вітаю в лавах... е-е...

— ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ...

— Саме так. Платня три долари на тиждень, весь пісок, що з’їсте, ваш. Сподіваюся, пісок вам до смаку.

— БАЧУ, ПРО ПІСОК ВИ ПАМ’ЯТАЄТЕ.

— Повірте, про пісок вам тут забути не дадуть, — гірко сказав капрал.

— Я НІЧОГО НЕ ЗАБУВАЮ.

— А як, ви казали, до вас звертатись?

Незнайомець мовчав.

— Менше з тим, — сказав капрал Бавовна. — У...

— ХАПОНІЙСЬКОМУ ІНОЗЕМНОМУ ЛЕГІОНІ?

— ...Так... ми дамо вам нове ім’я. Почнете з чистого аркуша.

Він підкликав іншого чоловіка.

— Легіонере?..

— Легіонер... е-е... и-и... е-е... Розмір 15-й, капрале.

— Так. Відведіть цього... добродія й видайте... — капрал нервово заклацав пальцями, — та ви знаєте... теє... одежу, яку всі носять... пісочна така...

— ФОРМА?

Капрал блимнув очима. Чомусь із глибин каші, на яку перетворилася його свідомість, весь час вигулькувало слово «кістка».

— Саме так, — сказав він. — Е-е. Це на двадцять років розвага, легіонере. Сподіваюся, вам стане твердості на таке.

— МЕНІ ТУТ УЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, — відповів Смерть.

— Сподіваюся, я не порушу ніякого закону, якщо зайду в заклад, де розливають алкоголь? — поцікавилася Сюзен, коли далеко попереду завиднів Анк-Морпорк.

— ПИСК.

Місто знову пливло під ними. На ширших вулицях і площах Сюзен навіть могла розгледіти окремі постаті. «Ха! От би вони знали, що я тут нагорі!» — думала вона собі. Всупереч усьому, вона не могла не почуватися вищою. Ті люди внизу тільки й здатні були думати про, так би мовити, приземлені речі. Про повсякденне. Вона дивилася на них, мов на мурах.

Вона завжди знала про свою інакшість. Помічала довколишній світ, коли переважна більшість вочевидь ішла крізь нього із заплющеними очима й мозком у режимі варіння на повільному вогні. Чомусь від усвідомлення своєї інакшості їй ставало спокійніше. Відчуття це огортало її, мов теплий плащ.

Хропунець приземлився на загидженій пристані. По один бік від них річка обсмоктувала дерев’яні опори.

Сюзен зіскочила з коня, розчохлила косу й переступила поріг «Латаного барабана».

Всередині коїлося божевілля. Зазвичай завсідники «Барабана» демократично ставилися до проявів агресії. У тому сенсі, що всім діставалося порівну. А тому, нехай усі й погоджувалися, що гурт на сцені грає паршиво й відтак мусить відбувати за всіх, тут і там спалахували бійки, коли когось випадково зачіпало невдало кинутим предметом, чи коли хтось розумів, що аж цілий день не бився, чи коли хтось намагався проштовхатися до виходу.

Сюзен одразу впізнала Імпа І Целіна. Він стояв на сцені попереду, і обличчя його було сповнене жаху. За спиною в нього сидів троль, за котрим намагався сховатися гном.

Вона глянула на клепсидру. Лише кілька секунд...

Він був дуже навіть симпатичним із тим своїм обличчям, обрамленим темними кучерями. Щось таке в ньому було... ельфонуте.

І знайоме.

Сюзен було трохи шкода Вольфа, але той принаймні загинув у побоїщі. А Імп стояв на сцені. Ніхто не готовий померти на сцені.

«Я стою з косою в одній руці й клепсидрою в іншій, і чекаю, коли людина помре. Та людина не набагато старша за мене, і я не маю права якось зарадити. Це так тупо. І я певна, що вже колись його бачила...»

Убивати музикантів у «Барабані» насправді не намагалися. Сокирами тут кидалися й стріляли з арбалетів жартома й ніби між іншим. Ніхто не намагався поцілити, навіть коли би й був на це здатен. Значно цікавіше дивитися, як люди ухиляються.

Великий рудий бородань вишкірився на Вапняка й відчепив від пояса невеликий метальний топірець. Метати сокири в тролів було цілком прийнятно. Вони все одно відлітали.

Сюзен усе бачила. Топірець відскочить і вразить Імпа. Ніхто й не винен буде. У морі й не таке трапляється. В Анк-Морпорку трапляються значно гірші речі, і то повсякчас, ба навіть невпинно.

«Той чоловік навіть убивати його не збирається. Яка ж це все дурість. Усе не мусить бути так. Хтось повинен щось вдіяти».

Вона простягла руку, щоби перехопити топірець.

— ПИСК!

— Тихо будь!

Вуо-о-о-ом-м-м.

Імп завмер, мов дискобол, коли виданий ним акорд заповнював гамірний простір.

Він дзвенів, мов сталевий зливок, що впав на бібліотечну підлогу глупої ночі.

Стіни гули луною. Кожна бриніла на свій лад.

Той звуковий вибух був подібним до вибуху вепронічного феєрверка, коли кожна іскра розривається віялом нових іскор.

Імпові пальці ніжно притискали струни, пролунало ще три акорди. Бородань опустив топірець.