Віщі сестри

— О божечки, Семерте. «Не стримають мене ні сто замків, ні тисяча засувів». В голові не вкладається, чого тобі так важко… Куди потягли, ідіоти! — Г’юл кинувся крізь залаштунковий розгардіяш навздогін двом робітникам сцени, що переносили декорації. 

— Значить, так, — сказав Смерть у простір і повернувся до дзеркала. — Не стримати мене… ні гм‑гм-гм, ні тища там чогось, — невпевнено промовив він і змахнув у повітрі косою. 

Від коси відвалилося лезо. 

— Ну як, страшно? — поцікавився він, намагаючись прилаштувати лезо на місце. 

Томджон, який потроху сьорбав чай, сидячи на власному горбі, підбадьорливо кивнув. 

— Аякже, старий, — сказав він. — Порівняно з тобою навіть справжня смерть не така вже й страшна. От тільки добре б додати трохи порожнечі. 

— Тобто? 

Томджон поставив кухоль. На його обличчя ніби лягла тінь; очі провалилися, зуби вищирилися, шкіра зблідла і натяглася. 

— Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ, НІКУДИШНІЙ АКТОРЕ, — промовив він речитативом, у якому кожен наголос падав на місце, ніби кришка домовини. 

Потому риси його обличчя знову повернулися до норми. 

— Десь так, — завершив він. 

Семерт, що з переляку притиснувся був до стіни, прийшов до тями і нервово засміявся. 

— О боги, і як ти це робиш, — сказав він. — Слово честі, я так ніколи не зможу. 

— Нічого особливого, повір. Тепер біжи на сцену, Г’юл і так не в найкращому гуморі. 

Семерт кинув на нього сповнений вдячності погляд і помчав допомагати з декораціями. 

Томджон лишився, іноді відпиваючи чай із виглядом людини, що чимось стурбована. Він майже не чув шуму, що завжди панує за лаштунками під час вистави. Він був і справді стурбований. 

Як свого часу висловився Г’юл, у п’єсі все було чудово, крім самої п’єси. А Томджонові постійно видавалося, що п’єса вперто намагається змінитися. У голові він чув зовсім інші слова — от тільки надто тихі, щоб їх до пуття розібрати. Це було страшенно схоже на підслуховування чужої розмови. Щоб заглушити це дзижчання у власній голові, йому доводилося кричати все гучніше. 

І це було неправильно. Якщо вже п’єсу написано, то її… написано, що ще тут скажеш. Вона не може ожити й почати сама себе перекручувати. 

Не дивно, що всіх і кожного доводилося підштовхувати та виправляти. П’єса викручувалася в їхніх руках у спробах змінити себе. Бачать боги, він з радістю забрався б і з цього напівпримарного замку, і від цього божевільного герцога… Він роззирнувся, вирішив, що до другої дії є ще певний час, і рушив навмання у пошуках свіжішого повітря. 

Штовхнувши якісь двері, він вийшов кудись на мури. Двері щільно зачинив за собою, і звуки сцени щезли, змінившись оксамитовою тишею. Попелясте надвечір’я переховувалося за фіранками хмар, але безпосередньо над землею повітря було тихим, як ставок при млині, й гарячим, як у топці. В лісі при підніжжі замку заверещала якась вечірня птаха. 

Томджон підійшов до внутрішнього боку майданчика і зазирнув в ущелину з вертикальними стінами. В її глибочіні, огорнута незмінним туманом, нуртувала річка Ланкр. 

Він розвернувся, зробив пару кроків, і раптом його охопив такий лютий мороз, що він задихнувся. 

Його одяг шарпав неймовірно холодний вітрюган. А у вухах лунало дивне шамкотіння, ніби хтось намагався щось йому сказати, але занадто поспішав. На мить його прикувало до місця; нарешті, опанувавши дихання, Томджон чимдуж рвонув до дверей. 

— Але ж ми не відьми! 

— Тоді чого у вас вигляд, як у відьом? Хлопці, зв’яжіть-но їм руки. 

— Так, вигляд — але зрозумійте, що ми несправжні відьми! 

Капітан герцогської гвардії переводив погляд з обличчя на обличчя. Погляд ковзав по гостроверхих капелюхах, розпатланому волоссю, від якого йшов запах прілої соломи, щедро накладеній косметиці зеленавих відтінків і цілому сузір’ю бородавок. 

Людина, здатна виявляти ініціативу, недовго протрималася б у капітанах гвардії герцога Шельметя. Йому наказали взяти трьох відьом — і рахунок, здається, збігався. 

До театру капітан волів не ходити. Ще на зорі підліткового віку він був настільки перелякався ляльок, які самі собою рухалися й розмовляли, а потім сховалися за завісою, що відтоді щосили уникав будь-яких масових розважальних заходів, підозрюючи, що такі справи можуть вилитися щонайменше в напад крокодилів. Перед нинішнім викликом він проводив час за такою безтурботною розвагою, як розпиття алкоголю у вартівні. 

— Я ж наказав зв’язати їм руки! — різко кинув він. 

— А кляпи вставляти? 

— Та послухайте ж, ми тут з театром… 

— Так, — здригнувшись, сказав капітан. — Вставляйте. 

— Заради… 

Капітан нахилився і втупився в три пари переляканих очей. Його тіпало. 

— Все, — повідомив він. — Кінець вашим злим чаркам, чи як воно там. 

Він раптом зауважив, що солдати теж дивляться на нього досить дивно. Капітан кашлянув і спробував опанувати себе. 

— Отже, мої театральні відьмочки, — сказав він. — Ваше шоу скінчилося. Аплодисменти. 

Він кивнув солдатам. 

— Вдягти на них кайдани. 

Справжні відьми тим часом розгублено вдивлялися в напівтемряву, що панувала за сценою, де вони наразі й опинилися. 

Бабуня Дощевіск, ніби в пошуках підказки, раз у раз зазирала в сценарій, який підібрала дорогою. 

— «Ґармирдер і ґвалт», — із сумнівом прочитала вона вголос. 

— Це означає сукупність одночасних жахливих подій, — пояснила Маґрат. — Без цього жодна п’єса не обходиться. 

— Шо-шо і ґвалт? — перепитала Тітуня Оґґ. 

— Ґармирдер, — терпляче пояснила Маґрат. 

— А, — дещо збадьорилася Тітуня. — Ну добре, що не зґвалтування. 

— Заткни вже пельку, Ґіто, — сказала Бабуня. — Можна подумати, тебе це злякало б. А цей ґармирдер — то, може, такі ліки для горла. Якщо довго зчиняти ґвалт, горло може заболіти. 

— Ми не можемо цього дозволити, — швидко заговорила Маґрат. — Якщо ми все це спустимо їм з рук, усіх відьом довіку вважатимуть старими дурепами в зеленому гримі. 

— Дурепами, які втручаються у справи королів, — додала Тітуня. — Чого ми, як загальновідомо, ніколи в житті не робили. 

— Я не проти втручання, — заявила Бабуня Дощевіск, спершись підборіддям на кулак. — Я проти втручання з лихою метою. 

— А їхнє негуманне поводження з тваринами? — пробурмотіла Маґрат. — Оце-о, про «око пса та жаби вухо». Насправді ж ніхто нічим таким не користується. 

Бабуня Дощевіск та Тітуня Оґґ старанно відвели погляди одна від одної. 

— У канаві! — гірко промовила Тітуня. 

— Словом, відьми зовсім не такі, — сказала Маґрат. — Ми живемо в гармонії з великими циклами Природи, ніколи нікому не шкодимо, і просто мерзенно казати про нас протилежне. Нам слід би залити їм у роти розплавлений свинець. 

Дві старші відьми поглянули на неї з сумішшю подиву та дещиці поваги. 

На її щоках проступив рум’янець (аж ніяк не зелений), і вона втупилася в підлогу. 

— Тітонька Пташко колись розробила такий рецепт, — зізналася Маґрат. — Там усе досить просто. Спочатку треба роздобути свинець, а тоді… 

— Боюся, це не зовсім те, що треба, — уважно добираючи слова, сказала Бабуня після хвилинної паузи, протягом якої в ній, схоже, боролися якісь протилежні почуття. — Вони можуть не встигнути втямити, в чому справа. 

— Мучитися в пошуках відповіді їм доведеться недовго, — мрійливо проговорила Тітуня. 

— Ні, це не варіант, — сказала Бабуня вже трохи впевненіше. — Ми ж тоді не дізнаємося, чим закінчиться вистава. 

— Чого б нам просто не поміняти слова? — спитала Маґрат. — Нехай вони вийдуть на сцену, і тут ми накладемо закляття, щоб вони забули свої слова і заговорили такими словами, які нам потрібні. 

— А ти вже експерт із театру? — саркастично поцікавилась Бабуня. — Слова-то мають відповідати сюжету і грі, інакше публіка здогадається, що щось не так. 

— Та нема тут нічого складного, — відмахнулася Тітуня Оґґ. — Я ж уважно слухала. Виходиш і давай: та‑та, та‑та, та‑та-та-та.