Віщі сестри

— Ваша високість помиляється. 

Герцогиня дратівливо пристукнула по бильцю трону тлустою рукою. 

— Щоб проголошувати такі судження, — промовила вона, — потрібно мати силу їх довести. 

— Гм… Пані, його високість бажає зрубати ліс. Це правда? 

— Ці дерева перемивають мені кістки, — промимрив лорд Шельметь. — Я чую, як вони шепочуться, коли виїжджаю прогулятися верхи. Вони зводять на мене наклеп! 

Герцогиня обмінялася поглядами з блазнем. 

— Але, — продовжував герцог, — моя ідея зіткнулася з безтямним опором. 

— Тобто? 

— Народ проти. 

— Яке це має значення?! — вибухнула герцогиня. — Тут правимо ми! Народ робитиме, що скажуть, або ми його стратимо! 

Блазень присів, потім підстрибнув, а потім замахав руками. 

— Радосте моя, так ми залишимося без підданих, — промуркотів герцог. 

— У цьому немає потреби, зовсім немає! — заскімлив блазень. — Вам не треба нікого страчувати! Вам треба просто, просто, — він кілька митей мовчки ворушив губами, — запровадити довготермінову і амбіційну програму розвитку агропромислового комплексу, створення нових робочих місць у деревообробному секторі, освоєння нових господарських угідь та полегшення криміногенної ситуації. 

Герцог спантеличився. 

— І як мені все це зробити? — розгублено спитав він. 

— Зрубати ліс. 

— Але ж ти щойно сказав… 

— Помовч-но, Шельметю, — втрутилася герцогиня. 

Вона обдарувала блазня ще одним довгим замисленим поглядом. 

— Десь так само, — нарешті вимовила вона, — як знести будинки недостойних мешканців? 

— Впорядкування території житлових масивів, — підказав блазень. 

— Непогано було б їх спалити. 

— Дотримання норм із захисту довкілля. 

— А згарища засипати сіллю. 

— О, це було б впорядкування з дотриманням усіх норм захисту довкілля. Можливо, годилося б висадити там кілька дерев. 

— Ніяких дерев! — закричав герцог. 

— Та не переймайтеся. Вони там все одно не приживуться. Суть у тому, щоб їх висадити. 

— Але я хочу також підняти податки, — сказала герцогиня. 

— Я вас прошу, шановна… 

— Я тобі не «шановна». 

— Не шановна? — перепитав блазень. 

— Ні. 

— Що ж… звеселі… гм… скажімо, вам необхідно залучити кошти на фінансування вашої амбіційної програми розвитку. 

— Тобто? — знову розгубившись, спитав герцог. 

— Він каже, що для вирубування лісу потрібні гроші, — пояснила герцогиня і усміхнулася блазневі. 

Він зауважив, що вона вперше дивиться на нього не як на маленького бридкого таргана. 

Тобто в її обличчі зберігався такий вираз, ніби вона дивилася на таргана, але зараз цей вираз говорив: який у мене розумний тарганчик, він навчився нових фокусів. 

— Заманливо, — промовила герцогиня. — А от чи можуть твої слова змінити минуле? 

Блазень подумав. 

— Гадаю, це й зовсім неважко, — сказав він. — Адже минуле — це те, що пам’ятають люди. А пам’ять — це просто слова. Кому відомо, як поводився король, який жив тисячу років тому? Є лише легенди та перекази. І п’єси, звісна річ. 

— О, знаю, — втрутився Шельметь. — Це коли купка диваків у колготках галасує на дерев’яному помості. Людям подобалося. 

— Ти маєш на увазі, що історія — це те, що розповідають людям? — уточнила герцогиня. 

Блазень роззирнувся по тронному залу і вказав на портрет короля Ґрюнберрі Доброго (906–967). 

— Чи існував він насправді? Хто може тепер це підтвердити? В чому саме він був добрий? Але він увійшов в історію як Ґрюнберрі Добрий, і так буде до кінця світу. 

Герцог нахилився з трону. Його очі блищали. 

— Я теж хочу увійти в історію до кінця світу, — заявив він. — Я хочу, щоб сучасники мене любили. А нащадки щоб згадували незлим тихим словом. 

— Але припустімо, — сказала герцогиня, — що деякі перекази можуть бути суперечливими. В історію часом потрапляють твердження… недостовірного характеру. 

— Ти ж знаєш, що я цього не робив, — швидко сказав герцог. — Він послизнувся і впав. Ось як усе було. Послизнувся і впав. Мене там навіть не було. Він накинувся на мене. Це був самозахист, — його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння. — Я вже нічого про це не пам’ятаю… 

Герцог потер свою правицю — хоча, з огляду на вищесказане, будь-які підозри щодо її ролі в загибелі короля Веренца мали б вважатися необґрунтованими. 

— Заспокойся, чоловіче, — просичала герцогиня. — Я знаю, що ти цього не робив. Мене ж, як пам’ятаєш, теж там не було. І це саме я не дала тобі кинджал. 

Герцог знову здригнувся. 

— Отже, блазню, — сказала леді Шельметь. — Я говорила про те, що можуть існувати історичні записи, які потребують уточнень. 

— Наприклад, уточнення, що вас там не було? — життєрадісно уточнив блазень. 

Слова і справді мають силу — наприклад, силу злітати з вуст ще до того, як промовець устигне їх зупинити. Якщо уявити слова гарненькими маленькими ягнятами, то погляд герцогині був готовим до бою вогнеметом, і ці ягнята весело чимчикували просто під приціл. 

— Де не було? — спитала герцогиня. 

— Ніде, — поспішно сказав блазень. 

— Дурню! Людина завжди десь є! 

— Тобто десь ви були, але тільки не на сходах, — виправився блазень. 

— Яких сходах? 

— Будь-яких, — видушив блазень, вкриваючись потом. — Я однозначно пам’ятаю, що не бачив вас! 

Деякий час герцогиня мовчки роздивлялася його. 

— От і добре, що пам’ятаєш, — сказала вона і з добре чутним скреготінням потерла підборіддя. 

— Ти кажеш, що реальність — це лише жалюгідні слова, — продовжила герцогиня. — Тобто слова і є реальністю. Але як зробити слова історією? 

— Та п’єса, яку я бачив… — промовив Шельметь наче під гіпнозом. — Це була дуже гарна п’єса. Суцільні вбивства, але ніхто насправді не помер. І такі гарні монологи… 

З боку герцогині знову почулося скреготіння. 

— Чуєш, блазню… — почала вона. 

— Пані? 

— Ти можеш написати п’єсу? П’єсу, що облетить увесь світ, п’єсу, яку пам’ятатимуть навіть тоді, коли й чутки давно вже будуть забуті? 

— Ні, пані. Тут потрібен особливий дар. 

— А можеш знайти когось з таким даром? 

— Такі люди є, пані. 

— Знайди когось такого, — промимрив герцог. — Знайди найкращого. Найкращого. Хай переможе правда. Знайди. 

Буря отримала перепочинок. Вона його не прагнула, але вибору не було. Два тижні без перерви вона підміняла знаменитий антициклон над Округлим морем — щоранку підіймалася підтримувати холодний атмосферний фронт, вряди-годи отримуючи шанс висмикнути яке-небудь дерево чи підхопити який-небудь фермерський будиночок та закинути його в яке-небудь смарагдове місто. Та революції в погоді так і не відбулося. 

Буря втішала себе тим, що через подібний період у кар’єрі проходили навіть такі видатні буревії минулого, як Великий Шторм 1789 року чи Ураган Зельда і Її Неймовірний Жаб’ячий Дощ. Такою вже була священна традиція клімату. 

До того ж буря непогано розім’ялася на рівнинах, коли їй підвернулася нагода засипати снігами та скувати небаченим морозом чималу територію. Тепер, щоправда, їй доводилося хіба що стоїчно переносити повернення в гірську місцевість, де вона могла хіба що тривожити зарості вересу. 

Якби погодні явища були людьми, ця буря в міжсезоння сиділа б у якій-небудь гамбургерній юдолі в картонному капелюсі на голові. 

Наразі вона спостерігала за трьома постатями, що повільно брели з різних сторін через торф’яну пустку, явно прямуючи до прогалини, де стояла самотня кам’яна брила — чи зазвичай стояла, бо саме наразі видно її не було. 

Впізнавши своїх давніх знайомих і прихильниць, буря привітала їх непритаманним цій порі року розкатом грому. Втім, він лишився без уваги. 

— Бісова каменюка знову кудись поділася, — сказала Бабуня Дощевіск. — Утім, каменюк тут досить і без неї. 

Її обличчя мало такий вигляд, ніби його намалював на крейдяному папері дуже нервовий художник. Воно мало вигляд, ніби вона щось задумала. Причому щось зловісне.