Віщі сестри

— Вибачте, — сказав блазень. 

— Я не вмію працювати з каменем, — похнюпилася Маґрат. 

— Та годі, це питання практики. 

— Вибачте… 

Відьми обернулися до блазня. 

— Хіба ви не збиралися когось рятувати? — спитав він, задкуючи. 

— Ох, — сказала Бабуня. — І правда. Ходімо, Маґрат. Треба подивитися, чи з нею все гаразд. 

— Там хтось кричав, — нагадав блазень, не в змозі позбутися відчуття, що відьми не розуміють усієї серйозності ситуації. 

— Не сумніваюся, — відповіла Бабуня, відсторонюючи його і переступаючи через коріння, що корчилося на підлозі. — Якби мене замкнули в підземеллі, теж криків мало не було б. 

З дверного отвору випливла хмара пилу. Пляма тьмяного світла від одного-єдиного смолоскипа дозволила Маґрат розрізнити дві скоцюрблені у найдальшому кутку фігури. 

Більшість предметів обстановки поперекидалася й валялася по всій підлозі, і ці предмети аж ніяк не скидалися на уособлення комфорту. Посеред усього цього спокійно сиділа Тітуня Оґґ у чомусь на кшталт чудернацьких панчіх на ногах. 

— А ви не поспішали, — сказала вона. — Витягнете мене нарешті звідси, га? Бо я тут почуваюсь якось скуто. 

Ще в темниці був кинджал. 

Він повільно обертався в повітрі посеред приміщення, час від часу відблискуючи у світлі смолоскипа. 

— Моїм же кинджалом! — повторював привид короля голосом, що його чули тільки відьми. — Весь цей час я й гадки не мав! Моїм же кинджалом! Мені роздовбали нирки моїм же довбаним кинджалом! 

Він здійняв клинок і ще на крок наблизився до шляхетного подружжя. З герцогових вуст зірвався булькотливий звук, радий чимшвидше опинитися подалі. 

— А він нічого тримається, — сказала Тітуня, тим часом як Маґрат повертала свободу рухів її кінцівкам. 

— То це і є старий король? А вони його бачать? 

— Не думаю. 

Привид Веренца похитувався під вагою кинджала. Для забавок у стилі полтергейста він був і справді застарий: подібні речі вимагають не лише підліткової енергії, а й підліткової неврівноваженості. 

— Мені б тільки краще вхопитися, — пробурмотів він. — А щоб тебе… 

Кинджал, випавши з нематеріальних рук короля, брязнув об камінь підлоги. Бабуня Дощевіск хутко наступила на нього ногою. 

— Мертвим не можна вбивати живих, — заявила вона. — Це був би небезпечний, як там його, прен-цен-дент. Уже тому хоча б, що мертвих значно більше. 

Тим часом герцогиня, на відміну від свого чоловіка, взяла себе в руки. То самі собою літають ножі, то вибухають двері, а тепер ці відьми принижують її у її власній темниці. Як упоратися з проявами надприродних сил, вона не знала, зате мала цілком однозначні уявлення про те, як дати собі раду зі звичайними людьми. 

Її рот розтулився, ніби брама до пекла. 

— Охороно! — щосили закричала вона і тут помітила блазня, що м’явся поблизу дверного отвору. — Блазню! Поклич охорону! 

— Вони зайняті, — сказала Бабуня. — Та й усе одно нам уже час. Хто тут герцог? 

Герцог, не випрямляючись, підвів на неї почервонілі очі зі свого закутка. З його губ витік струмочок слини. Герцог хихикнув. 

Бабуня придивилася уважніше. З вологих зіниць у відповідь їй поглянуло щось дивне. 

— Я не збираюся чинити тобі зла, — лагідно сказала вона. — Але для тебе ж самого було б краще покинути цю країну. Зректися престолу, чи щось таке. 

— І на чию ж користь? На користь якої-небудь відьми? — холодно спитала герцогиня. 

— Я не зречуся, — сказав герцог. 

— Що? 

Герцог розправив плечі, змахнув з одягу пил і поглянув Бабуні просто у вічі. Те крижане в його зіницях стало ще крижанішим. 

— Я сказав, що не зречуся, — повторив він. — Невже ти думаєш, що ваші фокуси мене перелякають? Я — король за правом сили, і ви цього не зміните. Елементарно, відьмо. 

Він зробив крок уперед. 

Бабуня пильно дивилася на нього. Вона ніколи ще не стикалася ні з чим подібним. Цей чоловік був відверто сам не свій, але під його божевіллям ховалася моторошно-холодна притомність, подібна до шматка крижаної комети в серцевині розпеченого горнила. Вона вважала, що під тонкою шкаралупою самовпевненості у ньому криється слабкість, але все виявилося дещо інакше. Десь у його підсвідомості, за межами звичайного раціо, його божевілля під своїм тиском перетворилося на щось твердіше за алмаз. 

— Якщо ви здолаєте мене за допомогою магії, то магії й належатиме влада, — сказав герцог. — А ви на це не підете. Якщо ж із вашою допомогою з’явиться інший король, то, ким би він не був, він перебуватиме під вашим впливом. Ляже, так би мовити, під відьом. Але магія руйнує те, над чим вона панує. Вас вона зруйнує теж, і ви це знаєте. Ха-ха. 

Він підійшов іще ближче. Кісточки на кулаках Бабуні побіліли. 

— Ти можеш мене скинути, — продовжив він. — І навіть, можливо, підшукати когось на моє місце. Щоправда, це має бути дурень, просто блазень якийсь, адже йому доведеться змиритися з тим, що за ним постійно наглядатиме твоє лихе око, і якщо він чимось тебе не влаштує, його життя не вартуватиме ламаного шеляга. Ти запевнятимеш його, що це не так, але він знатиме, що править з твого дозволу. А отже, це буде ніякий не король. Хіба не так? 

Бабуня відвела погляд. Дві інші відьми трималися в тіні, щомиті готові пригнутися. 

— Хіба не так, питаю? 

— Так, — сказала Бабуня. — Це правда. 

— Отож. 

— …але є дехто, здатний скинути тебе й без мене, — повільно сказала вона. 

— Та дитина? Нехай приходить, коли виросте. Юнак з мечем у пошуках фортуни, — герцог вишкірився. — Страшенно романтично. Втім, я маю досить часу на приготування. Нехай спробує. 

За його спиною король Веренц щосили розмахнувся кулаком, але той пройшов крізь потилицю герцога без жодних для того наслідків. 

Шельметь підійшов до Бабуні так близько, що його ніс опинився за дюйм від її обличчя. 

— Повертайтеся до своїх казанів, віщі сестри, — тихо сказав він. 

Бабуня Дощевіск мчала коридорами Ланкрського замку як величезна і розлючена летюча миша, і регіт герцога відлунював у її голові. 

— Могла б зробити йому пару чиряків, — сказала Тітуня Оґґ. — Чи геморой. Це нам не заборонено. Від цього він не перестав би царювати, просто йому довелося б робити це стоячи. Було б із чого посміятися. 

Бабуня не відповідала. Якби лють виділяла тепло, її капелюх уже догоряв би. 

— Хоча, напевне, це ще більше погіршить його стан, — продовжувала Тітуня, намагаючись не відставати. — Те саме і з зубним болем. 

Вона скоса зиркнула на Бабунину гримасу. 

— Не переймайся так, — сказала вона. — Мені не встигли зробити нічого серйозного. Хоча все одно дякую. 

— А то я через тебе переймаюсь, Ґіто Оґґ, — пхекнула Бабуня. — Я прийшла тільки тому, що Маґрат трохи нервувала. Я завжди казала: якщо відьма не може про себе подбати, нехай не називає себе відьмою. 

— Між іншим, вона непогано попрацювала з деревом. 

Навіть занурена у свій гнітючий гнів, Бабуня розщедрилася на кивок згоди. 

— Росте над собою, — сказала вона. Потім, кинувши погляд уперед і назад по коридору, нахилилася до вуха Тітуні. — Я не могла дозволити йому тішитися моїм зізнанням, але тобі мушу сказати: він нас зробив. 

— Побачимо-побачимо, — відповіла Тітуня. — Нехай-но Джейсон та ще кілька суворих хлопців… 

— Ти бачила його охоронців. Не те що їхні попередники. Ці не такі слабаки. 

— Ми з тобою теж могли б трохи допомогти нашим хлопцям… 

— Не годиться. Люди повинні вирішувати такі речі між собою. 

— Як скажеш, Есме, — покірно відгукнулася Тітуня. 

— Саме так. Магія існує не щоб керувати, а щоб керували нею. 

Тітуня кивнула, а потім, згадавши про обіцянку, нахилилася і підібрала з підлоги шматок каменю. 

— А я вже думав, ти забула, — сказав над її вухом привид короля. 

За кілька кроків за ними йшла Маґрат, довкола якої вертівся блазень. 

— Ми побачимося ще раз? — питав він. 

— Ну, не знаю… — відповідала Маґрат під тріумфальний спів свого серця.