Страница 22 из 65
Тримати такого кота могли представники — точніше, представниці — лише однієї професії.
Король спробував присісти навпочіпки й відчув, що повільно поринає в підлогу. Він зосередився і сплив на поверхню. Веренц розумів, що варто тільки призвичаїтися до реалій потойбіччя — і всі надії втрачено.
Смерть сказав: близькі родичі та Ті, Хто Може Бачити Сутність Речей. Що перших, що других у замку було негусто. Герцог підпадав під першу категорію, але через постійну заклопотаність собою був здатен Бачити Сутність Речей не краще за морквину. Щодо другої категорії, то тут можна було згадати хіба що кухаря та блазня. Але кухар цілими днями сумував у коморі через те, що йому не дозволяли готувати нічого кривавішого за пастернак, а блазень перетворився на такий вузол напружених нервів, що Веренц зрештою відмовився від спроб достукатися до його свідомості.
Отже, відьми. Якщо вже відьми не можуть Бачити Суті Речей, то він, король Веренц, є просто подихом вітру. Йому потрібно, щоб до замку завітала яка-небудь відьма. А вже тоді…
У нього був план. Ні, більше: в нього був План. Він обдумував його не один місяць. Все одно йому не було чого робити, окрім як думати. Щодо цього Смерть мав рацію: все, що лишалося привидам — це думки. Й хоча аналітичне мислення, в цілому, не було притаманне Веренцові, відсутність тіла, яке могло б відволікати його тілесними потребами, відчиняла двері до світу думання. Раніше він ніколи не складав Планів — принаймні розгорнутіших за «Давайте зацькуємо і вб’ємо якого-небудь звіра». Та тепер План був — і перед королем сидів та умивався язиком ключовий елемент цього Плану.
— Киць-киць, котику, — спробував Веренц. Кіт обдарував його пронизливим жовтим поглядом.
— Коте, — поспішно виправився Веренц і позадкував, підкликаючи тварину рукою. Спершу здавалося, що кіт не ворухнеться, та ось, на втіху короля, він позіхнув і неквапом рушив до нього. Ґрібо не так уже часто доводилося зустрічатися з привидами, тож високий бородань, крізь якого можна було дивитися, його певною мірою зацікавив.
Король провів кота запиленим коридором до комірчини, заваленої облізлими гобеленами та все тими ж портретами монархів. Ґрібо критично оглянув мотлох і всівся посеред запилюженої підлоги, вичікувально дивлячись на короля.
— Тут повно мишей і всіляких цяцьок, сам побачиш, — сказав Веренц. — А через розбите вікно всередину потрапляє свіжкий дощик. Плюс можеш спати на всіх цих гобеленах. Тепер даруй, мені час.
Ось над чим він працював у попередні місяці. За життя він старанно дбав про своє тіло, тож з моменту смерті перейнявся збереженням його вигляду. Спокусливо було махнути на це рукою й почати розпливатися; деякі привиди в замку були не більше ніж блідими розмитими плямами. Але Веренц зберігав залізний самоконтроль і продовжував практикувати фізичні вправи — ну гаразд, думання про фізичні вправи — і непогано розробив свої неіснуючі м’язи. Місяці качання ектоплазми помітно покращили його форму — не враховуючи того факту, що він був мертвий.
Тоді він взявся до маленьких вправ з матеріальними об’єктами — пилинками. При першій спробі він ледве не вмер[26], але з часом зміг перейти до піщинок, а тоді навіть до сушених горошин; він усе ще не наважувався від душі побешкетувати на кухні, але розважався тим, що підсипав зайву дрібку солі у Шельметеві страви, доки не присоромив себе думкою, що отруїти навіть такого покидька — негідний вчинок.
Наразі він усією вагою наліг на двері й кожним мікрограмом своєї нинішньої іпостасі намагався поважчати настільки, наскільки це тільки можливо. Уявний піт крапав з кінчика його носа і зникав, перш ніж торкнутися підлоги.
Ґрібо з цікавістю спостерігав, як рухаються примарні королівські біцепси, нагадуючи парування футбольних м’ячів.
Двері зрушили, рипнули, прискорилися і гучно вдарилися об одвірок. Клямка впала на місце.
Тепер, сказав собі Веренц, усе спрацює забубенно. Сам він ніколи не зміг би підняти клямку. Але ж відьма має прийти шукати свого кота, чи не так?
Блазень лежав долічерева між пагорбів за замком і дивився в глибини маленького озерця. На нього звідти дивилися кілька форелей.
Здоровий глузд підказував, що десь на просторах Диску має бути хто-небудь ще нещасніший за нього. Блазень роздумував, ким би мав бути той бідолаха.
Він ніколи не висловлював бажання стати блазнем — але якби й висловлював, це ні на що не вплинуло б: він не міг пригадати в своїй родині нікого, хто слухав би його після татової втечі.
Особливо дідусь.
Найдавніший блазнів спогад щодо дідуся був про те, як той стоїть над ним і змушує зубрити жарти, вбиваючи сіль кожного за допомогою ременя. Ремінь був із грубої шкіри, і те, що його було обшито дзвіночками, ніяк не покращувало справи.
Сім дідусевих дотепів було занесено в офіційні списки Гільдії. Чотири роки поспіль він вигравав почесні ковпаки та дзвіночки на Чемпіонаті з кретино-балаканино в Анк-Морпорку, чого не вдавалося ще нікому, й відтак вважався найвеселішою людиною в історії. Втім, слід було визнати, що для цього він працював у поті чола.
Блазень з дрожем пригадав, як у шість років він боязко підійшов до старого після вечері з метою озвучити самотужки придуманий жарт. Жарт був про качку.
За цю спробу він заробив найгарячішої в житті березової каші — навіть старий жартівник добряче натомився в процесі.
— Затям, хлопче, — пригадав блазень промову, кожну фразу в якій підкріплював посвист різки, — немає нічого серйознішого, ніж смішити людей. Віднині ти ніколи, ніколи, ніколи більше не вимовиш жарт, який не був би попередньо схвалений Гільдією. Хто ти такий, щоб вирішувати, що смішно, а що ні? Нехай селюки гигочуть з непрофесійного гумору; це регіт невігласів. Щоб я ніколи. Ніколи. Ніколи більше не чув від тебе нічого подібного!
Потому йому звеліли далі зубрити триста вісімдесят три офіційно схвалених Гільдією дотепи, що вже саме по собі було кепсько, та набагато більший за обсягом термінологічний словник, який був ще гірший.
Настав час, і його відправили до Анка. Там, у пустих безрадісних залах, він виявив книги, зовсім не схожі на товстенний і важкий, окутий міддю том «Антології страшенно смішних жартів». За стінами Гільдії лежав цілий Дискосвіт, повний чудернацьких речей та людей, зайнятих цікавими справами, як‑от…
Спів. Він почув спів.
Блазень обережно підняв голову і аж підстрибнув на череві від дзеленчання дзвіночків на ковпаку. Він поспішно притиснув бісові штукенції рукою.
Спів продовжувався. Блазень обережно визирнув крізь зарості таволги, що забезпечували йому надійне укриття.
Спів не можна було визнати досконалим. Єдине слово, яке блазень розібрав, було «ла» — його проспівували з надзвичайною виразністю. Загалом складалося враження, що співачка вважає необхідним за певних обставин співати «ла-ла-ла» і твердо вирішила робити саме так.
Блазень наважився трохи підняти голову — і вперше у житті побачив Маґрат.
Вона саме припинила несвідомо пританцьовувати на ходу і зараз стояла посеред лугу, без особливого успіху намагаючись закріпити у волоссі кілька ромашок.
Блазень затамував дихання. Довгими ночами на твердих плитках підлоги він мріяв саме про таку дівчину. Ну гаразд: якщо й мріяв, то не зовсім про таку. Ті, про кого він мріяв, зазвичай мали округліші груди, не такі червоні та гострі носи і густіше волосся. Однак блазневе лібідо було досить тямущим, аби відрізнити неможливе від потенційного досяжного, тож терміново скинуло газ.
Зриваючи квіти, Маґрат говорила з ними. Блазень нашорошив вуха.
— Привіт, тирличу кошлатий, — казала вона. — А ось і полин патоковий, корисний від запалення вух…
Навіть така життєрадісна персона, як Тітуня Оґґ, навряд чи змогла б сказати комплімент голосу Маґрат, але у вухах блазня він лунав чарівною музикою.
— …і псевдомандрагора п’ятилистна, найкращий засіб від нетримання сечі. О, і жабник старечий. Це від закрепу.
26
Якщо можна так сказати. — Прим. авт.