Віщі сестри

— Хто-небудь бажає коржика? — спитала вона. 

Перш, ніж надкусити, Бабуня ретельно роздивилася гостинець. Маґрат випекла на коржиках фігурки кажанів. Очиці вона зробила з ягідок смородини. 

Карета прорвалася крізь зарості на лісовому узбіччі, налетіла на камінь, кілька секунд промчала лише на двох колесах, усупереч усім законам рівноваги вирівнялася і погуркотіла далі. Але тепер її швидкість сповільнилася: починався підйом. 

Кучер навстоячки, як стародавній колісничний, змахнув з очей пасмо волосся і втупився в морок. Тут, у серці Вівцескель, не жив ніхто — та раптом попереду блимнув вогник. О невимовне щастя — це справді був вогник! 

Цієї миті в дах карети увіп’ялася перша стріла. 

Тим часом Веренц, король Ланкру, відкривав для себе дещо нове. 

Як і більшість живих — принаймні тих, хто ще не наблизився до шести десятків років, — Веренц не дуже переймався питанням, що станеться з ним після смерті. Як і більшість живих, він несвідомо припускав, що врешті-решт все якось влаштується. 

І, як і більшість тих, хто жив від початку часів, наразі він був мертвий. 

Конкретніше, він лежав біля підніжжя одного зі сходових маршів фамільного замку Ланкр з кинджалом у спині. 

Він сів, дивуючись, що хоча хтось, кого він однозначно вважає собою, набув сидячого положення, те, що він так само однозначно готовий був визнати власним тілом, лишилося лежати на підлозі. 

Тепер, коли він уперше дістав змогу поглянути на це тіло збоку, воно виявилося на диво непоганим. Він завжди відчував до цього тіла неабияку прив’язаність — хоча мусив визнати, що тепер зв’язок між ними розірвався. 

Тіло було великим і м’язистим. Він дбав про нього. Дозволив йому відростити вуса і довгі кучері. Стежив, щоб воно мало вдосталь фізичних вправ на свіжому повітрі та свіжини в харчах. І от саме тепер, коли це тіло могло б йому так знадобитися, воно його покинуло. Чи то він його. 

На довершення всього, він мусив негайно вступити в перемовини з високою худющою постаттю, що стояла перед ним. Більшу частину постаті огортав чорний саван з капюшоном, але одна рука, стискаючи здоровенну косу, стирчала назовні. Це була гола кістка. 

Про деякі речі померлі здогадуються інстинктивно. 

— ПРИВІТ. 

Веренц випростався на весь зріст — якби те, до чого могло би пасувати слово «зріст», не лежало долілиць на підлозі в очікуванні неминучого майбутнього, що передбачало лише вимір «углиб». 

— Я король, щоб ти знав, — промовив він. 

— БУЛИ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ. 

— Що?! — гаркнув Веренц. 

— Я СКАЗАВ «БУЛИ». В ГРАМАТИЦІ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ МИНУЛИМ ЧАСОМ. ВИ СКОРО ЗВИКНЕТЕ. 

Висока постать постукала вапняковими пальцями по руків’ю коси. Веренців візаві здавався чимось збентеженим. 

«Коли на те пішло, — подумав Веренц, — то і я щось сам не свій». Але різноманітні й цілком однозначні деталі цієї ситуації зламали навіть мури божевільної недоумкуватості, з якої здебільшого складалася його натура. До Веренца почало доходити: в якому б королівстві він наразі не перебував, королем тут був не він. 

— А ти, бува, не Смерть? — наважився він. 

— Я МАЮ БАГАТО ІМЕН. 

— І яким же користуєшся сьогодні? — поцікавився Веренц із дещо більшою повагою в голосі. Навколо них сновигав різноманітний люд; як незабаром виявилося, дехто з цих типів проходив крізь них, на кшталт привидів. 

— Ага, то це був Шельметь, — процідив король, позираючи на постать, що з непристойним задоволенням спостерігала згори сходів. — Казав же мені батько ніколи не обертатися до нього спиною. Дивно, чому я не розлючений? 

— ЗАЛОЗИ, — сказав Смерть. — АДРЕНАЛІН ТА ІНШІ ГОРМОНИ. Й ЕМОЦІЇ. ВСЬОГО ЦЬОГО ВИ БІЛЬШЕ НЕ МАЄТЕ. ВСЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР МАЄТЕ, — ЦЕ ТІЛЬКИ МИСЛЕННЯ. 

Висока постать, схоже, дійшла якогось рішення. 

— ЦЕ ВСЕ НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ, — продовжувала вона наче сама до себе, — АЛЕ ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ? 

— Отож. 

— ЩО? 

— Я сказав: «Отож». 

— ЗАТКНІТЬ ПЕЛЬКУ. 

Смерть нахилив череп, ніби дослухаючись власних думок. Його капюшон сповз, і покійний король зауважив, що Смерть нагадував полірований скелет в усьому, крім одного: його очниці сліпучо сяяли небесною блакиттю. Веренц, утім, не злякався. І не лише тому, що важко злякатися, коли нутрощі, які мали б захолонути від жаху, валяються за кілька кроків від тебе — а й тому, що за життя Веренц не боявся нічого і не збирався починати тепер. Почасти так було через брак уяви, але крім того він був однією з рідкісних особистостей, що цілком зосереджені на теперішньому моменті. Більшості смертних цього не дано. Вони формують свої життя як плями хронометричного туману навколо точок, в яких перебувають їхні тіла — тобто або міркують про майбутнє, або чіпляються за те, що було. Як правило, вони настільки переймаються тим, що має або може статися, що події, які відбуваються зараз, доходять до них лише тоді, коли вони вже відбулися. Такою є більшість. Вони призвичаюються до страху, бо в глибині душі відчувають, що врешті-решт з ними станеться. Зазвичай саме це з ними й стається. 

Але Веренц завжди існував лише в теперішньому часі. Принаймні, досі. 

Смерть зітхнув. 

— ГАДАЮ, З ВАМИ НІХТО НІ ПРО ЩО ТАКЕ НЕ РОЗМОВЛЯВ? — загадково спитав він. 

— Прошу? 

— І ПОГАНИХ ПЕРЕДЧУТТІВ НЕ БУЛО? НІЧНИХ ЖАХІВ? СТАРИХ БОЖЕВІЛЬНИХ ВОРОЖОК, ЩО КРИЧАЛИ ВАМ УСІЛЯКУ ГИДОТУ НА ВУЛИЦЯХ?[3] 

— Про загибель? 

— ОТЖЕ, НІ. ЩО Ж, НЕ ВАРТО БУЛО Й СПОДІВАТИСЯ, — кисло сказав Смерть. — ТАКІ РЕЧІ ВОНИ ЗАВЖДИ ПОЛИШАЮТЬ НА МЕНЕ. 

— Хто? — спитав Веренц здивовано. 

— ДОЛЯ. ПРИРЕЧЕНІСТЬ. РОК. УСЯ ЦЯ БРАТІЯ, — Смерть поклав руку на плече короля. — СПРАВА В ТОМУ, ЩО ВАМ, БОЮСЯ, ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ ПРИВИДОМ. 

— Отакої, — пробурмотів король, споглядаючи своє… тіло, що мало цілком матеріальний вигляд. Цієї миті крізь нього раптом хтось пройшов. 

— НЕ БЕРІТЬ НАДТО БЛИЗЬКО ДО СЕРЦЯ. 

Веренц спостерігав, як його задубілий труп з належними почестями виносять із зали. 

— Спробую, — буркнув він. 

— МОЛОДЕЦЬ. 

— Але мені ж не доведеться тинятися туди-сюди в усіх тих білих простирадлах і ланцюгах, — додав король, — і гарчати та стогнати при цьому? 

Смерть знизав плечима. 

— А ХОЧЕТЬСЯ? — спитав він. 

— Ні. 

— ТО Й НЕ МОРОЧТЕ СОБІ ГОЛОВУ. 

З потаємних глибин свого темного савану Смерть видобув піщаний годинник і підніс його до очниць. 

— А ОТ ТЕПЕР МЕНІ Й СПРАВДІ ЧАС, — сказав він, розвернувся, закинув косу на плече і рушив геть із зали просто крізь стіну. 

— Егей! Агов! Почекай! — заволав Веренц, кидаючись за ним. 

Смерть не озирнувся. Веренц промчав за ним крізь стіну; це було ніби пробігти крізь туман. 

— Оце і все? — обурено спитався він. — Ну, а як довго я мушу бути привидом? Чому взагалі я маю бути привидом? Ти не можеш просто кинути мене тут отак! — він зупинився і звів угору можновладного, хоч і дещо прозорого пальця. — Стій! Повеліваю! 

Смерть похмуро струсонув головою і пройшов крізь наступну стіну. Король поквапився за ним з усією гідністю, на яку був ще здатен, і побачив, що Смерть уже підтягає попругу гігантського білого коня, який стоїть на зубцях стіни. На голові в коня були шори. 

— Ти не можеш мене тут просто покинути! — повторив король усупереч всілякій очевидності. 

Смерть обернувся до нього. 

— МОЖУ, — сказав він. — ВИ, БАЧТЕ, ТЕПЕР НЕДОВМЕРЛИЙ. ПРИВИДИ НАСЕЛЯЮТЬ СВІТ, ЩО ЛЕЖИТЬ МІЖ СВІТОМ ЖИВИХ І СВІТОМ МЕРТВИХ. ЦЕ НЕ МОЯ СФЕРА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, — він поплескав короля по плечу. — НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ, — додав він. — ЦЕ НЕ НАВІЧНО. 

— Це добре. 

— ЦЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ ЗДАТИСЯ ВІЧНІСТЮ. 

— А скільки все триватиме насправді? 

— ГАДАЮ, ДОКИ ВИ НЕ ВИКОНАЄТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ. 

— І як же я дізнаюся, що це за призначення? — у відчаї вигукнув король. 

— БОЮСЯ, ТУТ Я НІЧИМ ЗАРАДИТИ НЕ МОЖУ. 

— Але як я здогадаюся самотужки?! 

3

Алюзія на фрагмент з відомим попередженням «Бійся березневих ід» у сцені 2 дії І трагедії Шекспіра «Юлій Цезар». — Прим. пер.