Страница 68 из 72
У Ваймзовій голові мерехтіли варіанти дій. Беззаперечним лідером гонки була опція залишитись осторонь. А що? Нехай Вонс зробить, що задумав. Потім вони б його обеззброїли — нехай місто очистить себе самотужки. Так. План хороший.
Тож він геть не второпав, як уже за секунду вилетів на амбразуру, вимахуючи Морквиним мечем у непродуманій спробі блокувати атаку…
Певне, то був його намір робити так, як книжка пише, що зіграв із ним злий жарт.
Пролунав брязкіт. Не надто гучний, якщо чесно. Він почув, як щось яскраве та срібне продзвеніло повз його вухо та застрягло у стіні.
Вонсові аж щелепа відпала від подиву. Він кинув те, що залишилося від його меча, та потупцював назад, щораз дужче стискаючи «Викликання».
— Ти пошкодуєш, — шипів Вонс. — Ти ще дуже пошкодуєш!
Він забурмотів собі під носа.
Ваймз відчув тремтіння в цілому тілі. Він майже напевне знав, що щойно прошмигнуло повз його голову, і від однієї думки про це пітніли долоні. Він прийшов до палацу, готовий вбивати, і аж тут трапляється ця от хвилина, одна хвилина, коли здалося, що все в цьому світі так, як треба, і що він врешті контролює ситуацію, а тепер йому хотілося лиш випити. І відіспатись за цілий тиждень.
— Здавайся вже, — сказав він. — І без вибриків, гаразд?
Бурмотіння не стихало. Враз повітря немов висохло та нагрілося. Ваймз знизав плечима.
— Ну, гаразд, сам напросився, — сказав він і обернувся. — Вразь його своєю книжкою, Моркво.
— Слухаюся, сер.
Ваймз згадав дещо запізно.
Ґноми не розуміють метафор.
А ще дуже добре ціляться.
«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» влучили секретареві прямісінько в чоло. Він кліпнув очима, похитнувся і позадкував.
Таких великих кроків він ще ніколи не робив. Річ у тому, що той крок був останнім у його житті.
Через кілька секунд вони почули, як він приземлився на п’ять поверхів нижче.
Ще через декілька секунд їхні обличчя визирнули над краєм знівеченої будівлі.
— Як же красиво він пішов, — сказав сержант Колон.
— Факт, — промовив Ноббі, потягнувшись до вуха за недопалком.
— Вбитий цією, як вона… метафорою.
— Ну, не знаю, мені здається, що усьому виною земля. Є прикурити, сержанте?
— Я все зробив правильно, чи не так? — тривожно запитав Морква. — Ви сказали вразити…
— Так, так, — відповів Ваймз. — Не хвилюйся, — він потягнуся тремтливою рукою до сумки, яку тримав Вонс, і висипав з неї купку камінців. У кожному з них було по дірочці. Навіщо? — замислився він.
Його увагу від цього питання відвернув металевий брязкіт, що пролунав позаду.
Патрицій обережно взяв до рук залишки королівського меча. Капітан споглядав, як чоловік витягнув зі стіни навпроти іншу частину меча. Його вже було неможливо полагодити.
— Капітане Ваймз, — сказав той.
— Сер?
— Можна ваш меч, будь ласка?
Ваймз передав свій меч. Зараз він більше не міг думати ні про що. За все, що він наробив, напевно, заслужив собі окрему яму зі скорпіонами.
Лорд Ветінарі уважно оглядав іржаве лезо.
— Скільки він вже у вас, капітане? — запитав м’яко.
— Він не мій, сер. Це власність молодшого констебля Моркви, сер.
— Молодшого констебля?..
— Мій, сер, ваша милосте, — сказав Морква, салютуючи.
— Зрозуміло.
Патрицій повільно обертав лезо з одного боку на інший і вдивлявся у нього так, немов меч і справді йому сподобався. Ваймз відчував, як повітря важчало, так наче от саме зараз себе збиралася творити історія, але ніяк не міг зрозуміти, як це все відбулося саме з ним. То був один із тих моментів, коли Штани Часу роздвоювались, і можна було з неуважності потрапити не в ту штанину…
* * *
Вонс прокинувся у світі тіней, що його дуже спантеличило. Але єдине, про що він міг думати в цей момент, була висока постать у мантії з капюшоном, що стовбичила над ним.
— Я думав, що ви всі вмерли, — пробурмотів він.
Було навдивовижу тихо і, складалося враження, що хтось змив усі кольори. Щось було зовсім не гаразд.
— Брате Придвернику, це ти? — поцікавився він.
Постать наблизилася.
— МЕТАФОРИЧНО, — відповіла вона.
…і Патрицій повернув меч Моркві.
— Ви — великий молодець, юначе, — сказав він. — Капітане Ваймз, думаю, що ви можете відпустити своїх хлопців відпочити.
— Спасибі, сер, — сказав Ваймз. — Хлоп’ята, ви чули, що сказав лорд.
— А вас, капітане, я попросив би залишитись. Нас із вами чекає розмова.
— Так, сер? — безневинно промовив Ваймз.
Ватага взялася покидати кімнату, окинувши Ваймза співчутливими та жалісливими поглядами.
Патрицій підійшов до обриву і подивився вниз.
— Бідний Вонс, — сказав він.
— Так, сер, — Ваймз дивився на стіну.
— Хотілося б мені, аби він жив, розумієте?
— Сер?
— Хоч він і збився зі шляху, але ж розумний був чоловік. Його голова мені б ще придалася.
— Так, сер.
— А решту, звичайно ж, можна було б викинути геть.
— Так, сер.
— Я жартую, Ваймзе.
— Так, сер.
— Зауважте, що хлопчина так і не осягнув, для чого були потрібні таємні ходи.
— Так, сер, не зрозумів.
— Той молодий хлопчина. Морква — я правий?
— Так, сер.
— Гарний хлопець. Йому подобається у Варті?
— Так, сер. Почувається, як вдома, сер.
— Ви врятували мені життя.
— Сер?
— Ходімо зі мною.
Він рушив руїнами палацу, Ваймз брів за ним, доки вони не дійшли до Еліптичного Кабінету. Приміщення було у цілковитому порядку. Воно пережило всі руйнації і відбулося лише свіжим шаром пилюки. Патрицій присів, і раптом склалося таке враження, що він ніколи і не покидав цього кабінету. Ваймзові стало цікаво, чи таке коли-небудь траплялося. Він підібрав стос паперу та здмухнув обсипану штукатурку.
— Сумно, — промовив Патрицій. — Люпін був таким охайним чоловіком.
— Так, сер.
Патрицій спер підборіддя на свої руки та подивився на Ваймза.
— Можна, я дам вам пораду, капітане? — запитав він.
— Звичайно, сер.
— Можливо, вона допоможе вам осягнути, як функціонує цей світ.
— Сер.
— На мою думку, ви вважаєте, що життя — це суцільна проблема, бо думаєте, що люди поділяються на хороших та поганих, — почав Патрицій. — Ви, звичайно ж, помиляєтесь. Існують лише і виключно погані люди, але декотрі з них перебувають на протилежних сторонах.
Він змахнув тонкою рукою у напрямку міста та підійшов до вікна.
— Велике море, що постійно біснується хвилями зла, — сказав він, майже по-власницьки. — Десь мілкіше, а десь глибше, а ще десь взагалі — глибочезне. Але такі люди, як ви, складають собі маленькі списки правил та хороших намірів і кажуть собі, що це і є та протилежна сторона, яка, зрештою, тріумфує. Неймовірно! — він дружньо поплескав Ваймза по спині.
— Там унизу, — продовжував він, — ходять люди, що підуть за будь-яким драконом, вклонятимуться будь-якому богові та ігноруватимуть будь-яке беззаконня. І це все через сіру буденність усього поганого. Ні, я не говорю про її величність лінь, що породжує креативність великих грішників, а радше про темряву душ масового виробництва. Вони грішать, нехай так, але без жодного тобі натяку на оригінальність. Вони приймають зло не тому, що кажуть йому так, а тому, що не кажуть ні. Вибачте, якщо це якось зачіпає ваші почуття, — додав він, знову поплескуючи Капітана по плечі, — але вам, любі друзі, без нас ніяк не обійтися.
— Так, сер? — тихо промовив Ваймз.
— О, так. Ми єдині, хто знає, як зробити так, щоб усе працювало. Бачте, єдине, що добре виходить у хороших людей, це боротися з поганими людьми. Ви в цьому ас — я вас запевняю. Але проблема в тому, що крім цього ви нічого не вмієте. Одного дня дзвонять дзвони і ви ховаєте якогось злючого тирана, а наступного дня всі вже жалітимуться, що відтоді як режим тирана було повалено, ніхто не виносив сміття. А все тому, що погані люди вміють складати плани. Можна сказати, що це така собі частина їхньої профільної орієнтації. У кожного злого тирана є план захоплення всього світу. Добрі люди в цьому ні чорта не розуміють.