Страница 50 из 72
— Гадаю, такі міркування ще не осіняли голову короля, — сказав Вонс, — але це дуже влучна думка. Я так і думав.
Наступною стравою була жирна свинина, квасоля й картопля, панірована у борошні. Їжа, що сприяє набору ваги, як зауважили всі. Вонс обмежився склянкою води.
— Що підводить нас до подальшого делікатного питання, яке, я впевнений, такі досвідчені люди з широким світоглядом зможуть з легкістю вирішити, — сказав він. Рука зі склянкою дещо затремтіла.
— Сподіваюся, що це також зрозуміє більшість населення, враховуючи те, що король, безсумнівно, зможе неодноразово посприяти забезпеченню добробуту та оборони міста. Наприклад, упевнений, що люди спатимуть спокійніше, знаючи, що др… король невтомно захищає їх від можливої напасті. Хоча можуть виникнути сміховинні стародавні… забобони… які можна викорінити лише завдяки невтомній праці… з боку всіх людей доброї волі.
Він замовк і подивився на них. Пізніше голова Гільдії вбивць розповів, що він дивився в очі багатьох людей, очевидно, дуже близьких до смерті, але ніколи не зазирав в очі, у яких так ясно й безпомилково було видно, що ця людина споглядає його із глибин пекла. Він сподівався, що ніколи, ніколи більше не погляне в подібні очі.
— Я маю на увазі, — сказав Вонс, повільно вичавлюючи кожне слово, що нагадувало бульбашки, які прориваються крізь сипучі піски. — Питання… харчування… короля.
Запанувала жахлива тиша. Вони почули тихий шелест крил за ними, і тіні по кутах залу потемніли і, схоже, зімкнулися.
— Харчування, — пустим голосом промовив голова Гільдії злодіїв.
— Так, — відказав Вонс. На цей раз він майже пискнув. З його обличчя стікав піт. Якось голова Гільдії вбивць почув слово «гримаса», дивуючись, у яких випадках вираз обличчя можна описати подібним чином. Тепер він це знав. Ось що стало з обличчям Вонса: це була страшна гримаса людини, що намагається не чути слів, вимовлених власним ротом.
— Ми, цей, подумали, — дуже обережно промовив голова Гільдії вбивць, — що др… король, ну, мабуть, уже вирішив це питання за минулі тижні.
— Ага, їв, що попало, знаєте. Що попало. Бродяжок і тому подібне, — сказав Вонс, втупивши погляд у стільницю. — Очевидно, що тепер, коли він став королем, такі напівміри вже не підходять.
Мовчання зростало й набувало текстури. Радники серйозно задумалися, особливо про їжу, яку щойно з’їли. Концентрації їхніх думок лише посприяла поява величезного бісквіта, щедро политого вершками.
— Ем, — почав голова Гільдії вбивць, — і часто король буває голодний?
— Постійно, — відказав Вонс, — але їсть один раз на місяць. Це дійсно церемоніальна подія.
— Звичайно, — сказав голова Торгової гільдії. — Без сумніву.
— І, ем, — сказав голова Гільдії вбивць, — коли король востаннє, е-е, їв?
— Змушений повідомити, що, на жаль, він не їв як слід відтоді, як сюди прибув.
— Ой.
— Ви повинні зрозуміти, — сказав Вонс, відчайдушно крутячи в руках дерев’яну виделку, — що в тому, щоб підстерігати людей на вулицях, як якийсь пересічний вбивця…
— Послухай… — почав голова Гільдії вбивць.
— Маю на увазі, звичайний головоріз… у цьому немає задоволення. Уся суть харчування короля полягає в тому, що воно повинне бути собою… актом єднання між королем і підданими. Це… це жива алегорія. Посилення тісних зв’язків між короною та громадою, — додав він.
— А конкретний характер їжі… — почав голова Гільдії злодіїв, майже задихаючись від слів. — Йдеться про незайманих дівчат?
— Просте упередження, — сказав Вонс. — Вік несуттєвий. Сімейний стан, однак, відіграє важливу роль. І соціальний клас. Мабуть, якось впливає на смак, — він нахилився вперед і заговорив голосом, сповненим болю і невідкладністю і, як їм здалося, уперше своїм власним. — Будь ласка, обдумайте це! — прошипів він. — Адже це лише одна людина на місяць! В обмін на стільки речей! Сім’ї людей, що служать королю, Таємних радників, як ви самі, звичайно, навіть не будуть розглядатися. І якщо подумати про всі альтернативи…
Вони не задумувалися про всі альтернативи. Досить було подумати про одну з них.
Вонс заговорив, вони ж зосереджено мовчали. Радники уникали дивитися один одному в обличчя, боячись, що можуть побачити там відображення своїх думок. Кожен із них думав: «Хтось інший незабаром щось скаже, висловить протест, а я буркну щось на знак згоди, насправді нічого не кажучи, я ж не такий дурний, але буркну дуже твердо, так що в інших не залишиться сумнівів, що я абсолютно не згоден, тому що в подібний момент всім гідним людям належить майже встати й бути практично почутими…»
Але ніхто не сказав ні слова.
«От боягузи», — подумав кожен.
І ніхто не доторкнувся ні до пудингу, ні до шоколадних цукерок товщиною з цеглину, поданих пізніше. Почервонілі й похмурі, вони просто слухали монотонний голос Вонса, і коли він нарешті завершив, вирішили розійтися по черзі, щоб їм не довелося говорити один з одним.
За винятком голови Торгової гільдії. Так сталося, що він покинув палац із головним убивцею, і вони крокували пліч-о-пліч.
Головний купець намагався дивитися на світлу сторону; він був одним із тих людей, які організовують гулянку, коли все йде коту під хвіст.
— Ну, ну, — пробурмотів він. — То ми тепер таємні радники.
— Гм, — сказав вбивця.
— Цікаво, яка різниця між звичайними радниками та таємними радниками? — вголос поцікавився купець.
Вбивця кинув на нього сердитий погляд.
— Думаю, — сказав він, — якщо королю закортить відвідати таємну кімнату — ми змушені йти за ним.
Він знову втупився на ноги. У його голові досі крутилися останні слова Вонса, які він почув, потискаючи безвольну руку секретаря. Він задумався, чи почув їх хто-небудь інший. Малоймовірно… вони були радше формою, а не звуком. Вонс просто ворушив губами, не зводячи погляду із засмаглого від місячного сяйва обличчя вбивці.
«Допоможи. Мені».
Убивця здригнувся. Чому саме він? Наскільки він знав, існував лише один вид допомоги, яку він був здатен надавати кваліфіковано, і мало хто просив про неї для себе. Зазвичай платили купу грошей, щоб вручити такий подарунок іншим людям. Що ж трапилося з Вонсом, коли будь-яка альтернатива здавалася кращою?
Вонс сидів на самоті в темній, зруйнованій залі. Очікуючи.
Він міг спробувати втекти. Але дракон знову його знайде. Він завжди зможе його відшукати. Унюхати його думки.
Або спалити його. Це було гірше. Як тих братів. Мабуть, це була миттєва смерть, принаймні вона мала такий вигляд, але Вонс збував безсонні ночі, роздумуючи, чи ті останні мікросекунди могли розтягнутися до суб’єктивної, розжареної до білого вічності, в якій кожна частинка вашого тіла ставала просто мазком плазми, а ви, ще живі, посередині всього цього…
«Ні. Тебе я не спалю».
Це не була телепатія. Наскільки Вонс розумів, телепатія нагадувала голос у вашій голові.
Це ж було схоже на голос у тілі. Почувши дракона, уся Вонсова нервова система натягнулася, наче струна.
«Піднімися».
Вонс підскочив на ноги, перекинувши крісло й вдарившись ногою об стіл. Чуючи звук цього голосу, він контролював своє тіло так само, як вода гравітацію.
«Підійди».
Вонс, похитуючись, рушив уперед.
Крила почали повільно розгортатися, час від часу поскрипуючи, поки не заповнили собою залу від краю до краю.
Кінчик одного з них розбив вікно й висунувся на свіже повітря.
Дракон повільно й чуттєво витягнув шию і позіхнув. Закінчивши, він обернув голову — тепер вона була за декілька сантиметрів від обличчя Вонса.
«Що означає «добровільний»?»
— Це, е-е, це означає робити щось зі своєї власної волі, — сказав Вонс.
«Але в них немає власної волі! Вони примножать мої скарби, або я їх спалю!»
Вонс глибоко вдихнув.
— Так, — сказав він, — але ви не повинні…
Беззвучний рев люті обернув його на місці.