Варта! Варта!

«Та вони, можна сказати, родичі», — подумав Ваймз і перекривився: забиті ребра знову пройняло болем. 

— У вас декілька дуже великих синців і, може, одне-два ребра зламано, — сказала вона. — Якщо ляжете на живіт, я намащу вас оцим. 

І леді Ремкін схопила горщик з жовтою маззю. 

На Ваймзовому обличчі промайнув страх, і він інстинктивно потягнув ковдру до підборіддя. 

— Не треба цих дурниць. Чого я там не бачила? Зі спини всі дуже схожі — хіба що хвоста у вас немає. На живіт — і підніміть сорочку. Між іншим, вона ще дідусева. 

Коли говорять таким тоном, опір марний. Ваймз іще подумав, чи не покликати Ноббі свідком, але врешті вирішив, що від цього стало б іще гірше. 

Його немовби льодом обпекло. 

— Що там понамішано?! 

— Та геть усе. Мазь лікує синці і сприяє росту здорової луски. 

— Що?! 

— Перепрошую. Мабуть, не луски. Та не треба так лякатися. Я майже впевнена, що луска не виросте. Ну, от і все. 

Вона поплескала його по сідницях. 

— Мадам, я капітан Нічної сторожі, — сказав Ваймз і одразу ж сам зрозумів, що бовкнув нісенітницю. 

— І лежите напівголий у жіночому ліжку, — незворушно відповіла леді Ремкін. — Ну, сідайте і пригощайтеся. Треба якомога швидше поставити вас на ноги. 

— Навіщо? — перелякано позирнув на неї Ваймз. 

Леді Ремкін сягнула рукою в кишеню своєї засаленої кофтини. 

— Вчора ввечері я робила нотатки. Щодо дракона. 

— А, щодо дракона, — видихнув капітан. 

Тієї миті дракона він боявся набагато менше. 

— І ще я трохи попрацювала. Надзвичайно дивна істота, скажу я вам. Вона взагалі не повинна була б літати. 

— Це ви дуже слушно сказали. 

— Якщо будова тіла в нього така, як у болотяних дракончиків, він повинен важити під двадцять тонн. Двадцять тонн! Це просто неможливо. Бачте, крила того розмаху просто не підняли б цю вагу. 

— Він шубовснув з вежі, мов ластівка, — от що я бачив. 

— Знаю. Але тієї ж миті у нього мали б відірватися крила, — твердо промовила леді Ремкін. — І він би впав, пробивши збіса глибоку яму в землі. Аеродинаміка — це вам не абищо. Не можна просто взяти й масштабувати щось мале. Треба думати ще й про силу м’язів і площу літальної поверхні крил. 

— Я знав, що там щось не те, — повеселішав Ваймз. — Та й полум’я. Носити в собі таке — це страшне. Як болотяні дракончики виживають? 

— А, це звичайні хімічні процеси, — махнула рукою леді Ремкін. — Дракончики просто видобувають пальне з усього, що їдять, а потім, опинившись у носових пазухах, воно загоряється. А всередині себе вони полум’я не носять — якщо не трапляється відбій. 

— І що тоді? 

— Доводиться відшкрібати від землі рештки дракона, — весело сказала леді Ремкін. — Боюся, дракони не дуже пристосовані до життя. 

Ваймз уважно слухав. 

— Дракони взагалі б не вижили, але на щастя, в глушині їхніх боліт майже не водилося хижаків. Та й яка з дракона здобич? Якщо забрати шкуру і величезні літальні м’язи, решта, напевно, смакує, як занедбаний хімзавод. Не дивина, що дракони постійно хворіють. Нескінченні проблеми з кишківником необхідні для утворення пального. Майже всі відділи мозку зайняті контролем неймовірно складного процесу травлення, під час якого пальне видобувається навіть із найменш придатних для цього інгредієнтів. Для особливо проблематичних випадків їм навіть до снаги миттю змінювати розташування внутрішніх органів. У хімічному сенсі слова дракони весь час балансують на лезі ножа. Варто один раз невчасно гикнути — і лишається хіба що згадка в підручнику. 

Коли йдеться про вибір місця для лігвища, самиці відзначаються здоровим глуздом і материнським інстинктом цеглини. 

Ваймз не розумів, чому люди колись взагалі боялися драконів. Якщо він гніздився у сусідній печері, варто було просто почекати, поки він вибухне, спалить сам себе або здохне від важкого розладу травлення. 

— Ви дуже ретельно їх вивчили… 

— Хтось мав це зробити. 

— А як щодо великих? 

— Ой, там таке! Знаєте, вони дуже загадкові, — і обличчя леді Ремкін раптом стало напрочуд серйозним. 

— Так, ви казали. 

— Знаєте, вони перетворилися на легенду. Схоже, один із видів драконів почав рости й рости, а потім… просто зник. 

— Тобто вони вимерли? 

— Ні… Час від часу вони звідкись прилітали, сповнені сил та енергії. А тоді їх раптом перестали бачити, — вона тріумфально позирнула на Ваймза. — Гадаю, вони знайшли місце, де справді можуть бути. 

— Ким бути? 

— Собою. Там вони можуть повністю розкрити свій потенціал. Інший вимір чи щось подібне. Там, де сила тяжіння менша абощо. 

— Я про це подумав, коли його побачив, — сказав Ваймз. — Не можна отак літати в такій лусці. 

Вони перезирнулися. 

— Ми повинні знайти його лігвище, — промовила леді Ремкін. 

— Щоб якась летюча ящірка шугала над моїм містом і палила його? Не бувати цьому! — відгукнувся Ваймз. 

— Ви лишень подумайте, як це збагатить науку про драконів. 

— Якщо вже хтось колись підпалить це місто, то це буду я. 

— Чудова нагода. Стільки питань… 

— Оце ви слушно сказали, — Ваймз пригадав один із висловів Моркви. — Це може допомогти у нашому розслідуванні. 

— Але візьмемося до цього вранці, — твердо підсумувала леді Ремкін. 

Із Ваймзового обличчя зникла гірка рішучість. 

— Я спатиму внизу, на кухні, — весело сказала леді Ремкін. — Завжди ставлю там розкладайку, щоб дивитися за яйцями: деяким самицям треба допомагати, коли сезон. Мною не переймайтеся. 

— Ви дуже люб’язні, — пробурмотів Ваймз. 

— Я вирядила Ноббі у місто, щоб допоміг іншим впорядкувати штаб для вас, — повідомила леді Ремкін. 

Ваймз геть забув про штаб Сторожі. 

— Гадаю, будівля дуже постраждала, — припустив він. 

— Від неї геть нічого не лишилося, крім купки розплавленого каміння, тож я розмістила вас у Псевдополь-Ярді. 

— Перепрошую? 

— Ой, тато мав нерухомість по всьому місті, а мені від неї жодної користі, якщо чесно. От я й сказала агентові, щоб віддав сержанту Колону ключі від старого будинку у Псевдополь-Ярді. Там варто провітрити. 

— Але той район… Ну, там навіть вулиці вимощені бруківкою. Я до того, що лорд Ветінарі не… 

— Цим не журіться, — сказала вона, дружньо поплескавши його по плечі. — А зараз вам справді час спати. 

Ваймз ліг, а в голові закрутився вир думок. Псевдополь-Ярд розкинувся на анкському березі річки, де оренда коштувала чимало. 

Опинившись удень на одній із тамтешніх вулиць, Ноббі чи сержант Колон, мабуть, справили б таке саме враження, як відкриття чумного лазарету. 

Він дрімав, прокидаючись, а потім знову поринаючи в сон, де величезні дракони ганялися за ним, погрожуючи горщиками з маззю… 

Його розбудив гомін натовпу. 

Леді Ремкін гордовито виструнчилася. Видовище не з таких, що забуваються, — хоча, звісно, ви могли спробувати. Це ніби дивитися на дрейф материків, але показаний навспак: субконтиненти і острови зсувалися докупи, утворюючи колосальну розгнівану протожінку. 

Вибиті двері драконника похитувалися в лутках. Тамтешні мешканці, і без того накручені, як арфа, що перебрала амфетамінів, геть збожеволіли. Вони тупотіли, бігаючи від стінки до стінки у своїх сажках, і у металеві облямівки вдарялися язички полум’я. 

— Що-о це все означає? 

Якби леді Ремкін колись приділила трохи уваги інтроспекції, то визнала б, що ця репліка не дуже оригінальна. Однак вона була зручною. І виконала свою роботу. Кліше перетворюються на кліше саме тому, що це молотки і викрутки в скрині для інструментів спілкування. 

У вибиті двері линув натовп. Дехто в типовій для заворушників манері вимахував усілякими гострими знаряддями вгору-вниз. 

— Ну, цей-во, — промовив ватажок. — Тут всередині дракон, так? 

Його підтримав приглушений хор схвальних вигуків. 

— І що-о?