Варта! Варта!

Минуло півгодини. Цілий ліс стріл привітав хмарину, що пропливла в небі, кількох безталанних кажанів і схід місяця. 

— Усе покотилося шкереберть через цю біганину зі зброєю, — врешті озвався Ноббі. — Його просто налякали. 

— Схоже, що так, — визнав сержант Колон, опускаючи спис. 

— А ще тут стає холодно, — зауважив Морква, обережно підштовхуючи ліктем капітана Ваймза, який привалився до димаря, задумливо втупившись у далечінь. — Сер, уже багато людей розійшлися. Може, і нам час? 

— Що-що? — запитав Ваймз, не обертаючись. 

— Ще й на дощ повертає, — додав Морква. 

Ваймз промовчав. Він уже кілька хвилин дивився на Вежу мистецтв, центр Невидної академії. Казали, що це найстаріша споруда міста. 

Хоч там як, а вона явно була найвищою. Час, погода і недбалі ремонтні роботи добряче познущалися з неї, зробивши схожою на покручене дерево, яке зазнало забагато буревіїв. 

Капітан силкувався пригадати її обриси. Коли йдеться про щось цілком звичне, його часто навіть не помічаєш. Він уже багато років не дивився на неї по-справжньому і зараз намагався переконати себе, що нетрища башточок і зубців нагорі мають сьогодні такий самий вигляд, як і вчора. 

У нього кепсько виходило. 

Не відводячи погляду, він схопив сержанта Колона за плече і обережно розвернув у потрібному напрямку. 

— Ви на покрівлі тієї вежі нічого дивного не бачите? 

Колон витріщився на неї, а тоді стривожено розсміявся. 

— Ну, здається, ніби там дракон сидить, правда? 

— Так. Мені теж так здалося. 

— Але… Але… Але якщо уважно придивитися, стає видно, що це лише гра тіней на плетиві плюща. А якщо примружитися, то ніби дві бабці сидять на візку. 

Ваймз примружився. 

— А от і ні. Все одно схоже на дракона. Величезний дракон згорбився і дивиться вниз. Гляньте, он складені крила. 

— Перепрошую, сер, але таке враження створює поруйнована башточка. 

Вони знову втупилися у неї. 

— Сержанте, скажіть — я заради чистої цікавості запитую, — що, на вашу думку, створює таке враження, ніби розгортаються величезні крила? 

Колон ковтнув. 

— Гадаю, це враження створюють величезні крила, сер, — відповів він. 

— Саме так, сержанте. 

І тут дракон упав. Не полетів униз, а просто беркицьнувся з верхівки вежі і наполовину ринув, а наполовину зірвався, зникнувши з поля зору за будівлею Академії. 

Ваймз піймав себе на тому, що чекає, коли пролунає удар. 

А потім знову побачив дракона, який летів, мов стріла, мов зірка, що падає з неба. Тепер уже не свинцеве грузило гепнулося вниз зі швидкістю тридцять два фути на секунду — натомість щось нестримне рвонуло вгору. Воно промайнуло над дахами, трохи вище людського зросту. А ще страшніше стало від звуку: немовби хтось повільно і ретельно розривав повітря навпіл. 

Усі у Сторожі попадали й розпласталися. Ваймз краєм ока побачив величезну морду, яка віддалено скидалася на конячу. Потім щось промайнуло над головою. 

— Срань паскудна, — пролунав голос Ноббі звідкись із труби. 

Ваймз міцніше схопився за комин і, підтягнувшись, став на ноги. 

— Капрале, на вас форма, — сказав він, і голос у нього майже не тремтів. 

— Перепрошую, капітане. Срань паскудна, сер, — виправився він. 

— Де сержант Колон? 

— Тут, сер. Схопився за цю трубу, сер. 

— Ох, це ж треба. Моркво, витягніть його, будь ласка. 

— Ви лишень погляньте-но, як він летить! — сказав Морква. 

Траєкторію руху дракона можна було простежити за тим, як злітають хмарами стріли і як зойкають і захлинаються кров’ю ті, у кого влучили випадково чи рикошетом. 

— Він ще навіть не повністю розгорнув крила! — закричав Морква, намагаючись піднятися на комин. — Дивіться! 

«Таких розмірів просто не мало б існувати, — сказав собі Ваймз, позираючи на величезне тіло, що кружляло над річкою. — Він завдовжки з вулицю!» 

Над доками піднявся стовп полум’я. На мить ця істота промайнула на тлі місяця. І аж потім вона розгорнула крила, один раз. Пролунав такий звук, наче отара мокрих породистих овець налетіла на скелю. 

Дракон зробив невелике коло, кілька разів вдарив крилами в повітрі і повернувся. 

Пролітаючи над штабом Сторожі, він виплюнув колону білого полум’я, що бризкало іскрами. Черепиця внизу не просто розплавилася, а вибухнула розжареними червоними краплями. Комин розірвало, і на вулицю дощем посипалися цеглини. 

Широчезні крила били повітря: істота кружляла над охопленою пожежею будівлею, яка швидко перетворювалася на вогняну руїну. Коли не лишилося нічого, крім купки розсипаного плавленого каміння, серед якого траплялися якісь чудернацькі смуги і бульбашки, дракон зневажливо черконув крилами, здійнявся над містом і полетів геть. 

Опустивши телескоп, леді Ремкін похитала головою. 

— Це неправильно, — прошепотіла вона. — Це дуже неправильно. Неможливо, щоб він був здатний на таке. 

Вона знову підняла трубу і примружилася, намагаючись визначати, що зараз горить. Внизу, у своїх сажках вили малі дракончики. 

«Де я?» — згідно традиції, запитуємо ми, приходячи до тями від благословенної, позбавленої подій непритомності. Мабуть, це у нас в крові. 

Ваймз промовив ці слова. 

Традиція дозволяє самостійно обрати продовження тексту. Надзвичайно важливо переконатися, що всі частини тіла, які, за спогадами, були наявні вчора, лишилися на своїх місцях. 

Ваймз здійснив цю перевірку. 

Тут настає час болісних відкриттів. Свідомість набирає обрисів, наче сніжка, що збільшується, коли котиться схилом. І виявляється, що ми приходимо до тями у тілі, що лежить у канаві з численними… не так важливо, з чим саме, адже зі словом «численні» зазвичай нічого хорошого не поєднується. А може, на свіжих простирадлах, і на чоло заспокійливо лягає чиясь рука, і хтось у білому діловито відгортає фіранку, а за вікном новий світлий день? Усе скінчилося, і попереду нічого поганого, хіба що слабкий чай, поживна вівсянка, маленькі зміцнюючі прогулянки в саду, а ще, може, коротке платонічне захоплення добрим янголом, який вас доглядає; а може, все це лише мить затьмарення, і зараз над вами нависає покидьок, який от‑от візьметься за вас по-справжньому, застосувавши держак свого кайла? А чи даватимуть виноград? — цікавиться свідомість. 

У цей момент допомагає якийсь зовнішній стимул. Дуже приємно чути: «Усе буде гаразд». Натомість: «Його документи вже знайшли?» — явно поганий знак. Однак ці варіанти все-таки кращі, ніж: «Тримайте його за руки, щоб не сіпався». 

Але цього разу йому відповіли: «Капітане, ви мало не сконали». 

Біль, який, скориставшись із непритомного стану Ваймза, чкурнув покурити (у метафоричному сенсі), миттю повернувся. 

— Арргх, — промовив капітан. 

І розплющив очі. 

Він побачив стелю. Дуже гарний знак, який одразу виключав цілу низку неприємних версій. Розфокусований погляд також натрапив на капрала Ноббса. Оце був уже не такий обнадійливий знак. Капрал Ноббс нічого не доводив: навіть після смерті ви могли побачити щось подібне до капрала Ноббса. 

В Анк-Морпорку було небагато лікарень. Кожна Гільдія мала власний лікувальний заклад, а ще існувало декілька безкоштовних, утримуваних різними чудернацькими релігійними організаціями, як‑от Ченцями-балансирами. Однак медичних послуг широкому загалу ніхто не надавав, і людям доводилося вмирати власними силами, без допомоги лікарів. Зазвичай вважали, що лікування лише розніжує і в будь-якому разі суперечить Природі. 

— Я вже запитував, де я? — слабким голосом промовив Ваймз. 

— Так. 

— А мені відповіли? 

— Кепе, я гадки не маю, що це за будинок. Він належить якійсь бучній кобіті — це вона сказала перенести вас сюди. 

Здавалося, що Ваймзова свідомість перетворилась на суцільну рожеву патоку, однак він спромігся вхопитися за дві ниточки і пов’язати їх. Вжиті в одному реченні слова «бучна» і «перенести» про щось говорили. Так само, як і тутешній дивний хімічний запах, що виявився сильнішим навіть за вже звичні пахощі Ноббі.