Батько Вепр

Котяче Око закашлявся.

— Мабуть, цілі тисячі, — сказав Середній Дейв. — А що робити з цими правами власності й усім іншим? Подивіться, ось це документ на тютюнову крамницю в провулку Обдирайлівка! В Анк-Морпорку! Я купую там свій тютюн! Старий Наперсток завжди нарікає на оренду!

— Ага. То ви відчинили сейфи, — радісно сказав Часначай.

— Ну... так...

— Чудово. Чудово! — зрадів Часначай. — Я вас не просив, але... чудово. І як, гадаєте, заробляла Зубна Фея? Із допомогою маленьких Гномиків у невідомих шахтах? Чарівне золото? Але воно рано-вранці перетворюється на попіл!

Він розсміявся. Сітка розсміявся. Навіть Середній Дейв розсміявся. А тоді Часначай раптово кинувся на нього, зі всієї сили притискаючи до стіни.

Щось мелькнуло. Він спробував кліпнути, і його ліва повіка раптово перетворилася на згусток болю.

Звичайне око Часначая (якщо його можна було назвати звичайним) опинилося за кілька сантиметрів від його обличчя. Зіниця перетворилася на точку. У ній Середній Дейв розгледів руку Часначая, просто перед своїм обличчям.

Вона стискала ніж. Його лезо було за якусь частку дюйма від правого ока Середнього Дейва.

— Я знаю, люди кажуть, що я вбиваю, щойно погляну, — прошепотів Часначай. — Насправді, краще б я вбив тебе, ніж на тебе дивився, пане Білоліл. Ти стоїш у замку зі щирого золота й наміряєшся вкрасти кілька пенні. Лишенько. І що ж мені з тобою робити?

Він трохи розслабився, але його рука все ще тримала ніж біля ока Середнього Дейва, що й не змигнув.

— Думаєте, вам допоможе Банджо? — запитав він. — Саме так було раніше, га? Але я подобаюся Банджо. Насправді, Банджо — мій друг.

Середньому Дейву вдалося зиркнути за вухо Часначая. Його брат тихенько стояв там із відсутнім виразом обличчям — так завжди було у нього в перервах між наказами або в очікуванні нових думок.

— Мене б сильно засмутило, якби я довідався, що в тебе щодо мене з’явилися негативні думки, — сказав Часначай. — У мене залишилося так мало друзів, пане Середній Дейв.

Він зробив крок назад і щасливо усміхнувся.

— Ну що, мир? — запитав він, а Середній Дейв сповз по стіні. — Поможи йому, Банджо.

Банджо сунув вперед за командою.

— У Банджо серце маленької дитини, — сказав Часначай, ховаючи ножа в глибинах свого вбрання. — Схоже, у мене теж.

Решта застигла на своїх місцях. Вони не рухалися з моменту нападу. Середній Дейв був кремезним чолов’ягою, а Часначай — худий як тріска, але він відірвав Середнього Дейва від землі, як пір’їнку.

— Що стосується грошей, то насправді вони мені абсолютно непотрібні, — сказав Часначай, зручніше вмощуючись на мішку зі сріблом. — Це так, копійки. Можете поділитися ними між собою, і ви, без сумніву, пересваритеся й будете довго й нудно намагатися перехитрити один одного. Лишенько. Так жахливо, коли дружба припиняється.

Він копнув мішок. Той розірвався. Срібло та мідь посипалися дорогою цівкою.

— І ви вихвалятиметеся й будете циндрити їх на жінок і питво, — сказав він, а вони слідкували за монетами, що покотилися в різні боки. — Думка про розумні інвестиції ніколи не прийде до ваших пошрамованих умів...

Банджо щось пробурчав. Навіть Часначай терпляче чекав, поки велетень формулював речення. У результаті пролунало:

— Я маю свинку-скарбничку.

— А що ти робитимеш із мільйоном доларів, Банджо? — запитав Часначай.

Знову бурчання. Банджо скривився.

— Куплю... свинку-скарбничку більшого розміру?

— Молодець, — найманець підвівся. — Ходімо, глянемо, як справи у нашого чарівника.

Він вийшов з кімнати, не озираючись. За мить Банджо рушив за ним.

Інші намагалися не дивитися один одному в очі. Тоді Сітка запитав:

— Він казав, що ми можемо взяти гроші й піти?

— Не будь дурним, ми не встигнемо пройти й десяти метрів, — сказав Середній Дейв, досі тримаючись за обличчя. — Боги, як болить. Схоже, він відрізав повіку... він відрізав кляту повіку...

— Тоді киньмо все й тікаймо! Я не підписувався їздити на тиграх!

— А що ти зробиш, коли він тебе знайде?

— Нащо йому панькатися з такими, як ми?

— На друзів час завжди знайдеться, — гірко зауважив Середній Дейв. — Заради богів, принесіть хто-небудь якусь чисту ганчірку...

— Ну добре, але... але він ж не зможе шукати нас скрізь.

Середній Дейв похитав головою. Він закінчив вуличну академію Анк-Морпорка, і постійні сутички загострили його інтелект й інстинкт самозбереження. Достатньо було поглянути в різні очі Часначая, щоб зрозуміти: якщо він захоче вас знайти, то не буде шукати скрізь. Він шукатиме тільки там, де ви ховатиметеся.

— Чим він так подобається твоєму брату?

Середній Дейв скривився. Банджо завжди робив те, що йому казали, просто тому, що це сказав Середній Дейв. Щонайменше дотепер.

Мабуть, причиною всьому став той удар у барі. Середній Дейв не любив про це згадувати. Він обіцяв матері, що пригляне за Банджо[24], а Банджо тоді підкосився, як дерево при падінні. А коли Середній Дейв підвівся зі стільця, щоб вправити неврівноважений мозок Часначая на місце, то раптом усвідомив, що найманець стоїть позаду з ножем у руці. На очах в усіх. Справжнє приниження, інакше не скажеш...

І тоді Банджо сів, здивовано озираючись, і виплюнув зуб...

— Якби Банджо не ходив би з ним весь час, ми могли б напасти на нього гуртом, — сказав Котяче Око.

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

— Гуртом? — перепитав він.

— Ага, це ти в усьому винен, — продовжив Сітка.

— Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

— Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! — позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами — вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва — доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами — не було ситуації, гіршої за цю.

— Що з вами? — здивувався він. — Поводитеся, як маленькі діти!

— Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

— Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, — сказав Зрозум. — Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

— Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, — сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

— Це, очевидно, він, як думаєш? — продовжив Ридикуль. — Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

— ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук — із рота Ридикуля випала люлька.

— Хто ти, чорт забирай? — скрикнув він. — Пане Впертонзе, запаліть свічку!

— ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

— Ти — не він!

— ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

— У тебе дуже худе обличчя!

— Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

— Смертельно, я б сказав, — Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

— Це несправжня борода!

— НЕПРАВДА, — із відчаєм відказав Смерть.

— Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

— Навіщо ти спускався димарем? — продовжував він. — І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

24

Це було передсмертне бажання Ма Білоліл, хоча тоді вона цього не могла знати. Її останніми словами до сина були: «Спробуй дістатися до коней, а я утримуватиму їх на сходах, і якщо зі мною щось трапиться, подбай про ідіота!» — Прим. авт.