Страница 48 из 68
Ці кольори були весняними, а весна — явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.
— Це дитячий малюнок, — сказала вона.
О Боже осів на зелень.
— Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, — пробурмотів він. — Почуваюся просто жахливо.
— Я сказала, що це дитячий малюнок, — повторила Сюзен.
— О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...
— Я бачила сотні таких малюнків, — сказала Сюзен, ігноруючи його. — Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...
Сюзен зупинилася.
— Усі діти це роблять, — пробурмотіла вона. — Ходімо, знайдемо будинок.
— Який будинок? — простогнав О Боже. — І можеш говорити тихіше, будь ласка!
— Має бути будинок, — сказала Сюзен. — Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.
О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.
— А відчуття цілком географічні, — пробурмотів він.
— Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! — скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.
— Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, — він зиркнув на землю витріщеними очима.
— Це яблуко, — пояснила вона й зітхнула. — Усі знають, що яблука червоні.
Тут не було кущів, однак були квіти, кожна — із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.
Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.
Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.
— Знаєш, дивовижно, — сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. — Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?
— Можливо, усі малюють саме цей будинок, — нещасно пробурмотів О Боже.
— Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?
— Не питай мене, я просто підтримую розмову, — сказав О Боже.
Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?
Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...
Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.
Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.
— Де все поділося? — крикнув менеджер. — Хтось пройшовся і по підвалу!
— Вільям сказав, що відчув холодний вітер, — пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.
— Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?
— Тільки рештки...
— Не рештки, а „des curieux et des bouts“, — виправив менеджер.
— Так, точно, ага. І, гм, і, гм...
— Нічого більше?
— Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.
— Старі?
— Черевики. Ціла купа, — сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.
— І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?
— Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.
— Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?
— Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.
— Щось готується. Чим це пахне?
— Мною, пане.
— Старі черевики... — пробурмотів менеджер. — Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?
— На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.
Менеджер зняв куртку.
— Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?
— Ну, та-а...
Менеджер потер руки.
— Чудово, — сказав він, знімаючи з гачка фартух. — Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“
— І з чого ми його зробимо, пане?
— Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.
— Ну, у певному сенсі... — почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.
— Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, — зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. — Солдатський чобіт на манір Затінків, — переклав він.
— Ем... манір Затінків?
— У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.
— Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, — сказав помічник шефа.
— Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bo
— А що зі шнурівками, пане? — поцікавився інший помічник шефа.
— Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.
— Пане? — звернувся головний офіціант.
— Я починав шеф-кухарем, — сказав менеджер, піднявши ніж. — Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус — і три чверті справи зроблено.
— Але ж це все буде зі старих черевиків! — скрикнув офіціант.
— Із першосортної витриманої яловичини, — виправив його менеджер. — Розм’якшиться за лічені секунди.
— Але ж... але ж... у нас немає супу.
— Бруд. І побільше цибулі.
— А пудинги...
— Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?
— Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...
— Бруд. „Cafe de Terre“, — твердо сказав менеджер. — Справжня земляна кава.
— Але вони помітять це, пане!
— Дотепер не помічали, — похмуро відказав менеджер.
— Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.
У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.
— Тут, певно, кілька тисяч, — зауважив Сітка.
— Сотні тисяч, — відказав Середній Дейв.
— А це що таке? — запитав Котяче Око, відкриваючи коробку. — Якийсь папір, — він штовхнув її вбік.
Середній Дейв зітхнув. Він підтримував класову солідарність, але іноді Котяче Око діяв йому на нерви.
— Це документи на право власності, — сказав він. — І вони набагато дорожчі, ніж гроші.
— Папір дорожчий за гроші? — перепитав Котяче Око. — Ха, завжди думав, що те, що можна спалити, витратити неможливо.
— Зажди, — перебив Сітка. — Я чув про них. Зубна Фея має якусь власність?
— Потрібно ж хоч якось заробляти, — сказав Середній Дейв. — Щоб під подушку по пів долара класти.
— Якщо ми їх украдемо, вони стануть нашими?
— Це питання на засипку? — запитав Котяче Око, вищирившись.
— Так, але... десять тисяч кожному — не так уже й багато, порівняно з усім цим.
— Він не зможе не зауважити...
— Панове.
Вони повернулися. Часначай стояв у дверях.
— Ми просто... ми просто складали це все в купу, — сказав Сітка.
— Звичайно. Знаю. Я ж вам наказав.
— Ага. Саме так. Наказали, — із вдячністю сказав Сітка.
— Так багато всього, — сказав Часначай, усміхнувшись.