Морт

— Вам туди не можна, юначе. 

За хвильку він второпав, що це був не його внутрішній голос, а справжній людський голос, що говорив людською мовою, слова якої формувалися в ротовій порожнині й долітали до його вух завдяки зручній системі стискання повітря в спосіб, передбачений природою. Заради цих п’яти слів, вимовлених до того ж дещо вередливим тоном, природі довелося немало попрацювати. 

Морт розвернувся. У приміщенні була дівчина приблизно його зросту і, можливо, на кілька років старша. У дівчини було срібне волосся, очі світилися перламутром, а сукня, в яку дівчина була вбрана, була незграбно довгою на вигляд і нагадувала вбрання, притаманне трагічним героїням, які, притиснувши до грудей самотню троянду, печально дивляться на місяць. Слова «прерафаеліти» Морт ніколи не чув, а шкода, бо воно пасувало дуже точно. Однак згадані героїні зазвичай були порцелянової, сухотної статури, тоді як статура цієї — прозоро натякала на надлишок спожитого шоколаду. Вона якийсь час дивилася просто на нього, трохи схиливши голову набік й роздратовано притупуючи носаком черевичка. А тоді різко подалася в його бік і боляче вщипнула за руку. 

— Ай! 

— Ага, то ти справжній, — сказала вона. — Як тебе звати, хлопче? 

— Мортимер. Усі звуть мене Мортом, — відповів він, розтираючи лікоть. — Нащо ви так? 

— Я до тебе звертатимуся «хлопче», — сказала вона. — Взагалі я можу нічого тобі не пояснювати, щоби ти знав, та мені спершу спало на думку, що ти мертвий. Бо на вигляд ти ніби мертвий. 

Морт мовчав. 

— Язика проковтнув? 

Насправді Морт рахував до десяти. 

— Я не мертвий, — зрештою сказав він. — Принаймні, я так не думаю. Трохи важкувато визначити напевне. А ви хто? 

— Тобі я дозволяю звертатися до мене «панно Ізабелл», — відповіла та поважно. — Батько казав, тобі треба поїсти. Ходімо. 

Вона повихляла до одних із дверей. Морт ішов за нею на точно такій відстані, щоби розчахнуті двері, зачиняючись, вдарили його в інший лікоть. 

За дверима була кухня — довга й тепла, із низькою стелею, з якої звисали мідні пательні, й широкою залізною плитою вздовж однієї зі стін. Біля плити стояв літній чоловік. 

Він смажив яєшню з беконом і щось собі насвистував крізь зуби. 

Запахи їжі, долинувши через усю кухню, розбудили Мортові смакові пухирці й дали зрозуміти, що коли ті зустрінуться з їжею, то чудово проведуть час. Морт відчув, що рухається мимоволі, не давши ногам команди. 

— Альберте, — гавкнула Ізабелл, — ще один сніданок. 

Старий глянув на неї й мовчки кивнув. Вона розвернулася до Морта. 

— Маю сказати, — повідомила вона, — що Батько, маючи в розпорядженні весь Дискосвіт, міг би знайти когось удатнішого за тебе. Гадаю, доведеться з його вибором змиритися. 

Вона вихилясом вийшла з кухні, гримнувши дверима. 

— Тобто, змиритися? — промовив Морт у повітря перед собою. 

В кухні запала мовчанка, якщо не рахувати шкварчання пательні чи тріскоту вугілля у розпеченому череві груби. Морт помітив, що на заслінці пічки вигравійовано «Малий Молох (запатентовано)». 

Кухар, здавалося, не помічав Морта, тож він взяв собі стілець і сів до білого столу, вкритого скатертиною. 

— Грибів? — запитав старий не обертаючись. 

— М? Що? 

— Кажу, гриби будете? 

— А. Пробачте, ні, дякую, — відповів Морт. 

— І правильно, юний пане. 

Кухар розвернувся й підійшов до столу. 

Пізніше, уже навіть звикнувши, Морт все одно затамовував подих, коли бачив Альберта в русі. Служник Смерті належав до того типу худих мов жердина й носатих стариганів, які завжди мали такий вигляд, наче в них на руках рукавички з обрізаними пальцями — і то навіть коли рукавичок на них не було, й чия хода складалася зі заплутаної послідовності рухів. Альберт нахилявся вперед, і його ліва рука спершу коливалася поволі, а тоді переходила до божевільного смикання, й коли спостерігач уже майже змирився з тим, що руку от‑от відірве десь в ділянці ліктя, випростовувалася вздовж стегна й несла старого вперед, мов бігуна на ходулях. Пательня описала в повітрі хитросплетену низку кривих і спинилася точно над Мортовою тарілкою. 

Півмісячні скельця окулярів, що їх носив Альберт, якнайкраще надавалися для позирання понад ними. 

— Можна ще кашки, — сказав Альберт так, наче посвячує Морта в світову кашкову змову. 

— Я перепрошую, — сказав Морт, — але де я все-таки? 

— А ви не знаєте? В домі Смерті, юначе. Він вас сюди вночі привіз. 

— Я наче й пам’ятаю, та… 

— М? 

— Ну, яєшня з беконом — це якось недоречно, чи що. 

— Була в мене десь кров’янка, коли так уже треба, — сказав Альберт. 

— Та ні, я про інше, — завагався Морт. — Не можу Його уявити над тарілкою з окатою яєшнею на сальці. 

Альберт вишкірився: 

— А він такого й не їсть. Тобто, їсть таке вкрай нечасто. Він у нас невибагливий, господар наш. Я лишень для себе готую і, — Альберт зробив паузу, — для юної панни, звісно. 

— Доньки вашої, — кивнув Морт. 

— Моєї? Що ні, то ні. Тут ви помилилися. Господарева донька. 

Морт витріщився на яєшню. Яєшня витріщалася на нього з калюжі топленого смальцю. Альберт, очевидно, чував про поживні якості й був на них щедрий. 

— Ми про одну й ту саму особу? — перепитав Морт. — Високий, в чорному завжди. Кістлявий такий… трохи… 

— Удочерив він її, — лагідно поясний Альберт. — Це історія не з коротких… 

Над головою в нього задзеленчав дзвоник. 

— …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте… 

— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець. 

— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема. 

Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати. 

— ЗАХОДЬТЕ. 

Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину. 

Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити. 

— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця. 

— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО? 

— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте? 

Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги. 

— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ? 

— Так, пане. Гадаю, що так. 

— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА. 

Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця. 

— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ? 

— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт. 

— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ. 

Морт похмуро кивнув. 

— Так, пане. Розумію, пане. Пане? 

— СЛУХАЮ? 

— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору. 

Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів: 

— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ. 

Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи. 

Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро. 

Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.