Морт

— Він дуже милий, коли ближче з ним запізнатися, — виправдалася Ізабелл. 

— Правда? Гадаєте, буде така можливість? 

— Тримайтеся! — попередив Морт. — Приблизно от зараз має бути… 

В небі перед ними розчахнулася чорнота й проковтнула їх. 

Порожня, ніби кишеня бідняка, бульбашка дійсності невпевнено поколивалася і вирішила стискатися далі. 

Вхідні двері відчинилися, і з-за них визирнула Ізабелл. 

— Вдома нікого немає, заходьте скоріше. 

Усі решта зайшли в передпокій. Гостроріз сумлінно витер ноги. 

— Тіснувато тут, — критично зауважила Келі. 

— Всередині дім більший, ніж зовні, — сказав Морт, а тоді звернувся до Ізабелл. — А ти всюди подивилася? 

— Я навіть Альберта не знайшла. Не пригадую, щоби колись його не бувало вдома. 

Вона чемно кашлянула, пригадавши про обов’язки господині. 

— Може, хтось хоче пити? 

Келі не звернула на пропозицію уваги. 

— Я чекала, що це буде замок. Чорний, великий, з високими темними вежами. А тут підставка під парасольки. 

— В ній коса стоїть, — зауважив Гостроріз. 

— Ходімо усі в кабінет і присядемо, впевнена, нам усім це буде на користь, — поспішно запропонувала Ізабелл і штовхнула двері, оббиті чорною тканиною. 

Гостроріз і Келі зайшли всередину, про щось сперечаючись між собою. Ізабелл взяла Морта під руку. 

— Що ми робитимемо далі? Батько розлютиться, якщо їх тут знайде. 

— Я щось придумаю, — відповів Морт. — Перепишу біографії абощо. — Він втомлено всміхнувся. — Не переймайся так. Щось вигадаю. 

Двері грюкнули за його спиною. Він озирнувся й побачив Альбертів вишкір. 

Величезне шкіряне крісло повільно розвернулося. Смерть дивився на Морта, склавши кістляві пальці. Упевнившись, що всі достатньо нажахані, він заговорив: 

— ПОЧИНАЙ, Я УВАЖНО СЛУХАЮ. 

А тоді підвівся. Здавалося, його зріст більшав, а світла в кімнаті ставало менше. 

— І МОЖЕШ НЕ ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ, — додав він. 

Келі сховала голову в мантію на широких Гострорізових грудях. 

— Я ПОВЕРНУВСЯ. І Я ЛЮТУЮ. 

— Пане, я, — почав Морт. 

— МОВЧАТИ, — наказав йому Смерть і поманив Келі вапняно-білим вказівним пальцем. Вона повернулася до нього обличчям, її тіло не наважувалося опиратися. 

Смерть простягнув руку й торкнувся її підборіддя. Морт потягнувся до меча. 

— І ЦЕ ОБЛИЧЧЯ ТІЄЇ, ХТО ПУСТИВ У МОРЕ ТИСЯЧІ СУДЕН І СПАЛИВ БЕЗВЕРХІ ВЕЖІ ПСЕВДОПОЛІСА? — поцікавився Смерть. Келі, ніби загіпнотизована, дивилася на червоні жарини далеко-далеко в глибинах чорних очиць. 

— Ем, даруйте, — озвався Гостроріз, знявши капелюха й шанобливо тримаючи його біля грудей. 

— ЩО ТАМ? — відволікся Смерть. 

— Не тієї, пане. Скоріш за все ви маєте на увазі когось іншого. 

— ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? 

— Гостроріз, пане. Я чарівник, пане. 

— Я ЧАРІВНИК, ПАНЕ, — передражнив його Смерть. — МОВЧИ, ЧАРІВНИЧЕ. 

— Так, пане. — Гостроріз відступив. 

Тепер Смерть дивився на Ізабелл. 

— ДОНЬКО МОЯ, ПОЯСНИ СВОЮ ПОВЕДІНКУ. НАЩО ТИ ДОПОМАГАЛА ЦЬОМУ ДУРНЕВІ? 

Ізабелл нервово зобразила кніксен. 

— Батьку, я… Я його люблю. Здається. 

— Правда? — Морт був вражений. — Ти ніколи не казала. 

— Весь час було не до того, — сказала Ізабелл. — Батьку, він не хотів… 

— МОВЧИ. 

Ізабелл опустила очі. 

— Так, батьку. 

Смерть викрокував з-за столу й підійшов до Морта. Довго дивився на нього. 

А тоді в один блискавичний рух Смертина рука дала Мортові такого ляпаса, що той не встояв і впав. 

 — Я ЗАПРОСИВ ТЕБЕ У СВІЙ ДІМ. Я ВЧИВ ТЕБЕ, ГОДУВАВ, ВДЯГАВ, ДАВАВ ТОБІ МОЖЛИВОСТІ, ПРО ЯКІ Й МРІЯТИ ГОДІ, І ОН ЯК ТИ МЕНІ ВІДПЛАТИВ. ЗВАБИВ МОЮ ДОНЬКУ, ЗНЕХТУВАВ ОБОВ’ЯЗКОМ, СПОТВОРИВ ДІЙСНІСТЬ ТАК, ЩО ВОНА ЩЕ СТО РОКІВ ЗАГОЮВАТИМЕТЬСЯ. ТВОЇ НЕВЧАСНІ ЗАБАГАНКИ ЗАНАПАСТИЛИ ТВОЇХ ТОВАРИШІВ, І ВОНИ ПРИРЕЧЕНІ. БОГИ ВИМАГАТИМУТЬ ВІДПЛАТИ. 

КОРОТШЕ КАЖУЧИ, НЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК КАР’ЄРИ, ХЛОПЧЕ. 

Морт спромігся набути сидячого положення, тримаючись за щоку. Вона горіла холодним полум’ям, мов крига комети. 

— Морт, — промовив він. 

— ВОНО ГОВОРИТЬ! І ЩО Ж ВОНО НАМ СКАЖЕ? 

— Можете відпустити їх, — сказав Морт. — Їх просто затягнуло в цю історію, вони ні в чому не винні. Ви ж можете все зробити так, щоби… 

— ЧОМУ Я МАЮ ЦИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ? ВОНИ ТЕПЕР МОЇ. 

— Я за них битимусь. 

— ЯК БЛАГОРОДНО. СМЕРТНІ ВЕСЬ ЧАС Б’ЮТЬСЯ ЗІ МНОЮ. МОЖЕШ ІТИ. 

Морт підвівся. Він пригадав, як це, бути Смертю. Упіймав те відчуття, дав йому виринути на поверхню… 

— НІ, — сказав Морт. 

— ОН ЯК. КИДАЄШ МЕНІ ВИКЛИК ЯК РІВНИЙ РІВНОМУ? 

Морт ковтнув. Але тепер принаймні усе було ясно. Коли ступаєш у прірву, життя іде в цілком визначеному напрямку. 

— Якщо це потрібно, — сказав він. — І якщо я переможу… 

— ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕШ, ТО ВІЛЬНИЙ ЧИНИТИ ЯК ТОБІ ЗАМАНЕТЬСЯ, — сказав Смерть. — ХОДИ ЗА МНОЮ. 

Він урочисто прокрокував повз Морта в коридор. 

Решта четверо дивилися на Морта. 

— Ти впевнений у тому, що робиш? — запитав Гостроріз. 

— Ні. 

— Ти не зможеш перемогти господаря, — сказав Альберт. І зітхнув. — Повір мені на слово. 

— Що буде, якщо ти програєш? — запитала Келі. 

— Я не програю, — сказав Морт. — В тому-то й річ. 

— Батько хоче, щоби Морт переміг, — гірко сказала Ізабелл. 

— Тобто він дозволить Мортові перемогти себе? — перепитав Гостроріз. 

— Ох, ні. Він не дозволить. Просто він цього хотітиме. 

Морт кивнув. Коли вони йшли за темною Смертиною постаттю, він розмірковував про нескінченне майбутнє і про службу заради таємничої мети, яку Творець задумав, а ще про життя поза Часом. Він розумів, чому Смерть хоче кинути роботу. Смерть казав, що скелетом бути необов’язково, та це, мабуть, і не важитиме. Чи вічність відчуватиметься як величезна кількість часу? Чи всі життя — з особистої точки зору власників — насправді тривають однаково? 

«Здоров, — почувся внутрішній голос. — Пригадуєш мене? Це я тебе в це вплутав». 

— Дякую, — жовчно відповів Морт уголос, і всі на нього виразно глянули. 

«Ти можеш виплутатися, — вів своє голос. — В тебе є величезна перевага. Ти був ним, а от він тобою ніколи не бував». 

Смерть дійшов до кінця коридору й відчинив двері в Довгу кімнату. Свічки слухняно спалахнули, щойно він увійшов. 

— АЛЬБЕРТЕ. 

— Так, пане? 

— НЕСИ КЛЕПСИДРИ. 

— Так, пане. 

Гостроріз упіймав старого за рукав. 

— Ти ж чарівник, — просичав він. — Ти не мусиш його слухатися! 

— Скільки тобі років, юначе? — лагідно запитав Альберт. 

— Двадцять. 

— Коли доживеш до мого віку, по-іншому вважатимеш. — Тоді Альберт розвернувся до Морта. — Пробач. 

Морт витягнув меч, і клинка було маже не видно в світлі свічок. Смерть стояв перед ним — тонкий, мов жердина, на тлі нескінченних полиць із клепсидрами. 

Він випростав руки. В них з’явилася коса — з таким звуком, ніби тихо вдарив грім. 

Альберт повернувся із двома клепсидрами й не сказавши ні слова поставив їх на край однієї з опор. 

Перша клепсидра була у кілька разів більшою за всі інші — чорна, тонка і оздоблена складним різьбленням із кістками й черепами. 

Та не це було в ній найнеприємніше. 

Морт глухо зойкнув, набираючи в груди повітря. В тій клепсидрі взагалі не було піску. 

Друга, менша, була геть проста й непримітна. Морт простягнув по неї руку. 

— Можна? — запитав він. 

— НЕ СОРОМСЯ. 

На верхній посудині клепсидри було вигравіюване його ім’я, Морт. Він підніс її до світла і не здивувався, побачивши, що піску там майже не лишилося. Коли підніс клепсидру до вуха, здалося, що чує — навіть крізь ревіння піску в мільйонах життєлічильників навколо — звук, із яким спливало його власне життя. 

Він обережно поставив клепсидру на місце. 

Смерть звернувся до Гостроріза: 

— ПАНЕ ЧАРІВНИКУ, НЕ БУЛИ Б ВИ ТАКІ ЛАСКАВІ ПОРАХУВАТИ НАМ ДО ТРЬОХ.