Морт

 — Що скажеш? — запитала вона, повільно обертаючись. — Її вдягали моя мати, і моя бабуся, і моя прабабуся. 

— Невже всі одразу? — уточнив Гостроріз. Він був цілком готовий у це повірити. Як вона це вдягнула? Мабуть, там позаду є якісь дверцята. 

— Це родинний спадок. Корсаж оздоблений діамантами. 

— А де тут корсаж? 

— Оце. 

Гостроріз здригнувся. 

— Вражає. Дуже, — сказав він, коли відчув, що здатен вимовляти слова. — А вам не здається, що воно трохи не за віком, надто зріле? 

— Так і належить королеві. 

— Звісно, та воно не завадить швидко йти? 

— Я бігти наміру не маю. Треба триматися гідно. — І знову рисунок її щелепи збурив спогади про її предків — аж до того стопрадіда-завойовника, який надавав перевагу повсякчасному швидкому пересуванню й знав про гідність рівно стільки, скільки можна було донести на вістрі бойового списа. 

Гостроріз розвів руки. 

— Гаразд. Нехай так. Усі ми робимо що можемо. Сподіваюся, Мортові щось корисне теж спало на думку. 

— Немає до привидів довіри, — завважила Келі. — Він крізь стіни ходить! 

— Про це я багато думав, — сказав Гостроріз. — Загадкова здатність, чи не так? Він може проходити крізь речі лише тоді, коли не помічає цього. Це, мабуть, якась фахова хвороба. 

 — Що? 

— Вчора я був майже в цьому переконаний. Він стає справжнім. 

— Але всі ми справжні! Принаймні, ти і, мабуть, я. 

— Але він стає ще справжнішим. Гранично справжнім. Майже таким же справжнім, як Смерть, а куди вже справжніше. Мало що може бути справжнішим за нього. 

— Точно? — підозріливо перепитав Альберт. 

— Звісно, — сказала Ізабелл. — Робіть самі, якщо хочете. 

Альберт знов перевів погляд на ґросбух, і його обличчя перетворилося на живу ілюстрацію невпевненості. 

— Ну, на вигляд вони правильні, — визнав він без ентузіазму і переписав два імені на клаптик паперу. — Так чи інакше, є лиш один спосіб перевірити. 

Він відчинив верхню шухляду Смертиного стола й витягнув звідти велике залізне кільце. На ньому був тільки один ключ. 

— ЩО ТЕПЕР? — запитав Морт. 

— Треба взяти життєлічильники, — сказав Альберт. — Ти маєш піти зі мною. 

— Морте! — прошепотіла Ізабелл. 

— Що? 

— От щойно ти сказав… — вона раптом замовкла, а потім додала: — Нічого. Просто прозвучало… дивно. 

— Я ж тільки перепитав, що далі. 

— Так, але… Та ну його, забудь. 

Альберт прошурхотів повз них і тихенько почимчикував у коридор, мов двоногий павук. Підступив до дверей, які завжди були замкнені. Ключ підійшов. Двері розчахнулися. 

Ані скрипу, тільки виразніша тиша. 

І ревіння піску. 

Морт та Ізабелл стояли на порозі, мов прибиті, а Альберт тим часом крокував між стелажів із клепсидрами. Піщаний шум не просто потрапляв у тіло крізь вуха, він заходив крізь ноги, крізь стінки черепа, заповнював голову, аж доки мозок не захлинався і не міг більше думати ні про що, крім сірого шуму, гудіння, шипіння, звуку життів, що їх проживали тут і зараз. Життів, що збігали до невідворотного завершення. 

Вони ошелешено роззиралися серед нескінченних рядів життєлічильників, де кожен вирізнявся з-поміж інших, кожен мав ім’я. Світло від смолоскипів, закріплених на стінах, розсипалося іскрами по скляних боках клепсидр, і кожна з них сяяла, ніби зірка. Стіни в глибині кімнати губилися в іскристих туманностях. 

Морт відчув, як Ізабелл стискає його руку. Коли вона заговорила, то голос її звучав напружено. 

— Морте, деякі з них такі крихітні! 

— БАЧУ. 

Вона послабила хват — дуже обережно й повільно, ніби щойно примостила останнього туза на верхівку карткового будиночка й тепер боязко відпускала його, намагаючись не завалити будівлю. 

— Повтори, будь ласка, — тихо сказала вона. 

— Я сказав, що бачу. Нічого не можу вдіяти. Ти тут ніколи не бувала? 

— Ні. 

Вона трохи відступила й пильно дивилася йому в очі. 

— Тут не страшніше, ніж у бібліотеці, — сказав Морт і сам майже повірив у сказане. Хоча в бібліотеці життя можна було тільки прочитати, а тут було видно, як вони збігають. 

— Чому ти так дивишся на мене? 

— Просто хотіла пригадати, якого кольору твої очі, — сказала вона, — бо… 

— Якщо ви вже наситилися товариством одне одного, — гаркнув Альберт, перекрикуючи шум піску, — то ходіть сюди! 

— Карі, — відповів Морт Ізабелл. — Вони карі. А що? 

— Ну ж бо, швидше! 

— Краще піди й допоможи йому, — сказала Ізабелл. — Здається, він дуже нервує. 

Мортові враз зробилося якось ніби в’язко й незручно. Він лишив Ізабелл і широким кроком рушив до Альберта, який вже нетерпляче притупував ногою. 

— Що від мене потрібно? 

— Просто іди за мною. 

Кімната розходилася на кілька коридорів, де на пристінних полицях вишикувалися клепсидри. Тут і там видніли кам’яні стовпи із вибитими на них кутастими позначками. Альберт зрідка поглядав на них, та в цілому рухався крізь піщане ревіння дуже впевнено, ніби знав шлях напам’ять. 

— То на кожного є по клепсидрі, Альберте? 

— Так. 

— Але хіба тут усім вистачає місця? 

— Знаєш щось про багатовимірну топографію? 

— Е-е-е. Ні. 

— Тоді я б на твоєму місці ніяких думок із цього приводу не висловлював, — сказав Альберт. 

Він на хвильку спинився біля полиці, глянув на папірець, провів рукою вздовж ряду й різко вхопив клепсидру. Верхня посудина була майже порожня. 

— Потримай оце, — сказав він. — Якщо ми правильно порахували, друга має бути десь поблизу. Ага. Ось вона. 

Морт покрутив клепсидри в руках. Одна мала такий вигляд, наче містила важливе життя, а друга була опецькувата й непоказна. 

Морт прочитав імена. Перше належало якійсь знатній особі з Агатійської імперії. На другій були піктограмки, які, як він пригадував, були письмом Поправної Хапонії. 

— Тепер твоя черга, — глузливо всміхнувся Альберт. — Що раніше почнеш, то раніше закінчиш. Я підведу Хропунця до головного входу. 

— У мене з очима все гаразд? — спитав Морт тривожно. 

— Та наче нічого такого, наскільки я бачу, — відповів Альберт. — Повіки трохи червоні, синці більші, ніж зазвичай, та нічого такого. 

Морт ішов за ним між заставлених склом полиць із виразом глибокої задуми на обличчі. Ізабелл спостерігала, як він зняв із кріплень меч й перевірив його на гостроту: з розмаху розітнув повітря точно так само, як робив Смерть, — і безрадісно вишкірився, коли почув, як повітря з громовим гуркотом сходиться за лезом. 

Ізабелл упізнала ходу: Морт крокував. 

— Морте, — прошепотіла вона. 

— ЩО? 

— Із тобою щось не те. 

— ЗНАЮ, — сказав він. — Та мені здається, що можу цим керувати. 

Вони почули цокіт копит надворі, Альберт штовхнув двері й зайшов, потираючи руки. 

— Гаразд, хлопче, немає часу… 

Морт махнув мечем. Той розсік повітря з таким звуком, ніби розтинав шовк, і спинився в одвірку біля Альбертового вуха. 

— НА КОЛІНА, АЛЬБЕРТО МАЛІЧ. 

В Альберта відвисла щелепа. Він крадькома перевів погляд убік на клинок, що майже торкався його голови, а тоді його очі звузилися в дві вузенькі рисочки. 

— Ти в житті на таке не зважишся, хлопче. 

— МОРТЕ, — ім’я прозвучало, мов удар батогом, тільки вдвоє зловісніше. 

— У нас був пакт, — сказав Альберт, та в його голосі чувся комариний писк сумніву. — Була угода. 

— Не зі мною. 

— Була угода! Що би з нами всіма було, коли б ми не шанували угод? 

— Не знаю, що було би зі мною, — сказав Морт тихо, — ТА Я ТОЧНО ЗНАЮ, ДЕ ОПИНИШСЯ ТИ. 

— Це несправедливо! — тепер це було скиглення. 

— НЕ ІСНУЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Є ТІЛЬКИ Я. 

— Припини, — сказала Ізабелл. — Морте, це все якась дурість. Ти тут нікого не вб’єш. Та й Альбертової смерті ти насправді не бажаєш. 

— Тут — ні. Та я можу послати його назад у світ. 

Альберт зблід. 

— Ти не посмієш! 

— Правда? Я можу забрати тебе туди і там лишити. Гадаю, часу тобі відписано небагато, правда ж? ПРАВДА Ж?