Морт

— Я навмисне стежив, — сказав Гостроріз. 

— І я бачила, — підтвердила Келі. — Це було так страшно! Стріла вийшла там, де ваше серце. 

— А ще я бачив, як ви крізь кам’яну колону пройшли, — додав Гостроріз. 

— А я бачила, як ви на коні крізь вікно влетіли. 

— Так, але я тоді був на роботі, — вагомо завважив Морт й махнув рукою. — Тоді все не як завжди, а інакше. І… — він затнувся. — Ви так на мене дивитеся… Ті на мене теж так дивилися, у шинку сьогодні ввечері. Що зі мною не так? 

— Не так те, як ви щойно махнули рукою крізь оцей стовп, — ледь чутно сказала Келі. 

Морт тупо подивився на свою долоню, а тоді постукав кулаком по дереву. 

— Бачите? Тверді. І рука, і дерево. 

— Ви казали, на вас у шинку якось не так дивилися, — нагадав Гостроріз. — Що ви там робили? Ходили крізь стіни? 

— Ні! Ну тобто ні, не ходив, тільки випив того… помирану, здається… 

— Помияну? 

— Так. Смакує ніби гнилими яблуками. Так дивилися на мене, ніби це отрута якась. 

— А ви скільки випили? 

— Десь кухоль. Я не дуже пам’ятаю… 

— А ви знали, що помиян — найміцніший спиртний напій від Сто Лата до Вівцескель? — допитувався чарівник. 

— Ні. Мені ніхто цього не сказав. Але який стосунок… 

— Не зна-а-ли, — повільно повторив Гостроріз. — Ви не знали. Це, мабуть, нам про щось говорить? 

— Який стосунок це має до порятунку принцеси? 

— Мабуть, жодного. Та я би заглянув у свої книги все одно. 

— Тоді це все неважливо, — твердо сказав Морт. 

Він розвернувся до Келі. У виразі її обличчя можна було роздивитися натяк на захоплення. 

— Гадаю, я можу допомогти, — сказав Морт. — Гадаю, я міг би скористатися дуже потужною магією. Магія не дасть тому склепінню зчахнутися, правда ж, Гострорізе? 

— Моя з таким не впорається. Це має бути щось дуже серйозне, та й тоді я би певен не був. Дійсність міцніша за… 

— Мені час іти, — сказав Морт. — Прощавайте, до завтра! 

— Уже завтра, — завважила Келі. 

Морт дещо знітився. 

— До вечора тоді, — сказав він трохи нервово, а потім додав. — Я відбуваю! 

— Відбуваєте — що? 

— Це він по-геройському, — лагідно пояснив Гостроріз. — Не може стриматись. 

Морт насупився на нього, сміливо усміхнувся до Келі й вийшов із покоїв. 

— Міг би й двері відчинити, — сказала Келі, коли Морт зник. 

— Гадаю, він просто засоромився трохи, — сказав Гостроріз. Всі ми це проходили. 

— Що саме? Ходіння крізь речі? 

— Можна й так сказати. Радше, наштовхування на них. 

— Мені треба поспати, — сказала Келі. — Навіть мертвим треба іноді спочивати. Гострорізе, дай спокій арбалету, будь ласкавий. Упевнена, для чарівника неприпустимо перебувати самому в дамському будуарі. 

— А? Та хіба я тут сам? Ви ж тут. 

— У тому-то й річ, хіба ні? 

— Ой, так, пробачте. Я… Зранку побачимося. 

— Добраніч, Гострорізе. Зачини за собою двері з того боку. 

Сонце виповзло з-за обрію, а тоді вирішило не соромитися й зійти. 

Та знадобиться час, щоби повільне світло прокотилося сонним Диском, гуртуючи поперед себе ніч, тож чорні тіні досі вкривали місто. 

Тіні взяли в облогу «Латаний барабан» на Філігранній вулиці — найвідомішу в місті таверну. Славилася вона передусім не пивом, яке було прозорим, мов суп у сиротинці, й смакувало, мов мурашина кислота, а клієнтурою. Подейкують, що коли довго сидіти в «Барабані», то чи не кожний відомий на Диску герой встигне вкрасти вашого коня. 

Всередині досі було гамірно від балачок і задушливо від диму, хоча господар уже заходився робити все те, що роблять господарі, коли час зачинятися, а саме гасив світло тут і там, заводив годинник, накривав крани ганчірками і — про всяк випадок — перевіряв, чи на місці булава з гвіздками. Не було помітно, щоб відвідувачі звертали на все це хоч якусь увагу. Для більшості завсідників «Барабана» навіть булава з гвіздками правила щонайбільше за натяк. 

Однак вони були достатньо спостережливими, аби почати перейматися через високого пана в темному плащі, який стовбичив біля шинквасу й потроху винищував весь асортимент закладу. 

Самотні й наполегливі п’яниці зазвичай оточені духом цілковитої приватності, та цей пан буквально випромінював фатальну скорботу, яка, розгортаючись, витісняла з закладу інших пияків. 

Господаря це не засмучувало, адже пан у чорному затіяв дуже недешевий дослід. 

Будь-який заклад, де подають спиртне, має такі полиці, де вишиковуються липкі пляшки хитрої форми, в яких міститься не тільки який-небудь екзотичний напій — найчастіше зеленого чи синього кольорів — а й те, що зазвичай у пляшку так просто не запхнути, наприклад, гілки якихось рослин, цілі фрукти чи, в крайніх випадках, мертвих ящірок. Ніхто достеменно не знає, нащо бармени тримають в закладах такі напої, адже більшість із них смакує переважно патокою, розведеною в живиці чи навіть у шпигинарі. Є думка, що вони мріють про день, коли зайде з вулиці несподіваний гість і замовить чарочку «Абрикосової стежини серед м’ятних заростей» — і наступного дня заклад потрапить на сторінки шанованого путівника. 

Незнайомець вирішив пити все підряд. 

— А ЩО В ТІЙ ЗЕЛЕНІЙ? 

Господар глянув на етикетку: 

— Написано, що динний бренді, — невпевнено сказав він. — Пише, що виготовлено й розлито якимись там ченцями за старовинним рецептом, — додав він. 

— СКУШТУЮ. 

Господар зиркнув на рядок порожніх чарок, що вишикувалися на шинквасі. В деяких лишилися шматки фруктів, вишеньки на шпажках і паперові парасольки. 

— Ви впевнені, що вам ще не досить? — перепитав він. Його трохи непокоїло, що обличчя незнайомця розгледіти не вдається. 

Чарка, на стінках якої загусали краплі напою, зникла десь у глибинах капюшона й повернулася порожньою. 

 — ВПЕВНЕНИЙ. А ЩО ОТЕ ЖОВТЕ З ОСАМИ ВСЕРЕДИНІ? 

— Пише, що «Весняний лікер». Наливати? 

— ТАК. А ПОТІМ ОТЕ СИНЄ З ЗОЛОТИМИ БЛИСКІТКАМИ. 

— Е-е… «Старий плащ»? 

— ТАК. А ТОДІ ДРУГИЙ РЯД. 

— Котрий напій? 

— УСІ. 

Незнайомець стояв прямо, чарки разом із вмістом — сиропами, лікерами й різноманітною рослинністю — зникали під капюшоном одна за одною, ніби на конвеєрі. 

«Ось воно, привалило, — думав господар, — ось він, стиль, тепер уже точно заведу собі червону камізелю, горішки й корнішончики виставлятиму на шинквас, кілька люстер повішаю на стіни, тирсу поміняю». Він взяв із крана просякнуту пивом ганчірку й завзято потер шинквас, розмазуючи лікерні краплі в одну широку веселку, від якої з деревини злазив лак. Останній завсідник нап’яв капелюх і покульгав надвір, щось мимрячи собі під ніс. 

— НЕ РОЗУМІЮ, ЯКИЙ СЕНС, — озвався незнайомець. 

— Даруйте? 

— ЩО МАЄ СТАТИСЯ? 

— А ви скільки випили чарок? 

— СОРОК СІМ. 

— Тоді будь-що, — сказав бармен. Оскільки він був не перший день за шинквасом, то знав, чого від нього чекають ті, хто п’є на самоті до третіх півнів, а тому взявся натирати склянки й розпитувати. 

— Вас дружина з дому вигнала, так? 

— ПЕРЕПРОШУЮ? 

— Горе заливаєте? 

— НЕ ВІДЧУВАЮ ГОРЯ. 

— Ні, звісно, що ні. Забудьте. Я нічого не казав, — ще трохи потер склянку. — Просто спало на думку, що коли поговорити з кимсь, то легше стає. 

Незнайомець трохи помовчав, ніби замислився, а тоді сказав: 

— ВИ ХОЧЕТЕ ЗІ МНОЮ ПОГОВОРИТИ? 

— Так, звісно. Я вмію слухати. 

— ЗІ МНОЮ НІКОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ГОВОРИТИ. 

— Прикро це чути. 

— НА ВЕЧІРКИ МЕНЕ, ЗНАЄТЕ, ТЕЖ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ. 

— Ох. 

— УСІ НЕНАВИДЯТЬ МЕНЕ. УСІ. ЖОДНОГО ДРУГА НЕ МАЮ. 

— Друзі всім потрібні, це так, — відповів бармен глибокодумно. 

— ГАДАЮ… 

— Так? 

— ГАДАЮ, Я МІГ БИ З ТІЄЮ ЗЕЛЕНОЮ ПЛЯШКОЮ ЗДРУЖИТИСЯ. 

Господар посунув у бік незнайомця зелену восьмигранну пляшку. Смерть взяв її, нахилив над чаркою. Рідина подзюркотіла стінкою. 

— НАПИЛИСЯ, ЩО Я ДУМАЮ, ТАК? 

— Я обслуговую тих, хто може рівно стояти на рахунок три, — відповів господар.