Морт

Він замовк, чекаючи, що Ізабелл на це відповість. 

— Знаєш, ти мав рацію. 

— Справді? 

— Так, варто було взяти з собою хлібних крихт, — сказала Ізабелл. — Мабуть, вони собі у воді щось знаходять поживитися. Жучків і таке інше. 

— Ти чула, що я оце розповідав щойно? 

— Про що? 

— А, забудь. Нічого такого, насправді. Вибач. 

Ізабелл підвелася й зітхнула. 

— Тобі, мабуть, невдовзі їхати, — сказала вона. — Добре, що те питання про шлюб ми з’ясували. Дуже дякую за розмову. 

— Нас могла би об’єднувати взаємна ненависть, — сказав Морт. 

— Знаєш, я зазвичай не маю можливості поспілкуватися з людьми з батькової роботи. — Здавалося, вона не могла піти просто так, не дочекавшись, доки Морт щось нарешті скаже. 

— Ну, така в нього робота, — це було все, що Морт зумів із себе вичавити. 

— То тобі, мабуть, треба вже їхати працювати. 

— Десь зараз, так, — невпевнено відповів він, відчуваючи, що розмову якось непомітно знесло з мілини й понесло понад невідомими йому глибинами. 

А тоді Морт почув звук. 

І згадав про рідне подвір’я, аж у грудях трохи защеміло. Коли на Вівцескелі спадали особливо люті морози, Мортова родина забирала неповоротких тарґів із полонин і заганяла у двір, де вони до відлиги жували сінце. Коли ж надходила відлига, усі здобутки тарґів, накопичені за час морозів, танули, і те місиво на кілька футів завглибшки ховалося під твердою кіркою криги. По ній можна було обережно пройти. Та один невдалий крок — і от уже ви по коліна в силосі й гної. Так от: той звук, із яким чобіт виходив із зеленого й паркого місива, був для горян таким самим провісником весни, як пташиний спів чи бджолине гудіння. 

І от Морт чув саме цей звук. Керуючись інстинктом, він оглянув свої черевики. 

Ізабелл плакала — і не схлипувала, а радше захлиналася в риданнях, хлюпаючи носом так гучно, ніби вона підводний вулкан, який випускає бульки, і ті наввипередки мчать до поверхні. То були схлипування, гнані назовні тиском — одноманітним і безжальним, як самотність. 

Морт промовив: 

— Е-е? 

Ізабелл стрясало, мов плесо озера під час землетрусу. В цілковитому відчаї вона заходилася шукати по рукавах носовичок, та проти такого потоку він був безсилий, мов паперовий картуз проти грозової зливи. Вона намагалася щось сказати, та назовні виривалися самі приголосні, подеколи перебиті схлипуваннями. 

Морт промовив: 

— М-м? 

— Я питала, як ти гадаєш, скільки мені років. 

— П’ятнадцять, — бовкнув він навмання. 

— Шістна-а-дцять, — провила вона. — А знаєш, як давно уже мені шістнадцять? 

— Даруй, та я не розу… 

— А ти й не зміг би. Ніхто не зміг би. 

Вона висякалася і, хай як тремтіли її руки, цілком охайно склала і заткала в рукав вогкий носовичок. 

— Тебе хоча б випускають звідси. Ти не досить давно тут, щоби помітити дещо. Тут час завмер, ти ж не помічав, правда? О, так, звісно, щось минає, та це несправжній час. Він не зумів створити справжній час. 

— Он як. 

Коли вона знов озвалася, голос її був стриманий, тихий і, що найважливіше, повен відваги — тобто голос, притаманний людині, яка зібрала себе докупи всупереч ударам долі, та щомиті може розпастися знов. 

— Мені шістнадцять от уже тридцять п’ять років. 

— Он як? 

— Першого року було цілком досить. 

Морт пригадав минулі два тижні й співчутливо кивнув. 

— І тому ти читаєш усі ті книжки? 

Ізабелл опустила очі й поводила носаком босоніжка по гравію, ніби соромилася. 

— Там багато романтики, — сказала вона. — Трапляються справді милі історії. Була одна дівчина, яка випила отруту, коли її коханий помер, а ще була одна, яка стрибнула зі скелі, бо батько наполягав, щоби вона вийшла за того старигана, а ще одна втопилася, аби тільки не віддаватися… 

Морт слухав немов громом прибитий. Коли судити з дбайливо дібраного Ізабелл читального матеріалу, то особам жіночої статі доводилося докладати неабияких зусиль, щоби пережити підлітковий вік, бо інакше вони й пари панчіх не встигали зносити. 

— …А тоді вона подумала, що він помер, і вбила себе, а потім він прокинувся і теж себе убив, а ще була одна, яка… 

Здоровий глузд підказував Мортові, що бодай скількись жінок все-таки доживали до третього десятка, не наклавши на себе руки через кохання, та здоровим глуздом, здається, у тих драмах[8] і не пахло. Мортові вже було відомо, що кохання змушує почуватися одночасно мов у вогні й крижаній воді, а ще жорстоким і слабким одночасно, та йому на думку не спадало, що люди від нього ще й дурнішають. 

— …Щоночі перепливав річку, та одного разу сталася буря, і коли він не прийшов, вона… 

Інстинкти підказували Мортові, що якісь молоді люди знайомилися, скажімо, на сільських танцях, подобалися одне одному, зустрічалися рік чи два, кілька разів сварилися, мирилися, одружувалися й узагалі не накладали на себе руки. 

Він помітив, що потік проклятих долею кохань ущух. 

— Он як, — тихо сказав він. — Але хіба вже ніхто на світі просто не спілкується й зустрічається? 

— Любов є стражданням, — сказала Ізабелл. — Мусить бути багато заборонених пристрастей. 

— Аж мусить? 

— Інакше ніяк. А ще терзань. 

Ізабелл наче пригадала щось. 

— Ти не казав часом про щось, що десь калатається? — запитала вона таким тоном, наче намагалася зібратися з думками. 

Морт замислився й відповів: 

— Ні. 

— Здається, я була неуважна. 

— Забудь, це неважливо. 

Вони мовчки пішли в бік будинку. 

Коли Морт повернувся в кабінет, то Смерті не застав. На столі було чотири клепсидри. Шкіряний ґросбух лежав на аналої, надійно замкнений на замок. 

Під клепсидрами була записка. 

Мортові чомусь уявлялося, що Смерть мав би писати в готичній манері або такими прямокутними літерами, як на надгробках, та виявилося, що Смерть ознайомився із класичною працею з графології й обрав собі почерк, притаманний зазвичай врівноваженим особистостям, які добре себе усвідомлюють. В записці було таке: 

«Відбув на риболовлю. Заплановано страту в Псевдополісі, природну в Крулі, фатальне падіння в Керікських горах, пропасниця в Ель-Кінте. Решта дня на твій розсуд». 

Морт гадав, що історія мотиляється батогом — мов сталевий трос, який щойно розірвався й витрачає залишки напруги на те, щоби трощити все навколо. 

Та історія не така. Вона виходить з ладу обережно й м’яко, як розпускаються старі светри. Її не раз латали й підшивали, перев’язували під різних людей, ховали в ящиках під мийкою цензури, щоби згодом порізати на ганчір’я пропаганди, та вона завжди — так чи інакше — примудряється повернутися в форму. Історія має звичку міняти тих, хто вважає, що міняє її. В історії завжди є кілька козирів у подертому рукаві. Вона на світі давно. 

Відбувалося от що. 

Мортів удар косою розсік історію на дві окремі дійсності. В місті Сто Лат досі була на троні принцеса Келі, хоча це було непросто й потребувало постійної допомоги Королівського упізнавача — той отримав постійну посаду при дворі й обов’язком його було пам’ятати, що принцеса жива. Однак за межами королівства — за рівнинами, у Вівцескелях, і в землях на берегах Округлого моря, і аж до самого Узбіччя — звичайна дійсність тримала позиції, і принцеса була цілком собі мертва, герцог успадкував трон і світ жив за планом, хай який там був план. 

Коротше кажучи, обидві ці дійсності були справжніми. 

Своєрідний горизонт історичних подій пролягав приблизно за двадцять миль від міста й поки що був не дуже помітним. А це тому, що штука, яку можна назвати різницею історичних тисків, була ще не досить великою. Та вона потроху збільшувалася. Глибоко в капустяних полях повітря мінилося й тихенько шипіло, ніби хтось смажив цвіркунів. Люди здатні змінювати історію десь так само, як птахи — небо. Вони просто прокладають на ній скороминущі візерунки. Дюйм за дюймом, неспинна, мов льодовик, але незмірно крижаніша, справжня дійсність підбиралася до Сто Лата. 

8

Найвідомішими закоханими на Диску були, без сумніву, Мелліус та Ґретеліна, чия чиста, пристрасна й серцекрайна любов пропалила би наскрізь сторінки Історії, якби їх не розділяли двісті років і відстань між окремими континентами, де вони народилися через непояснювану примху долі. Однак боги зглянулися й перетворили Мелліуса на прасувальну дошку1, а Ґретеліну — на невеличку мідну швартову тумбу. 

1 Коли ви бог, то можете свого вибору не пояснювати. — Прим. авт.