Морт

— Вибачайте, — пробурмотів він. — Бутерброди з патокою були вчора на вечерю. 

— І що мені робити? 

— Нічого. 

— Нічого? 

— Ну, ви могли би непогано заробляти крадійством… Вибачте. Це несмак з мого боку, таке казати. 

— Я так і подумала. 

Гостроріз недолуго поплескав її по руці, але Келі була така заклопотана почутим, що не звернула уваги на таке відчайдушне блюзнірство. 

— Розумієте, все передумовлено заздалегідь. Історія розписана від початку до кінця. А факти нікого не цікавлять, історія просто проходить по них без перешкод. Не можна нічого змінити, бо всі зміни теж вписані в історію. Ви мертва. Така доля. Доведеться змиритися. 

Він винувато всміхнувся. 

— Але вам пощастило більше, ніж іншим мерцям, коли глянути правді в очі. Ви жива й можете відчувати, як воно. 

— Не хочу миритися. Чому я маю змиритися? Я ні в чому не винна! 

— Ви не розумієте. Історія іде далі. Ви більше не можете брати в ній участі. Немає в ній для вас ролі, розумієте? Просто нехай усе іде як іде. — Він знов поплескав принцесу по руці. Вона подивилася на нього. Він забрав руку. 

— І що робити? Не їсти, бо їжа, яку я їм, не для мене призначалася? Піти жити в якусь пустелю? 

— Це трохи демонстративно, згоден. Але так уже доля влаштована. Коли світ не відчуває вашої присутності — вас не існує. Я чарівник, ми про таке багато… 

— Не повторюйтесь. 

Келі підвелася. Один із її пращурів спинив свою ватагу кочових горлорізів за кілька миль від скелі посеред рівнини. На скелі стояло сонне о тій порі місто, і він дивився на нього з виразом зосередженості на обличчі, який означав: «Годі. Якщо народився в сідлі, то вмирати в ньому не зобов’язаний». Важко повірити, та через п’ять поколінь найвизначніші риси того пращура оприявнилися в теперішній правительці[6] — і саме завдяки їм вона була такою непояснювано привабливою. Зараз ті риси були ще помітніші. Навіть Гостроріз був вражений. Цією щелепою можна було горіхи колоти. Точно тим самим тоном, яким пращур Келі звертався до втомлених і спітнілих поплічників перед нападом на місто[7], вона промовила: 

— Ні. Ні, я не миритимуся в жодному разі. Не дозволю зробити з себе якогось там привида. І ти, чарівниче, мені допоможеш. 

Десь на підсвідомому рівні Гостроріз цей тон упізнав. Були в ньому такі нотки, від яких навіть шашіль у підлозі кинув усі свої справи й виструнчився. Таким тоном озвучували не думки, а твердження: і буде так. 

— Я, моя повелителько? — перепитав він тремтливо. — Не уявляю, як узагалі я міг би… 

На цих словах його було зісмикнуто зі стільця й виведено на вулицю. Мантію надимав вітер. Келі твердо крокувала до замку, розправивши плечі, й тягла за собою чарівника, мов неслухняне цуценя. Такою ходою матері йдуть до школи, коли їхній синочок приносить додому синець під оком, — ходою неспинною, мов Хід Часу. 

— Щ-щ-що ви надумали? — пробелькотів Гостроріз, усвідомлюючи, що з ним відбувається щось страшне, невідворотне й незрозуміле. 

— Сьогодні твій щасливий день, чарівниче. 

— Ох, божечки, — перелякано промимрив він. 

— Тебе призначено Королівським упізнавачем. 

— Он як. І що входить в обов’язки? 

— Нагадуватимеш усім, що я жива. Дуже просто. Годуватимуть тричі на день, пратимуть за тобою. Ну ж бо, веселіше. 

— Королівським? 

— Ти ж у нас чарівник. Мабуть, щось ти таки мусиш знати, — сказала принцеса. 

— ПРАВДА? 

(Це кінематографічний прийом, адаптований для книжки. Смерть звернувся не до принцеси. Він сидів у себе в кабінеті й говорив із Мортом. Але ефектно, правда ж? Можливо, цей прийом зветься миттєвим перемиканням, чи комбінованим монтажем, чи перемиканням планів. Якось так. Від галузі, де бригадира освітлювачів звуть ґафером, можна чекати чого завгодно). 

— І ЩО СТАЛОСЯ? — додав Смерть, накручуючи чорну шовкову нитку на риболовний гак, затиснений у прикручених до стола лещатах. 

Морт вагався. З двох причин. По-перше, йому було страшно і соромно. По-друге, живий скелет, який тихо й мирно готує снасті до риболовлі й накручує на гачки сушених мух, будь-кого збив би з пантелику. 

А ще в кабінеті була Ізабелл — сиділа в дальньому кутку й демонстративно щось вишивала, одночасно поглядаючи на Морта крізь завісу похмурого невдоволення. Він майже відчував, як погляд її червонястих очей прокручує дірочки в його потилиці. 

Смерть прилаштував до наживки кілька воронячих пір’їн, заклопотано насвистуючи собі щось крізь зуби (адже крізь що ще йому було свистіти?), а тоді перевів погляд на Морта. 

— НУ-У? 

— Все минуло не так, як я сподівався, — почав Морт нервово, стоячи посеред килима перед столом. 

— СТАЛОСЯ ЩОСЬ? — запитав Смерть, обсмикуючи пір’їни. 

— Бачите, відьма не хотіла іти, а той чернець почав наново. 

— ТУТ НЕМАЄ ЧИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ХЛОПЧЕ… 

— Морт. 

— …ТИ МІГ БИ ВЖЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО КОЖЕН ОТРИМУЄ ТЕ, НА ЩО ЧЕКАЄ. ТАК УСІМ ПРОСТІШЕ. 

— Розумію, пане. Та це означає, що погані, які вважають себе достойними раю, туди таки потрапляють. А хороші, які бояться втрапити в якесь страшне місце, — після смерті страждають. Якось це несправедливо. 

— Я ТОБІ КАЗАВ ДЕЩО ТАКЕ, ПРО ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. НАГАДАЙ, ЩО САМЕ? 

— Ну, ви… 

— ТА-АК? 

Морт затнувся й замовк. 

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТІЛЬКИ ТИ. 

— Ну, я… 

— ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЦЕ. 

— Так, але… 

— ГАДАЮ, ВСЕ БУДЕ ЯК НАЛЕЖИТЬ. НЕ БАЧИВСЯ З ТВОРЦЕМ ОСОБИСТО, ТА КАЖУТЬ, ВІН ЦІЛКОМ ПРИХИЛЬНИЙ ДО ЛЮДЕЙ. 

Смерть перерізав нитку й взявся розкручувати лещата. 

— ПРОСТО ВИКИНЬ ЦІ ДУМКИ З ГОЛОВИ, — додав він. — ПРИНАЙМНІ ТРЕТЯ НЕ МАЛА ЗАВДАТИ ТОБІ КЛОПОТУ. 

Це був саме той момент, про який Морт багато думав. Приховувати не було сенсу. Він змінив хід історії. Рано чи пізно такі штуки привертають увагу. Треба скинути цей тягар з душі. Взяти на себе відповідальність, як дорослий. Проковтнути цю гірку піґулку. Розкрити карти. Не ховати голову в пісок, бо піску нема. Віддатися на милість. 

Синюваті зіниці свердлили його поглядом. Морт заціпеніло дивився в них, мов кролик на нічній дорозі в фари шістнадцятиколісної вантажівки, чий водій вже півдоби на кофеїні й мчить так, ніби намагається обігнати всіх демонів пекла. 

Не витримав і відвів очі. 

— Ні, пане. 

— ЧУДОВО. ОТ І МОЛОДЕЦЬ. СКАЖИ, ЯК ТОБІ ОЦЕ? 

Серед рибалок побутує правило, що добре підготовлена сушена муха може цілком правити за живу. Для ранкової риболовлі були одні мухи. Для заходу й світанку — інші. І так далі. Та Смерть стискав між кістяних фаланг муху, що бачила світання світу. Муху з первісного супу. Ту, що плодилася на мамонтовому гної. Муху, словом, не з тих мух, що б’ються в шибу, а з тих, що стіни прогризають. Із тих, що виповзають з-поміж долонь після найсильнішого удару й стікають отрутою, прагнучи помсти. Крилець в неї було більше, ніж треба, і розцяцькована так і сяк вона була з усіх боків. Здавалося, в неї навіть були зуби, і то численні. 

— Як вона зветься? — запитав Морт. 

— Я НАЗВУ ЇЇ «СМЕРТЕСЛАВКОЮ». — Смерть востаннє прихильно глянув на чудовисько й заховав його під капюшон плаща. — МАЮ НАМІР ПОБАЧИТИ ТРОХИ ЖИТТЯ ЦЬОГО ВЕЧОРА, — сказав він. — ВІЗЬМИ ОБОВ’ЯЗКИ НА СЕБЕ, КОЛИ ВЖЕ В ТЕБЕ ПІШЛО. БІЛЬШ-МЕНШ. 

— Так, пане, — замогильно промовив Морт. Він бачив, як життя видовжується поперед ним, мов чорний тунель без світла в кінці. 

Смерть побарабанив пальцем по столу, щось пробурмотів, а тоді озвався: 

— А, ТАК, АЛЬБЕРТ КАЗАВ, ЩО ХТОСЬ ХАЗЯЙНУЄ В БІБЛІОТЕЦІ. 

— Перепрошую, пане? 

— БЕРЕ КНИЖКИ З ПОЛИЦЬ, РОЗКИДАЄ ЇХ НА ПІДЛОЗІ. КНИЖКИ ПРО МОЛОДИХ ЖІНОК. МАБУТЬ, ЦЬОМУ КОМУСЬ ВОНИ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ. 

Як уже відомо, ченці ордену слухачів мають настільки розвинений слух, що можуть оглухнути від мальовничого заходу сонця. На хвильку Мортові здалося, що шкіра на його потилиці набула подібної дивної властивості: він відчув, як Ізабелл завмерла з голкою в руці. Почув той самий тихий переляканий вдих, як тоді поміж полиць. Пригадав мереживний носовичок. 

6

Окрім хіба обвислих вусів і хутряної шапки з мідним шишаком. — Прим. авт.

7

Ту промову передавали з покоління в покоління, з уст в уста, у формі епічної поеми, яку замовив його син. Він не народився в сідлі й умів їсти ножем і виделкою. Поема починалася так: «О, бачте вдалині ворога самовпевненого, приспаного ніччю, багатого золотом краденим, ницого духом. Нехай списи навісні ваші летять у нього легко, мов пожежа в степу в день вітряний і посушливий. Нехай клинки ваші січуть ворога того, мов роги бика молодого, болем зубним одержимого…» І так години зо три. Однак у дійсності, яка, як відомо, не вдається до послуг поетів, слова ті звучали приблизно так: «Хлопці, ворог ще спить, тому крізь місто ми пройдемо швидко, як проносне крізь сухеньку бабцю, бо життя в юртах мені вже в печінках сидить, ясно вам?». — Прим. авт.