Морт

— Тобто, пане? 

— ДОНЬКА МОЯ, — сказав Смерть. — ТИ З НЕЮ БАЧИВСЯ, Я ТАК РОЗУМІЮ? 

— А. Так, пане. 

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ЛЮДИНА, КОЛИ ЗАПІЗНАТИСЯ БЛИЖЧЕ. 

— Так, пане, я певен, що приємна. 

— ТА ВСЕ ОДНО ТОБІ КОРТИТЬ, — Смерть заговорив осудливо, немов про вияв несмаку, — ВЗЯТИ ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР? 

— Так, пане. Коли ваша ласка, пане. 

— ГАРАЗД, ГАРАЗД. НЕХАЙ. МАЄШ ЧАС ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ. 

Смерть розгорнув свій ґросбух і заходився щось писати. Час від часу він відволікався, щоби пересунути кісточки на рахівниці. 

За хвилину підвів погляд. 

— ТИ ЩЕ ТУТ, — сказав він, а тоді ядуче додав, — ВЛАСНИЙ ЧАС ВИТРАЧАЄШ, МАЮ ЗАВВАЖИТИ. 

— Ем, — пробурмотів Морт, — а люди мене бачитимуть? 

— ГАДАЮ, ЩО ТАК, НАПЕВНЕ БАЧИТИМУТЬ. ЧИ МОЖУ Я ДОПОМОГТИ ТОБІ ЩЕ ЧИМОСЬ, ПЕРШ НІЖ ТИ ПУСТИШСЯ БЕРЕГА? 

— Ну, пане, є одна штука, пане, я не знаю, як вийти у світ смертних, пане, — пробурмотів Морт у відчаї. 

Смерть шумно зітхнув і відчинив шухляду. 

— ПРОСТО ІДИ ТУДИ. 

Морт принижено кивнув і рушив у далеку путь до кабінетних дверей. Відчиняючи їх, він почув, як Смерть кашлянув. 

— ХЛОПЧЕ! — гукнув Смерть і кинув чимсь у Мортів бік. 

Морт механічно впіймав кинуте, коли двері заскрипіли й прочинилися. 

Поріг зник. Глибокий килим під ногами перетворився на залиту болотом бруківку. Ядуче й в’язке, мов ртуть, денне світло омило його з усіх боків. 

— Морте, — механічно звернувся Морт до всесвіту в цілому. 

— Що? — перепитав рундучник. Морт роззирнувся навкруги. Він стояв посеред такої людної торгової вулиці, що годі було крок ступити. Тут продавали усе, від швацьких голок до рятівного прозріння, що ним торгували мандрівні проповідники. Доводилося кричати, аби бути почутим. 

Морт поплескав рундучника по спині. 

— Ви мене бачите? 

Рундучник недовірливо зіщулився: 

— Та вже бачу. Або когось ото типу вас. 

— Дякую, — сказав Морт із полегшенням. 

— Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете? 

— Мені не треба. А що це за місце? 

— А ви не знаєте? 

Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала. 

— Мій господар багато подорожує, — сказав він, не збрехавши. — Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір. 

— Он як, — сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. — Хочеться розважитися? Я би звів, із ким треба. 

— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт. 

Чоловік знітився. 

— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно. 

Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви. 

Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина. 

— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю. 

— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат? 

— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики… 

Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет. 

У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості. 

— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня. 

За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав. 

Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві. 

Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули. 

Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе. 

Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози. 

Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто. 

Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся. 

Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників. 

Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли. 

Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку. 

— Давай гроші, — гаркнув перший розбійник. 

Морт потягнувся до торбинки на поясі. 

— Заждіть, — раптом сказав він. — А що далі? 

— Що? 

— Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі. 

— Може бути, може бути, — грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: — З іншого боку, може й так статися, що будуть нам і гроші, і життя. Дуплетом, так би мовити, — він зиркнув на колег, і ті хором хихикнули. 

— В такому разі… — сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми. 

— Ти що надумав, — зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою. 

— Ну, — сказав Морт, — я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, — на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися. 

Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників. 

— Хвилинку, — сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими. 

Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, — невблаганна логіка.