Поштова лихоманка

— Тільки те повідомлення про сьогоднішні великі перегони, Архіректоре. 

— О, так, та штука. Як мені вчинити, пане Впертонзе? Я чув, на Поштамт роблять високі ставки. 

— Так, Архіректоре. Люди впевнені, що боги на боці пана Губперука. 

— А вони теж ставлять? — поцікавився Архіректор, з утіхою спостерігаючи, як куля матеріалізовується по інший бік забутого сандвіча з яловичиною. 

— Не думаю, пане Архіректоре. Він не має можливості перемогти. 

— Це той хлопець, що врятував кота? 

— Саме він, авжеж, — відповів Зрозум. 

— Це він молодець. А що ми думаємо про «Великий шлях»? Вони там — зграя збоченців, я чув. Вбивають людей на тих своїх вежах. Один хлоп у пабі мені розказував, що чув духів мертвих семаграфістів, які живуть на «Шляху». Спробую-но рожеву. 

— Так, Архіректоре, я теж таке чув. Це така міська легенда, — сказав Зрозум. 

— Він сказав, вони мандрують з одного кінця «Шляху» в інший і назад. Непоганий спосіб провести вічність, завважте. В горах трапляються чудові краєвиди, — Архіректор замовк, і його широке обличчя зморщилося від зусилля думки. — «Великий вказівник змінних вимірів» Гаруспика[67], — сказав нарешті він.  

— Перепрошую, Архіректоре? 

— Це й буде повідомленням, — пояснив Ридикуль. — Ніхто ж не говорив, що це має бути лист, еге ж? — він провів рукою над кінчиком кия, і просто з повітря посипалася свіжа крейда. — Дайте кожній зі сторін по примірнику цієї книги в останній редакції. Адресуйте їх нашій людині в Ґеної... як же його звати, гм-гм-гм, кумедне ще таке ім’я... нехай побачить, що його альма-патер про нього не забуває. 

— Це Кривко Ключиця, Архіректоре. Він проводить польові дослідження на тему своєї дисертації «Спілкування вустриць у магічному полі низької інтенсивності». 

— О боги, вони можуть спілкуватися? — здивувався Ридикуль. 

— Схоже на те, Архіректоре, хоча з ним спілкуватися вони поки що відмовляються. 

— А чому ми відправили його в таку далечінь? 

— Кривко Г. Ключиця, Архіректоре, — спробував нагадати Зрозум. — Пам’ятаєте? З жахливим галітозом? 

— О, то ви про Ключицю на прізвисько Драконів Подих? — згадав-таки Ридикуль. — Того, що міг, дихнувши, пропалити наскрізь срібну тарілку? 

— Так, Архіректоре, — терпляче сказав Зрозум. Маструм Ридикуль завжди волів аналізувати нову інформацію з кількох різних позицій. — Ви тоді заявили, що серед боліт цього ніхто не помітить. Якщо пригадуєте, ми дозволили йому взяти з собою невеличкий омніскоп. 

— Справді? Як це завбачливо з нашого боку. Зв’яжіться з ним негайно і поясніть суть справи, гаразд? 

— Слухаюсь, Архіректоре. Хоча, власне, я б відклав це на кілька годин, бо ж у Ґеної ще ніч. 

— Це вони там так думають, — заявив Ридикуль, знову прицілюючись. — Ну ж бо, бігом, чоловіче.  

Вогняний дощ... 

Усі знали, що верхівки веж коливаються під час передачі семаграм. Колись комусь доведеться вирішити цю проблему. А всі старі семафорники розуміли, що вежа нахиляється, коли з’єднувальний стрижень на одному боці йде вгору, щоб відкрити щитки, і тієї ж миті такий самий стрижень на протилежному боці йде вниз, щоб інші щитки закрити.  

Вежу штовхало з одного боку й тягло з іншого, що загалом справляло приблизно такий ефект, як колона солдат, що марширує в ногу старим мостом. Це не становило особливої загрози, якщо тільки коливання не повторювалися знову й знову, досягаючи небезпечного розмаху. Але з якою частотою вони мусили для цього відбуватися? 

Кожним отриманням «Дятла» — ось чим визначалася ця частота. Це було як хвороба, здатна атакувати лише організм з ураженим імунітетом. Проти колишнього «Шляху» це не спрацювало б, бо на старому «Шляху» було забагато начальників веж, кожен з яких негайно зупинив би трансляцію та витягнув стрічку зі шкідницьким повідомленням із барабана, впевнений, що вищі керівники, які судитимуть про його дії, знають, як працює вежа, і на його місці зробили б те саме.  

А от із новим «Шляхом» це могло спрацювати, бо тепер таких начальників було небагато. Ти робиш лише те, що наказують, а якщо щось іде не так, то це не твоя проблема. Винним буде той ідіот, який прийме повідомлення першим і передасть його далі. На тебе ж усім наплювати, а в головному офісі сидять самі ідіоти. Ти не винен; тебе ніхто не слухав. В головному офісі навіть запустили програму «Співробітник місяця», щоб показати, наскільки їм небайдужі співробітники. Це й показувало, наскільки їм насправді байдуже.  

А сьогодні тобі наказали передати код так швидко, як тільки можливо, — а ти не хотів би стати винним у сповільненні роботи, от і вдивлявся в сусідню вежу до сліз на очах, а по клавішах гамселив, як людина танцює чечітку на розпечених каменях.  

Вежі виходили з ладу одна за одною. Деякі загорялися, коли блоки щитків із ліхтарями всередині зривалися з кріплень і пробивали дахи операторських кабін, розбризкуючи палаючу олію. Гасити пожежу в дерев’яній кабіні на висоті шістдесяти футів — справа безнадійна; тому просто зісковзуєш вниз по аварійному тросу й відбігаєш на безпечну відстань, звідки можна насолодитися видовищем.  

Перш ніж хоч хтось почав прибирати руки з клавіатури, горіло чотирнадцять веж. А що далі? Ти ж маєш наказ. На «Шляху» не повинно бути жодних, повторюю, жодних інших повідомлень, поки не пройде ось ця семаграма. І що ж робити? 

Мокр прокинувся: в його голові палав «Великий шлях». 

«Димний Гну» хотіли зруйнувати компанію й підібрати уламки — і він розумів чому. Але це не спрацювало б. Де-небудь на Лінії та трапиться хоч один нетиповий інженер, який ризикне роботою й відправить вперед повідомлення: до вас іде семаграма-вбивця, передавайте її повільно. І це буде кінець. О, доставка семаграми в результаті може зайняти день чи й два — але ж вони матимуть на це декілька тижнів. А хтось інший і собі дотумкає зіставити її текст із тим, який був відправлений першою вежею. Завдяки цьому Злотний знову викрутиться — ні, завдяки цьому він вийде героєм. Він скаже, що повідомлення підмінили, і матиме рацію. Повинен бути інший спосіб. 

Хоча «Гну» мали правильне бачення. Змінити повідомлення було годящим способом — якщо тільки він зможе зробити це по-розумному. 

Мокр розплющив очі. Він спав за робочим столом, і хтось підклав йому під голову подушку.  

Коли востаннє він спав у пристойному ліжку? Ах, так, тієї ночі, коли його схопив пан Помпа. Тоді він встиг провести пару годин на орендованому ліжку з матрацом, який не ворушився під ним і не був набитий каміняччям. Щастя.  

Перед його очима промайнули кілька попередніх годин. Він застогнав.  

— Доброго Ранку, Бане Губберук, — сказав зі свого кутка пан Помпа. — Вашу Бритву Нагострено, Чайник Кипить, І, Я Впевнений, Чай Ось-Ось Принесуть. 

— Котра година? 

— Полудень, Бане Губберук. Ви Повернулися Лише Під Ранок, — із докором додав ґолем. 

Мокр знову застогнав. Шість годин до перегонів. А тоді назад до своїх гнізд полетить стільки голубів, що це буде схоже на сонячне затемнення. 

— У Місті Велике Збудження, — доповідав ґолем, поки Мокр голився. — Домовлено, Що Точка Старту Має Бути На Площі Сатор. 

Мокр, майже не слухаючи, дивився на своє відображення. Він завжди підіймав ставки, це був рефлекс. Ніколи не обіцяй досягти можливого. Обіцяй досягти неможливого — адже іноді неможливе стає можливим (якщо знайти правильний підхід), або принаймні межі можливого нерідко вдається розсунути. А якщо ти зазнаєш поразки — що ж, це ж було неможливим.  

Та тепер він зайшов надто далеко. О, у визнанні того, що коні не можуть тягти диліжанс зі швидкістю тисячі миль на годину, не було б великої ганьби. Але Злотний задере носа, а пошта так і лишиться просто незначущою, старомодною, відсталою структурою, маленькою й неконкурентоздатною. Злотний знайде спосіб утримати контроль над «Великим шляхом», ще більше знижуючи витрати, вбиваючи людей із жадоби... 

67

Гаруспики — насправді не прізвище, а одна з давньоримських колегій жерців, що спеціалізувалися на ворожінні за нутрощами жертовних тварин. — Прим. пер.