Поштова лихоманка

Правитель Ветінарі розплющив очі. Люди за столом як один дивилися на нього. 

— Просто думки вголос, — сказав він. — Упевнений, ви зауважите, що це не справа уряду. Я знаю, що пан Злотний точно зауважить. Проте відтоді, як ви отримали «Великий шлях» за дещицю його реальної вартості, я став помічати, що перебої частішають, швидкість передачі знижується, а розцінки ростуть. Минулого тижня «Великий шлях» не працював майже три доби. Ми навіть зі Сто Латом поговорити не могли! Якось не відповідає це вашому девізу «Зі швидкістю світла», панове. 

— Це було через техобслуговування... — почав був пан Підступп. 

— Ні, через ремонт, — відрубав Ветінарі. — За попереднього менеджменту система зачинялася на одну годину щодня. От то було техобслуговування. А тепер вежі працюють без перерв, поки в них що-небудь не ламається. Ви взагалі думаєте, що ви робите, панове?  

— Це, ваша високосте — з усією повагою — не ваша справа. 

Патрицій усміхнувся. Вперше за весь ранок це була усмішка непідробного задоволення. 

— Ах, пане Хаббар Злотний, я все чекав, коли ж ви висловитеся. Ви сьогодні такий незвичайно мовчазний. Я з величезним інтересом прочитав вашу нещодавню статтю в «Часі». У мене склалося враження, що ви палкий прибічник свободи. Ви тричі використали слово «тиранія», і один раз — слово «тиран». 

— Не треба бути зверхнім зі мною, мілорде, — сказав Злотний. — Ми володіємо «Шляхом». Це наша власність. Ви розумієте? Власність є основою свободи. О, споживачі послуг скаржаться на якість та розцінки, але споживачі завжди скаржаться на такі речі. Якими б не були розцінки, нестачі в клієнтах ми не відчуваємо. До появи семафорів новини з Ґеної йшли сюди місяцями, а тепер на це потрібно менше дня. Це — наче магія, доступна кожному. Ми відповідальні перед акціонерами, мілорде. Не — з усією повагою — перед вами. Це не ваша справа. Це — наша справа, наш бізнес, і ми управлятимемо ним відповідно до ситуації на ринку. Я сподіваюся, у нас і справді немає тиранії. Це — з усією повагою — вільне місто. 

— Стільки поваги — це приємно, — сказав Патрицій. — Але єдиний вибір, що його мають ваші клієнти, — це між вами й нічим.  

— Саме так, — незворушно сказав Хаббар Злотний. — Вибір є завжди. Можна взяти коня й проскакати кілька тисяч миль, а можна терпляче почекати, доки ми надішлемо семаграму. 

Ветінарі обдарував його посмішкою, яка тривала не довше, ніж спалах блискавки. 

— Або знайти фінансування і збудувати іншу систему, — сказав він. — Щоправда, як я помітив, усі компанії, які останнім часом намагалися запустити конкурентну семафорну систему, досить швидко розорялися, нерідко за доволі трагічних обставин. Падіння з семафорних веж і все таке. 

— Нещасні випадки трапляються завжди. Це дуже сумно, — холодно сказав пан Підступп. 

— Дуже сумно, — луною повторив Ветінарі. 

Він знову підтягнув до себе аркуш, ще трохи більше відкривши папки, так, що на них стали помітні ще кілька написів, і занотував: «Дуже сумно». 

— Що ж, гадаю, це все пояснює, — промовив він. — В принципі, метою цієї зустрічі було офіційно оголосити вам, що я нарешті, як і планувалося, відновлюю роботу Головного поштамту. Це просто жест ввічливості, але я почуваюся зобов’язаним поставити вас до відома, адже, зрештою, ви задіяні в аналогічному бізнесі. Я сподіваюся, що ланцюжок нещасних випадків, які трапилися останнім часом, тепер пере... 

Хаббар Злотний гмикнув. 

— Перепрошую, мілорде? Я правильно вас зрозумів? У нинішніх умовах ви й далі беретеся за ці дурниці? Поштамт? Коли всі ми знаємо, що це був незграбний, самовдоволений, напханий непотрібним персоналом розжирілий монстр? Вони заледве окуповувалися! Квінтесенція і взірець державного підприємства! 

— Вони ніколи не приносили великого прибутку, це правда, але в бізнес-райони міста кореспонденцію доправляли сім разів на день, — сказав Ветінарі голосом, крижаним, як океанські глибини. 

— Ха! Не під кінець! — вигукнув пан Ґедзь. — Вони стали збіса непотрібними! 

— Точно. Класичний приклад корумпованої урядової організації, яка постійно залазить у народний гаманець, — додав пан Злотний. 

— Чистісінька правда! — погодився пан Ґедзь. — Тоді казали: хочеш позбутися трупа — відправ поштою, і його ніхто ніколи більше не побачить! 

— Що, так і було? — спитав Ветінарі, здіймаючи брову. 

— Що «так і було»? 

— Трупа так більше ніхто й не бачив? 

В очах пана Ґедзя раптом промайнув зацькований вираз. 

— Що? Та звідкіля я знаю? 

— А, розумію, — сказав Правитель. — Це був жарт. Ну гаразд, — він знову порився в паперах. — На жаль, із часом пошту стали розглядати не як систему ефективної передачі інформації задля загального блага, а як джерело доходу. І все розвалилося, так що не стало ні передачі інформації, ні грошей. Можливо, це урок для всіх нас. В кожному разі, я покладаю великі надії на пана Губперука, молоду людину, сповнену свіжих ідей. Його голова зазвичай на висоті — хоча, я думаю, він ні на які вежі лазити не стане.  

— Я щиро сподіваюся, що це воскресіння не змусить нас вивертати останні кишені перед податковою, — сказав пан Підступп. 

— Запевняю вас, пане Підступп: окрім скромної суми, необхідної, щоб, як то кажуть, запустити помпи, поштова служба буде самоокупною — якою, власне, вона свого часу й була. Ми ж не можемо залазити в народний гаманець, чи не так? А тепер, панове, я не хотів би більше відволікати вас від ваших важливих справ. Я глибоко переконаний, що «Шлях» знову введуть в експлуатацію дуже скоро. 

Коли всі встали, Хаббар Злотний перехилився через стіл і сказав: 

— Вас можна поздоровити, мілорде? 

— Я втішений, що ви відчуваєте бажання поздоровити мене хоч би з чим, пане Злотний, — відповів Ветінарі. — Але що саме стало причиною цього унікального випадку? 

— Ось це, мілорде, — пояснив Злотний, вказуючи на маленький столик, на якому лежала грубо обтесана каменюка. — Хіба це не справжня Гнафльбафльсніфльвіфльтафльська плита? Ллямедівський блакитний граніт, чи не так? А фігури, здається, з базальту, який ізбіса важко обробляти. Дуже цінна антикварна річ, я так гадаю. 

— Це мені колись подарував Підземний Король ґномів, — сказав Ветінарі. — Вона і справді дуже давня. 

— І, як я бачу, партія в розпалі. Ви граєте ґномами, так? 

— Так. Я граю через семаграми з давнім другом з Убервальду, — сказав Ветінарі. — На щастя для мене, ваш учорашній перебій в роботі дав мені зайву добу на роздуми над наступним ходом.  

Їхні погляди зустрілися. Хаббар Злотний гучно розреготався. Ветінарі посміхнувся. Решта візитерів, які давно вже відчували гостру потребу посміятися, теж вибухнули сміхом. «Бачте, — демонстрували вони, — ми всі тут друзі, ми, власне, практично колеги, все буде добре». 

Втім, сміх швидко припинився, не без певного відчуття незручності. Тільки Злотний та Ветінарі продовжували посміхатися — і продовжували дивитися один одному у вічі. 

— Нам із вами варто якось зіграти, — сказав Злотний. — Я теж маю досить гарну дошку. Коли є вибір, я волію грати тролями. 

— Безжалісними, в меншості на початку гри, приреченими на поразку в руках не досить вдумливого гравця? — уточнив Ветінарі. 

— Саме так. Достоту як і ґноми, які покладаються на підступність, оманливі ходи та швидку зміну позицій. За цією грою можна зрозуміти всі слабкості опонента, — сказав Злотний. 

— Справді? — спитав Ветінарі, здіймаючи брови. — А чи не краще буде спробувати зрозуміти власні слабкості? 

— О, це просто «Гуп!». Це легко! — прогавкав чийсь голос. 

Обоє чоловіків обернулися до Ґедзя, який просто від полегшення зробився жвавим до зухвалості. 

— Я грав у це, як був малим, — проторохтів він. — Нудно! Ґноми завжди виграють! 

Злотний та Ветінарі обмінялися поглядами. Погляди говорили: хоча я ненавиджу тебе і кожен аспект твого світогляду до глибини душі, яку не виміряти жодним лотом, я все ж таки поважаю тебе хоч би за те, що ти — не Кріспін Ґедзь.