Поштова лихоманка

— Пошкодити їх, звісно ж, неможливо? — зумів нарешті вимовити він. 

— Звісно ж, можливо! Удар кувалдою в потрібне місце завдасть ґолему справжніх неприємностей. Невільний ґолем просто стоятиме й терпітиме. Але ґолемам Трасту дозволено захищатися, а якщо хтось вагою з тонну вихоплює кувалду з ваших рук, вам варто дійсно швидко забратися геть. 

— Гадаю, панові Помпі бити людей дозволено, — припустив Мокр. 

— Цілком можливо. Багато вільних проти цього, але інші стверджують, що не можна засуджувати інструмент за те, як саме його використовують, — сказала Любесерце. — Вони дуже багато про це сперечаються. По кілька днів поспіль.  

Мокр помітив, що вона не носила перснів. Що за людина має бути приваблива дівчина, яка працює на зграю глиняних створінь? 

— Усе це просто вражає, — сказав він. — А де б мені дізнатися побільше?  

— Ми випускаємо брошури, — сказала майже-точно-незаміжня Любесерце, знову витягаючи шухляду столу й викладаючи на стіл тоненьку книжечку. — П’ять пенсів.  

На обкладинці стояло: «Спільна глина». 

Мокр поклав на стіл долар. 

— Решту лишіть собі, — сказав він. 

— Ні! — заперечила Любесерце, порпаючись у шухляді в пошуках решти. — Ви що, не бачили напису на дверях? 

— Бачив. Там написано «Розобьємо уродів», — сказав Мокр. 

Любесерце стомлено приклала долоню до лоба. 

— А, так. Маляр же ще не прийшов. Але під тим написом... гляньте — ось, на зворотному боці брошури. 

«», — прочитав Мокр. Ну чи принаймні побачив. 

— Це одна з їхніх мов, — пояснила його співрозмовниця. — Вона трохи... містична. Вважається, що нею розмовляють янголи. Написане тут означає «Ніхто, Крім Нас». У них страшенно незалежна вдача. Ви навіть не уявляєте.  

«Та вона від них у захваті, — подумав Мокр. — Нічого так собі. Але... янголи?» 

— Що ж, дякую вам, — сказав він уголос. — Я, мабуть, піду. Я щось явно... Словом, дякую вам все одно. 

— А які обов’язки ви виконуєте на Поштамті, пане Губперук? — спитала вона, коли він уже відчинив двері. 

— Звіть мене просто Мокр, — сказав Мокр, і частина його внутрішнього «я» здригнулася. — Я — новий Поштмейстер. 

— Ви серйозно? — зчудувалася панна Любесерце. — Тоді я рада, що поряд із вами є Помпа-19. Останні кілька Поштмейстерів, наскільки я знаю, недовго протрималися. 

— Здається, я щось про це чув, — життєрадісно відповів Мокр. — Схоже, за старих часів справи йшли досить кепсько.  

Панна Любесерце вигнула брову. 

— За старих часів? — перепитала вона. — Минулий місяць — це старі часи? 

Правитель Ветінарі стояв біля вікна і дивився надвір. Колись із його кабінету відкривалася чудова панорама міста — і, формально, вона відкривалася й зараз, от тільки зараз шереги дахів вкрилися лісом семафорних веж, що миготіли й мерехтіли в сонячному світлі. На Кургані — древньому пагорбі по той бік ріки, де колись стояв замок, — виблискувала семафором величезна вежа, від якої починався Великий шлях, що простягнувся на дві тисячі миль через весь континент аж до Ґеної.  

Приємно бачити, що кров торгівлі, комерції та дипломатії перекачується так стабільно — особливо якщо на тебе працюють службовці, добре обізнані в дешифруванні. То чорні, то білі вдень, то світляні, то темні вночі, щитки на вежах призупиняли роботу лише за снігопаду чи туману. 

Принаймні так було ще кілька місяців тому. Патрицій зітхнув і повернувся до свого столу. 

Там лежала розгорнута папка. Вона містила звіт командора Міської сторожі Ваймза, а звіт містив купу знаків оклику. Також у папці був помітно зваженіший звіт клерка Альфреда, в якому Правитель Ветінарі обвів розділ, присвячений «Димному Гну». 

У двері делікатно постукали, й у кімнаті безгучно, як привид, з’явився помічник Тулумбас. 

— Усі панове з семафорної компанії «Великий шлях» уже тут, ваша високосте, — сказав він.  

Він поклав на стіл кілька аркушів, укритих дрібними хитромудрими значками. Ветінарі лише ковзнув по стенограмі поглядом. 

— Балачки ні про що? — спитав він. 

— Так, мілорде. Можна було б сказати, геть ні про що. Але я впевнений, що трубка для прослуховування практично непомітна, мілорде. Вона дуже вміло замаскована в золоченому херувимі, ваша високосте. Клерк Браян замаскував її під ріг достатку, завдяки чому значно краще чути, і можна повернути її в будь-якому... 

— Не обов’язково бачити предмет, щоб здогадатися про його наявність, Тулумбасе, — Ветінарі побарабанив пальцями по паперах. — Ці люди — не дурні. Принаймні дехто з них. Ви принесли документи?  

Тулумбасове обличчя на мить відобразило весь біль людини, змушеної зрадити високі принципи документування. 

— У певному сенсі, мілорде. Фактично, ми не маємо нічого істотного на підтвердження жодної з підозр, справді нічогісінько. Ми зібрали конклав у Довгій галереї, але я боюся, що все, що ми маємо, — це тільки чутки. Є... натяки, то там, то тут, але нам потрібне щось ґрунтовніше... 

— Ще буде можливість, — сказав Ветінарі. 

Бути абсолютним правителем за наших часів не так просто, як прийнято думати. Принаймні не так просто, якщо до ваших планів входить лишатися абсолютним правителем і в майбутньому. Це ремесло має купу нюансів. О, ви можете наказати своїм людям вибити чиї-небудь двері, витягти мешканців і без суду кинути їх у підземелля, але захоплення такими справами демонструє брак стилю і шкодить бізнесу, стає звичкою, а врешті-решт ставить під дуже-дуже велику загрозу ваше здоров’я. Розумний тиран, на думку Ветінарі, мав куди важчу роботу, ніж правителі, піднесені до влади якою-небудь ідіотською системою типу «голосуй-за-кращі-обіцянки» (на кшталт демократії). Ці хоч би мали можливість заявити виборцям, що виборці винні в усьому самі. 

— Ми зазвичай не заводимо персональних справ на такому етапі, — Тулумбас практично агонізував. — Розумієте, я просто посилався на них у щоденних... 

— Ваш підхід, як завжди, просто взірцевий, — урвав його Ветінарі. — І, наскільки я бачу, ви все-таки підготували деякі матеріали. 

— Так, мілорде. Я розширив деякі з них, додавши копії аналітичного звіту клерка Гарольда щодо виробництва свинини у Ґеної. 

Тулумбас із нещасним виглядом передав папери Правителеві. Умисна маніпуляція з документами діяла на його душу, як дряпання залізом по склу діє на слух. 

— Дуже добре, — сказав Ветінарі. Він поклав папки на стіл, витягнув з шухляди ще одну папку, виклав її поверх решти і прикрив увесь стосик іншими паперами. — Тепер, будь ласка, запросіть гостей сюди. 

— З ними пан Підступп, ваша високосте, — повідомив клерк. 

Ветінарі безрадісно всміхнувся.  

— Який сюрприз. 

— І пан Хаббар Злотний, — додав Тулумбас, уважно дивлячись на боса. 

— Ну звісно ж, — сказав Ветінарі. 

Коли за кілька хвилин фінансисти вервечкою зайшли до кабінету, стіл для нарад у дальньому кінці приміщення сяяв абсолютно пустою поверхнею, якщо не зважати на лоток для паперів та стосик папок. Сам Ветінарі знову стояв біля вікна. 

— А, панове. Як люб’язно з вашого боку було прийти на цю невеличку бесіду, — сказав він. — Я саме насолоджувався краєвидом. 

Він раптом рвучко розвернувся і окинув поглядом групу спантеличених облич — крім двох, що спантеличеними не були. Одне з цих двох облич мало сірий колір і належало панові Підступпу, найвідомішому, найвисокооплачуванішому і, безсумнівно, найстарішому адвокатові міста. Він уже багато років був зомбі, хоча, схоже, смерть ніяк не вплинула на звички, які він мав за життя. Друге обличчя мало одне око і чорну пов’язку на іншому і всміхалося, як міг би всміхатися тигр. 

— Особливо мене надихає той факт, що «Великий шлях» знову запрацював, — сказав, ігноруючи це обличчя, Ветінарі. — Якщо не помиляюся, вчора система не функціонувала протягом усього дня. Я саме замислився, як це сумно, адже «Великий шлях» життєво важливий для нас усіх, і, на превеликий жаль, він у нас лише один. Як я розумію, інвестори «Нового шляху» зараз дещо вибиті з колії, що, звісно, залишає «Великий шлях» на самоті, а отже, панове, й поза конкуренцією. Ох, та що ж я собі думаю? Прошу панство сідати.