Правда

— Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, — сказав він. — Якщо вистачатиме місця.

Він і не помічав, як у редакції гамірно — аж доки не запала цілковита тиша. Тулумбас заплющив очі. Сахариса непорушно дивилась перед собою. Гноми були мов статуї.

Нарешті Правитель Ветінарі порушив тишу.

— «Час»? Ви маєте на увазі себе і ось цю юну панну? — поцікавився він, здіймаючи брови. — Ах, розумію. Це — те ж саме, що й із «суспільством». Що ж, якщо я зможу якось придатися «Часові»...

— Але підкупити нас теж не вдасться, — сказав Вільям.

Він розумів, що жене коня просто на наїжачені списи, але хай йому грець, коли він дозволить себе приручити.

— Підкупити? — перепитав Ветінарі. — Шановний пане, коли я бачу, на що ви здатні навіть безкоштовно, мені стає ясно, що я б не довірив вам і пенні. Ні, мені нічого вам запропонувати, крім вдячності — хоча її, як добре відомо, в кишеню не покладеш. О, в мене виникла ідея. В суботу у мене невеличкий обід — деякі лідери Гільдій, кілька послів. Усе досить нудно, але, можливо, ви та ваша відважна панна... даруйте — я, звісно ж, говорю про газету — забажали б відвідати?

— Я не... — почав Вільям, але раптом замовк. Такий уже вплив справляє дівочий черевичок, що їздить по вашій нозі.

— Газета вам дуже вдячна, — сказала Сахариса, сяючи.

— Пречудово. У такому разі...

— Щиро кажучи, я таки маю прохання, — сказав Вільям.

Ветінарі посміхнувся.

— Звісно. Якщо я можу будь-що зробити для «Ча...»

— Чи йдете ви в суботу на весілля доньки Гаррі Короля?

До тихої радості Вільяма, цього разу Ветінарі не відповів, бо не знав, що сказати. Та ось, нахилившись до нього, прошепотів кілька слів Тулумбас.

— Що? — перепитав Патрицій. — Гаррі Король? Ах, так. Новітній носій стародавнього духу, що зробив наше місто тим, чим воно є. Хіба я не так завжди казав, Тулумбасе?

— Достоту так, ваша високосте.

— Безумовно, я прийду. Гадаю, там буде чимало відомих громадян?

Запитання злякано зависло в повітрі.

— Якомога більше, — сказав Вільям.

— Карети, корони, красуні? — поцікавився Ветінарі, звертаючись до навершя свого ціпка.

— Якщо завгодно.

— Так. Гадаю, так усе й буде, — сказав Правитель Ветінарі, і Вільям зрозумів, що Гаррі Король проведе свою дочку вздовж такого довгого шерега шляхти, що й не складе їй списку — хоча, щиро кажучи, для Гаррі Короля проблемою було б скласти будь-який список... А в пані Король щаслива істерика почнеться вже просто від концентрації снобізму в атмосфері.

— Втім, я, зі свого боку, — сказав Патрицій, — вимушений просити вас не тиснути на командора Ваймза. — Він неголосно кашлянув. — Понад необхідне.

— Я впевнений, ваша високосте, що ми з ним можемо працювати в одній упряжці.

Правитель здійняв брови.

— О ні, я дуже сподіваюсь, що цього не станеться. Люди, запряжені разом, — то мета тиранів та деспотів, а вільні люди тягнуть кожне у свій бік. — Він усміхнувся. — Цим і досягається прогрес. Цим та ще тим, щоб іти в ногу з часом. На все добре.

Він кивнув і полишив будинок.

— Чому всі досі тут? — прикрикнув Вільям, коли чари розпалися.

— Е-е-е... ми досі не знаємо, що нам робити, — з надією сказала пані Тіллі.

— Піти й дізнатись інформацію, яку хтось хотів би бачити в газеті, — сказала Сахариса.

— Плюс інформацію, яку хтось не хотів би бачити в газеті, — додав Вільям.

— І просто цікаву інформацію, — сказала Сахариса.

— На кшталт того дощу з собак, що стався два місяці тому? — спитав пан О’Бісквіт.

— Два місяці тому не було ніякого дощу з собак!!! — вибухнув Вільям.

— Але...

— Одне цуценя — це не дощ! До того ж воно випало з вікна... Послухайте, ми не зацікавлені в опадах з тварин, загадкових пожежах, громадянах, яких викрадають чудернацькі літаючі штуки...

— Доки це не трапляється насправді, — додала Сахариса.

— Це зрозуміло, — сказав Вільям. — Але коли ні, то ні. Добре? Новини — це коли відбувається щось незвичайне...

— ...і коли відбувається щось звичайне, — сказала Сахариса, помахуючи своїм репортажем із засідання Анк-Морпоркського Товариства шанувальників кумедних овочів.

— І звичайне, так, — погодився Вільям. — Але здебільшого новини — це те, що хтось не хотів би побачити в газеті...

— Хоча й не завжди, — знову перебила Сахариса.

— Новини — це... — сказав Вільям і затнувся.

Усі ввічливо дивились на нього, а він стояв із роззявленим ротом і піднятим пальцем.

— Новини, — нарешті сказав він, — бувають різні. Але ви їх упізнаєте. Зрозуміло? Чудово. А тепер підіть і знайдіть трохи новин.

— Трохи неґречно, — сказала Сахариса, коли всі пішли.

— Я задумався, — сказав Вільям. — Тобто... ну, ні секунди ж вільної не було, то одне, то друге...

— ...то нас хочуть вбити, то тебе заарештовують, то собача повінь, то пожежа, то ти висміюєш Правителя... — сказала Сахариса.

— Так... гм... Слухай, чи не могли б ми з тобою й справді... взяти вихідний? Тобто, — додав він у відчаї, — ніде ж не сказано, що ми мусимо випускати газету щодня?

— Тільки в «горищі» першої шпальти, — сказала Сахариса.

— Так, але ж не можна вірити всьому, що пишуть в газетах!

— Що ж... гаразд. Тільки закінчу з репортажем...

— Ваша пошта, пане Вільяме, — сказав один з гномів, висипаючи на стіл папери.

Вільям застогнав і проглянув їх. Було кілька пробних матеріалів з Ланкру та Сто Лата — і Вільям одразу зрозумів, що незабаром йому доведеться рушати до провінції, щоб натренувати кількох справжніх, нехай їм грець, репортерів, адже майбутнє цих щиросердних «нетлінок», написаних селянами, які бажали отримувати по пенні за рядок, видавалось йому цілком бляклим... Було й кілька листів голубиною поштою, до якої вдавалися ті, хто ніяк не міг опанувати нову технологію.

— О боги, — пробурмотів він. — Мера Квірма вдарила блискавка... знову.

— Таке можливо? — здивувалась Сахариса.

— Схоже, так. Це від пана Слабенького, з тамтешньої мерії. Тямущий чоловік, і без особливої уяви. Він пише, що цього разу блискавка чекала на мера за рогом темної алеї.

— Справді? Син тої пані, якій ми замовляємо білизну, читає в Академії лекції зі стихійних лих.

— Він би дав нам коментар?

— Він постійно всміхається, коли бачить мене в крамниці, — холодно сказала Сахариса, — Тому дасть.

— Гаразд. Якщо тобі неважко...

— Здорові були!

В дверях стояв пан Вітродуй. Він тримав велику картонну коробку.

— О ні, — прошепотів Вільям.

— Тіки погляньте ось на це! — сказав пан Вітродуй.

Все-таки цей чоловік не зрозумів би натяку, навіть якби ви огорнули цим натяком свинцеву трубу.

— Гадаю, нам досить кумедних ов... — почав Вільям.

І замовк.

Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя — якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого не потрібно було уявляти. Вона мала вигляд картоплини, та водночас була неймовірно схожа на обличчя — цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.

— Це... не дуже... кумедно, — вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.

— Цікаво, га? — сказав пан Вітродуй. — Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.

— День без роздвоєної моркви, — приязно сказала Сахариса, — це ніби день без сонця, пане Вітродую. Вільяме?

— Ух, — сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. — Мені ввижається, чи вона й справді... здивована?

— Схоже на те, — сказала Сахариса.

— Ви це викопали на городі? — спитав Вільям.

— О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, — сказав Вітродуй...