Химерне сяйво

Він припинявся з долівки і сів.

— Де це ми в біса? — сказав він, обхопивши руками голову, щоб не луснула.

— В крамниці, — скорботно відповів Двоцвіт.

— Сподіваюся, тут продають ножі, бо мені, здається, таки захочеться відітнути собі голову, — сказав Ринсвінд. Щось у виразі двох облич навпроти нього змусило його протверезіти.

— Це був жарт, — сказав він. — В основному. Що ми робимо в цій крамниці?

— Не можемо звідси вибратись, — відповіла Бетан.

— Двері зникли, — розтлумачив Двоцвіт.

Ринсвінд, похитуючись, встав на ноги.

— Овва, — сказав він. — Одна з тих самих крамниць?

— Ну гаразд, — роздратовано буркнув крамар. — Так, вона — чарівна, так, вона собі мандрує, куди схоче, і — ні, я не збираюсь пояснювати чому...

— Чи міг би я попросити склянку води? — сказав Ринсвінд.

Власник крамниці закопилив губи.

— Спершу кажуть, що у них нема грошей, а тоді просять склянку води, — буркнув він. — Це вже переходить...

Бетан чмихнула і широким кроком перетнула кімнату до того місця, де стояв гном, який намагався позадкувати. Але не встиг.

Вона вхопила його за шлейки фартуха і пильно подивилася йому в очі. І хоч сукня на ній була геть подерта, а волосся — скуйовджене, на мить вона стала уособленням кожної жінки, яка коли-небуть ловила чоловіка за спробами обвести життя довкруг пальця.

— Час — це гроші, — просичала вона. — Даю тобі тридцять секунд, щоб принести йому склянку води. Думаю, ми домовились, правда?

— Їй-богу, — прошепотів Двоцвіт. — Вона — страшна в гніві, еге?

— Еге, — мляво відгукнувся Ринсвінд.

— Гаразд, гаразд, — пролепетав крамар, мигцем зіщулившись.

— А тоді можеш нас звідси випустити, — додала Бетан.

— Та хіба ж я проти? Крамниця й так ще була зачинена. Я просто спинився на пару секунд, щоб роздивитись що й до чого, а тут вдерлися ви!

Бубнячи собі під ніс, він шморгнув крізь намистинчасту завісу у закамарки і повернувся зі склянкою води.

— Я сполоснув її, спеціально для вас, — сказав він, уникаючи погляду Бетан.

Ринсвінд поглянув на рідину у склянці. Вона, напевне, була чистішою перед тим, як її налили у склянку, але тепер випити її означало б масову смерть для тисячі невинних мікробів.

Він обережно відсунув її від себе.

— А зараз я збираюся прийняти купіль! — заявила Бетан і зникла за шторкою.

Крамар безпорадно змахнув руками і благально подивився на Ринсвінда з Двоцвітом.

— Вона непогана, — сказав Двоцвіт. — Вона одружується з одним нашим приятелем.

— А він в курсі?

— Не надто добрий торг нині у міжзоряних крамницях, еге ж? — сказав Ринсвінд з усім співчуттям, на яке лиш був здатний.

Коротун здригнувся.

— Ви собі навіть не уявляєте наскільки, — сказав він. — Великих прибутків вже, власне, й не сподіваєшся, інколи продаси щось тут чи там. Це — виживання, ви ж розумієте, про що я? Але оті теперішні люди, що розмальовують собі зірками лиця, ну що мені вам сказати — не встигну я відчинити крамницю, як вони погрожують спалити її дотла. Надто чарівна, кажуть. Та ж я і не заперечую, звісно, чарівна — а ви чого очікували?

— То їх тут багато вештається? — спитав Ринсвінд.

— Повно-повнісінько по всьому Диску, друже. Не питайте мене, чому.

— Вони переконані, що в Диск невдовзі вріжеться зірка, — сказав Ринсвінд.

— Це правда?

— Багато хто так вважає.

— Як прикро. Я тут непогано розгорнув справу. Надто чарівна, кажуть! А що такого поганого в чарах, скажіть, будь ласка?

— І що ти робитимеш? — спитав Двоцвіт.

— Ет, помандрую до якогось іншого всесвіту, тут їх чимало довкола, — відповів крамар безтурботним тоном. — Втім, дякую, що розповіли мені про оту зірку. Може, вас кудись підвезти?

Заклинання у розумі Ринсвінда дало йому стусана.

— Е-е, ні, — сказав він. — Гадаю, нам краще залишитися. Ну, щоб побачити, чим все закінчиться.

— То вас не хвилюють усі ті прогнози щодо зірки?

— Зірка провіщує життя, а не смерть, — мовив Ринсвінд.

— Що то було?

— «То» — це що?

— Ти щойно зробив це знову! — вигукнув Двоцвіт, тицьнувши у нього пальцем. — Спершу ти кажеш щось, а потім не пам’ятаєш, що сказав!

— Я тільки сказав, що нам краще залишитись тут, — відказав Ринсвінд.

— Ти сказав, що зірка провіщує життя, а не смерть, — не вгавав Двоцвіт. — І твій голос став таким скрипучим і відчуженим. Правда ж? — він повернувся до власника крамниці за підтвердженням.

— Так і було, — сказав Гном. — Мені здалося, що він при цьому трохи косив очима.

— Тоді це не я, а Заклинання, — сказав Ринсвінд. — Воно намагається захопити наді мною контроль. Воно знає, що має статися, і мені здається, воно хоче повернутися в Анк-Морпорк. Втім, я теж цього хочу, — додав він із викликом. — Можеш нас підкинути туди?

— Це те велике місто на ріці Анк? Що розрослося на всі боки і смердить помиями?

— В цього міста — давня і славетна історія, — сказав Ринсвінд голосом, в якому ображена громадянська гідність відізвалась льодяними нотками.

— Мені ти описував його зовсім інакше, — зауважив Двоцвіт. — Ти сказав мені, що це єдине місто, котре почало свою історію із занепаду.

Ринсвінд знітився.

— Так, але ж це моя домівка, невже ви не розумієте?

— Ні, — сказав крамар, — не зовсім. Я звик думати, що дім — це там, де ти вішаєш свого капелюха.

— М-м-м... ні, — сказав Двоцвіт, завжди охочий просвітити невігласів. — Те, де ти вішаєш капелюха, називається «вішалка». А дім — це...

— Я вже піду, мабуть, погляну, як доправити вас додому, — поспіхом мовив крамар, коли побачив, що повернулася Бетан, і шмигнув повз неї.

Двоцвіт пішов слідом.

По інший бік штори була кімната з маленьким ліжком, досить зашмарованою пічкою та столиком на трьох ніжках. Крамар почаклував трохи над столом — почувся звук, ніби з пляшки повільно вилетів корок, і в кімнаті від стіни до стіни раптом виникнув всесвіт.

— Не бійся, — попередив власник крамниці, коли повз них почали проноситись зорі.

— Чого б я боявся, — відізвався Двоцвіт, чиї очі сяяли від захоплення.

— Ач який, — буркнув крамар трохи розчаровано. — Зрештою, це тільки образи, які генерує крамниця, усе це — не насправді.

— І ти можеш вирушити куди завгодно?

— О, ні, — відповів крамар, вкрай здивувавшись такому питанню. — Тут передбачені різноманітні запобіжні пристрої — зрештою, який сенс вирушати кудись, де низький рівень доходу населення. До того ж потрібна відповідна стіна. Ну ось, знайшов, це — ваш всесвіт. Намистинка, завжди думаю я. Такий собі всесвітик...

От вона — космічна чорнота, міріади зірок сяють, наче діамантовий пил чи, як хтось би сказав, великі бульбашки водню, що вибухають десь дуже далеко звідси. Втім, деякі люди наплетуть вам що завгодно.

Якась тінь починає затьмарювати віддалене сяйво, і вона — чорніша, ніж сам космос.

Тут вона здається значно більшою, бо космос насправді не такий вже й великий, він — лише місце, де можуть вміститися великі речі. Планети великі, але планетам належить бути великими, тож нема нічого велемудрого в тому, щоб бути правильного розміру.

Проте ця тінь, що, наче футбольний м’яч Бога, затуляє собою небо, — не планета.

Це — черепаха, завдовжки десять тисяч миль від своєї поцяткованої кратерами голови до хвоста у твердій броні.

І Великий А’Туїн — таки велетенський.

Масивні плавники неквапливо то піднімаються, то опускаються, завихрюючи космос у дивні форми. Диско-світ пропливає небом, наче королівська баржа. Та навіть Великому А’Туїну доводиться нелегко — тепер, коли він покидає безкраї космічні глибини і прямує, переборюючи сильний опір, до сонячного мілководдя. Магія тут, на узбережжі між світлом і темрявою, — слабша. Якщо це триватиме ще багато днів, то тиск реальності змете Дискосвіт із черепашачого панцира. Великому А’Туїну це відомо, втім Великий А’Туїн пригадує, що з ним таке вже було раніше, багато тисяч років тому.