Химерне сяйво

І все ж певною підказкою до розуміння, що насправді сталося, може бути той факт, що Ринсвінд, чиє минуле життя (в ретроспективному перегляді) саме дійшло до досить цікавого епізоду, в якому йому було років п’ятнадцять, — раптом виявив, що вже не помирає, а звисає догори ногами з соснового гілля.

Він спустився додолу без зусиль, скотившись, як торба з горба, з гілки на гілку, — аж доки не бехнув головою у купу сухої соснової хвої, де якийсь час лежав, хапаючи ротом повітря і обіцяючи собі поводитися краще.

Десь, він знав, повинен бути логічний зв’язок між тим, що з ним відбулося. Однієї миті ти помираєш, вилетівши за край світу, а вже наступної — висиш догори дриґом на дереві.

Як завжди бувало в такі моменти, з глибин його підсвідомості виринуло Оте Саме Заклинання.

Викладачі Невидної академії на загал вважали, що Ринсвінд так само надається до чародійства, як риба до скелелазіння. Його, напевне, так чи інакше витурили б з Академії — він був нездатний запам’ятовувати заклинання, та й куріння викликало у нього нудоту — однак справжніх неприємностей завдала уся та безглузда затія проникнути до кімнати, де перебувала прикута ланцюгами «Октава», і розгорнути її.

Та значно погіршував ситуацію той факт, що ніхто так і не міг збагнути, що саме змусило усі замки на якусь мить розімкнутися.

Те Заклинання було невибагливим квартирантом. Воно просто сиділо собі в його голові, наче стара ропуха на дні ставка. Але щоразу, як Ринсвінд почувався знесиленим до краю чи дуже наляканим, воно намагалося змусити Ринсвінда його проказати. Ніхто не знав, що могло статися, якби одне з Восьми Великих Заклинань промовили окремо, та усі сходилися на думці, що найкращим місцем для спостереження за наслідками такого експерименту був сусідній всесвіт.

Дивно було піймати себе на такій думці, лежачи на купі соснових голочок відразу після того, як випав через край світу у невідомість, та Ринсвінда не полишало відчуття, що Заклинання хотіло, щоб він залишився живим. «Мене це влаштовує», — подумав він.

Ринсвінд сів і обвів поглядом дерева. Він був міським чарівником і, хоча здогадувався, що дерева мають деякі видові відмінності, за якими їхні родичі їх розпізнають, напевне знав тільки одне: дерево встромляється у землю тим кінцем, на якому немає листя. Їх було надто багато, розміщених в абсолютно хаотичному порядку. І тут, вочевидь, не підмітали років сто.

Йому пригадалося щось про те, як визначити місце свого перебування, подивившись, з якого боку дерева росте мох. Проте ці дерева були вкриті мохом з усіх боків, а ще — дерев’яними бородавками і гачкуватими сухими гілками; якби дерева були людьми, ці точно сиділи б у кріслах-гойдалках.

Ринсвінд знічев’я копнув найближче дерево. З бездоганною влучністю воно скинуло згори жолудь прямо йому на голову. Він зойкнув. Дерево ж, старечим, мов столітня брама, голосом, сказало:

— Так тобі і треба.

Запала довга мовчанка.

Тоді Ринсвінд подав голос:

— Це ти сказало?

— Авжеж.

— І зараз — теж ти?

— Так.

— Ох, — він задумався на якусь хвилю. А тоді знову спробував: — Я все ж спитаю — так, про всяк випадок, — чи ти раптом не знаєш, як вибратися з лісу?

— Ні. Я нечасто подорожую, — відповіло дерево.

— Не життя, а гризота, мабуть, — сказав Ринсвінд.

— Не знаю. He уявляю, як можна жити по-іншому.

Ринсвінд придивився до нього уважніше. Воно здавалося точнісінько таким, як і всі інші дерева, які він бачив за своє життя.

— То ти — чарівне дерево? — спитав він.

— Такого досі ніхто не казав, — відізвалося воно. — Думаю, так.

Ринсвінд подумав: «Не може бути, щоб я розмовляв з деревом. Якби я справді з ним оце розмовляв, то мав би птаха в голові, але ж у мене його нема, а значить, дерева не можуть розмовляти».

— На все добре, — сказав він рішуче.

— Гей, не йди, — почало дерево і відразу ж збагнуло безнадійність ситуації. Воно дивилося, як він пошкандибав через хащі, а тоді занурилося у власні відчуття: як приємно сонце лоскотало листя, як плюскала і бурлила вода між корінням і як нуртували його соки, відгукуючись на природне тяжіння сонця та місяця. «Гризота, — подумало воно. — Це ж треба таке сказати! Дерева, звісно, теж можна гризти, он жуки, наприклад, тільки це й роблять, але здається мені, він мав на увазі щось зовсім інше. І ще: чи зміг би ти бути чимось іншим?»

Ринсвінд, власне, ніколи більше не розмовляв з цим конкретним деревом, та у їхній короткій бесіді зародилася перша релігія, пов’язана з культом дерев, яка з часом поширилася лісами усього світу. Її світоглядним принципом було таке: дерево, що було добрим деревом і вело скромне, чесне та спрямоване до сонця життя, могло розраховувати на продовження життя після смерті. Якщо ж воно було винятково добрим, його врешті-решт очікувала реінкарнація, і воно перевтілювалось на п’ять тисяч рулонів туалетного паперу. За кілька миль звідти Двоцвіт також потрохи оговтувався від несподіванки, коли зрозумів, що знову опинився на Диску. Він сидів на корпусі «Безстрашного мандрівника» і дивився, як той із бульканням опускається в темні води великого озера, з усіх боків оточеного деревами.

Як не дивно, такий хід подій його чомусь не особливо тривожив. Двоцвіт був туристом, першим із когорти послідовників, що далі з’являться на Диску, і кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.

На перший погляд, такі переконання мали не більшу цінність для виживання, ніж, скажімо, для риби парасоля, та, на Ринсвіндове здивування, усі вони, здавалося, оберталися на Двоцвітову користь і те, що дрібний чоловік вперто ігнорував будь-яку небезпеку, якимось дивним чином бентежило її настільки, що вона втрачала інтерес і забиралася геть.

Сама можливість затонути теж не мала з ним жодних шансів. Двоцвіт був цілковито переконаний, що в цивілізованому суспільстві людям просто не дозволять топитися, коли заманеться.

І все ж його трохи непокоїло, куди подівся його Багаж. Та Двоцвіт заспокоював себе думкою, що той був змайстрований з мудрої грушки, а значить, здатний про себе подбати.

Тим часом в іншій частині лісу один молодий шаман саме проходив дуже важливу частину своєї магічної практики. Він вже з’їв трохи священного мухомора, викурив люльку, набиту висушеним порошком священного кореневища, ретельно подрібнив і причастився містичним грибом через всі наявні отвори у своєму тілі, а тепер, схрестивши ноги і всівшись під сосною, зосереджувався передусім на тому, щоб увійти в контакт з чудесними й загадковими таємницями самої сутності Буття, та головним чином на тому, щоб не дати своїй маківці луснути.

Перед очима в нього кружляли голубі чотиристоронні трикутники. Час від часу він багатозначно всміхався і казав щось на кшталт «ого» або «тьху».

Повітря раптом сколихнулося, і в ньому відбулося щось таке, що пізніше він описував як «наче вибух, тільки задом наперед, розумієш?», і за хвилю там, де раніше абсолютно нічого не було, з’явилася велика пошарпана дерев’яна скриня.

Вона важко приземлилася на зіпріле листя, витягнула десятки малих ніжок і незграбно розвернулася, щоб поглянути на шамана. Тобто вона, звісно, не мала обличчя, та навіть через затуманений від споживання грибів мозок до нього дійшло, що вона таки на нього дивиться. До того ж не зовсім привітно. Дивовижно, якими злісними можуть бути на вигляд замкова шпарина та пара отворів для мотузки.

На його превелику втіху, вона якось так пересмикнулась, наче знизала дерев’яними плечима, і легким галопом понеслася в гущавину лісу.

Надлюдським зусиллям шаман пригадав правильну комбінацію рухів, щоб підвестися, і навіть спромігся зробити декілька кроків, перш ніж глипнув униз і з прикрістю відзначив, що його ноги втекли від голови.