Химерне сяйво

— Боюся, якщо твої друзі їх стрінуть, то можуть втрапити в халепу, — сумно мовив Ціпигуб, простуючи вулицею разом з варваром.

Вони завернули за ріг і побачили одне таке багаття. Воно горіло посередині вулиці. Декілька фанатиків підкидали в нього книжки, які виносили з сусіднього будинку з розтрощеними дверима і намазюканими повсюди зірками.

Чутки про Коєна сюди ще не дійшли. Палії книг не звернули на нього жодної уваги, коли він наблизився і прихилився до стіни будинку. З багаття від спалених книжок вистрілював попіл і навсібіч розносився в повітрі понад дахами.

— Що це ви робите? — спитав Коен.

Одна особа з гурту зіркопоклонників, жінка, відкинула з очей пасмо волосся чорною від сажі рукою, втупила свій погляд у Коенове ліве вухо і сказала:

— Очищуємо Диск від нечисті.

З будинку вийшло двоє чоловіків і так само витріщилися на варвара чи, точніше сказати, на його вухо.

Коен простягнув руку і взяв важкий фоліант, який несла жінка. Обкладинка книги була оздоблена дивовижними червоними і чорними камінцями, які складалися, як здогадувався Коен, у якесь слово. Він показав його Ціпигубу.

— «Некротелекомнікон», — прочитав Гном. — Ним користуються чарівники. Здається, це про те, як контактувати з померлими.

— Ото чарівники, нема що казати! — скептично відзначив Коен. Він потер одну сторінку між великим та вказівним пальцями; вона була тонка і досить м’яка. Письмо, що мало доволі відразливий живий вигляд, анітрохи його не збентежило. Еге ж, така книга могла бути тобі справжнім помічником...

— Так? Ти щось хотів? — сказав він одному з зіркопоклонників, який схопив його за руку.

— Усі чарівні книги слід спалити, — відказав чоловік, щоправда трохи невпевнено, бо щось у Коенових зубах пробуджувало в ньому болісні проблиски свідомості.

— Чому? — поцікавився Коен.

— Нам прийшло одкровення, — тепер Коен посміхався вже так широко, що засліплював всю околицю, і ще загрозливіше.

— Думаю, нам краще рухатись далі, — нервуючись, сказав Ціпигуб. Позаду них прибула нова група прислужників культу.

— А я от думаю, що охоче б когось уколошкав, — сказав Коен, все ще посміхаючись.

— Зірка наполягає на тому, що Диск мусить бути очищений, — сказав чоловік, відступаючи назад.

— Зірки не говорять, — відрізав Коен, витягуючи меча.

— Якщо ти мене уб’єш, тисяча інших заступлять на моє місце, — сказав чоловік, що тепер був припертий до стіни.

— Так, — сказав Коен розсудливим тоном, — але ж головне не це, правда? Головне, що ти будеш мертвий.

Адамове яблуко в чоловіка засмикалось, наче йо-йо. Він краєм ока зиркнув на Коеновий меч.

— Так, твоя правда, — погодився він. — Знаєш що... а якби ми загасили вогнище?

— Слушна думка, — сказав Коен.

Ціпигуб потягнув його за ремінь. До них поспішали інші зіркопоклонники. Їх було чимало, більшість — озброєні, тож скидалося на те, що все стає трохи серйознішим.

Коен демонстративно замахнувся мечем у їхній бік, а тоді повернувся і кинувся тікати. Ціпигуб — і той ледве за ним встигав.

— Чудасія, — видихнув він на ходу, пірнаючи в наступний провулок. — Мені здалося... на мить... що ти збирався стати... і битися з ними.

— То... було... жартома.

Коли вони дісталися освітленого кінця провулка, Коен повернувся спиною до стіни, вихопив з піхов меча і, повернувши голову вбік, прислухався до кроків тих, хто, як він очікував, мали їх наздоганяти, тоді різко провів мечем довкола себе на рівні пояса. Почулись якісь огидні звуки, що доповнились зойками, та на той момент Коен вже відбіг провулком далеко вперед, просуваючись незвичним для нього кульгавим кроком, щоб хоч трохи поберегти свої кісточки на ногах.

Разом із Ціпигубом, який зосереджено гупав поруч, він завернув у шинок, розмальований червоними зірками, вистрибнув на стіл, відчув при цьому лише слабкий біль, і пробігся ним уздовж — тим часом як Ціпигуб, бездоганно відтворивши його хореографію, пробігся під столом, не пригинаючи голови — тоді зістрибнув на землю на його іншому кінці, проштовхався через кухонні закамарки і вигулькнув у наступний провулок.

Вони, не зупиняючись, звернули у ще кілька провулків і врешті вломилися у двері якогось будинку. Важко сапаючи, Коен прихилився до стіни і почекав, доки не зникнуть блакитні й пурпурові іскорки перед очима.

— Ну, — сказав він, хапаючи ротом повітря, — що ти прихопив?

— М-м-м... карафку, — відповів Ціпигуб.

— Ото й усе?

— Ну, мені ж довелося пробиратися під столом, чи не так? Тобі й самому нема чим особливо хвалитись.

Коен презирливо зиркнув на невеличку диню, яку він підчепив своїм мечем зі столу у шинку.

— Ця, напевне, геть тверда, — сказав він, намагаючись прокусити шкірку дині.

— Може, трохи посолити? — запропонував гном.

Коен на те нічого не сказав. Він просто стояв з роззявленим ротом, тримаючи в руках диню.

Ціпигуб озирнувся. В глухому куті, де вони опинилися, була тільки стара скриня, яку хтось залишив при стіні.

Коен почав уважно її роздивлятися. Потім, не повертаючи голови, передав диню Гномові і вийшов на денне світло. Ціпигуб спостерігав, як він, тихо крадучись, обійшов довкола скрині, принаймні так тихо, як лиш можливо, коли твої суглоби тріщать, наче щогли старого корабля, і раз чи двічі штрикнув її своїм мечем, щоправда, дуже обережно, мовби очікував, що вона ось-ось вибухне.

— Це ж просто скриня, — гукнув йому Гном. — Що такого незвичайного ти в ній побачив?

Коен не відповів. Присівши через силу навпочіпки, він придивився до замка на її кришці.

— Ну, що там всередині? — спитав гном.

— Тобі краще не знати, — відповів Коен. — Допоможеш мені підвестися?

— Так, але ця скриня...

— Ця скриня, — сказав Коен, — ця скриня — така... — він зробив руками невиразний жест.

— Подовгаста?

— Потойбічна, — сказав Коен таємничим голосом.

— Потойбічна?

— Ага.

— Ба, — сказав Гном. Якийсь час вони стояли і дивились на скриню.

— Коєне?

— Що?

— Що таке «потойбічний»?

— Ну, «потойбічний» — це... — Коен замовк і роздратовано поглянув униз. — Копни її, і сам побачиш.

Чобіт Ціпигуба — томського покрою, зі сталевим наконечником на носаку — гепнув скриню в бік. Коен здригнувся. Втім, нічого не відбулося.

— Зрозуміло, — сказав Гном. — «Потойбічний» означає «дерев’яний»?

— Ні, — похитав головою Коен. — Вона... вона не мала б так поводитись.

— Зрозуміло, — сказав Ціпигуб, який насправді нічого не зрозумів і вже потрохи жалкував, що Коен стільки часу провів під пекучим сонцем. — Вона мала б утекти, ти хотів сказати?

— Так. Або відкусити твою ногу.

— Ага, — второпав том. Він обережно взяв Коєна за руку. — Тут такий приємний затінок, — мовив він. — Чому б тобі трішки не перепо...

Коен струсив його з себе.

— Вона пильнує оту стіну, — зауважив він. — Бачиш, саме тому вона не звертає на нас жодної увага. Вона спостерігає за стіною.

— Так, звісно, — швиденько погодився ґном. — Звісно ж, вона пильнує за тією стіною своїми маленькими очима...

— Не будь ідіотом, немає в неї ніяких очей, — рикнув на нього Коен.

— Так, так, вибач, — схаменувся Ціпигуб. — Скриня пильнує за стіною — без очей. Вибач.

— Думаю, вона чимось стривожена, — сказав Коен.

— Звісно, хто б сумнівався, — погодився Ціпигуб. — Гадаю, вона просто хоче, щоб ми забралися звідси подалі і дали їй спокій.

— Думаю, вона чимось дуже збентежена, — додав Коен.

— Авжеж. Вона, безперечно, має збентежений вигляд, — відгукнувся ґном. Коен недовірливо подивився на нього.

— А тобі звідки знати? — рикнув Коен.

Ціпигуб відзначив про себе, що вони помінялись ролями, до того ж зовсім не на його користь. Він перевів погляд з Коєна на скриню, то розтуляючи, то стуляючи рота.

— А звідки знаєш ти? — врешті сказав він. Та Коен його вже не слухав. Він всівся перед скринею, якщо вважати, що та її частина, де була замкова шпарина, була передом, і уважно спостерігав. Ціпигуб тихенько відійшов назад. Дивина, сказав його розум, та ця бісова штука таки дивиться на мене.