Химерне сяйво

Чарівники, як і коти, здатні бачити Смерть.

Порівняно зі звуком того голосу Смерть видавався значно приємнішим. Він прихилився до стіни, поставивши збоку при стіні свою косу. Кивнув Ринсвіндові.

— Прийшов позловтішатися? — пошепки спитав Ринсвінд. Смерть стенув плечима.

— Я ПРИЙШОВ ПОДИВИТИСЬ НА МАЙБУТНЄ, — відповів він.

— Оце — наше майбутнє?

— МОЖЛИВЕ МАЙБУТНЄ, — мовив Смерть.

— Воно — жахливе, — сказав Ринсвінд.

— СХИЛЬНИЙ ПОГОДИТИСЬ З ТОБОЮ, — сказав Смерть.

— Я думав, ти радо підтримаєш такий розвиток подій!

— НЕ ТАКИЙ, СМЕРТЬ ВОЇНА, ЧИ СТАРОГО ЧОЛОВІКА ЧИ МАЛОЇ ДИТИНИ — ОСЬ ЦЕ Я РОЗУМІЮ І ПРИХОДЖУ, ЩОБ ПОЗБАВИТИ ЇХ МУКИ І ПРИПИНИТИ СТРАЖДАННЯ. ТА Я НЕ РОЗУМІЮ, КОЛИ ОТАК УМИРАЄ РОЗУМ.

— З ким ти говориш? — спитав Двоцвіт. Декілька учасників масового заходу обернулися і підозріло дивилися на Ринсвінда.

— Ні з ким, — відповів Ринсвінд. — Може, ми підемо звідси? У мене розболілася голова.

На цю хвилю вже ціла групка людей, що стояли в самому кінці юрби, щось буркотіла, киваючи на них. Ринсвінд схопив своїх друзів і потягнув за ріг.

— Сідайте на коней і гайда звідси, — сказав він. — У мене недобре передчуття, що...

Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся. Пара затуманених сірих очей на круглій лисій голові, посадженій на крупне м’язисте тіло, втупилася в його ліве вухо. На чолі в чоловіка була намальована зірка.

— Ти скидаєшся на чарівника, — інтонація, з якою були сказані ці слова, свідчила, що він вважає це вельми нерозумним, а може, навіть фатальним.

— Хто, я? Ні, я — клерк. Так. Клерк. Точно, — сказав Ринсвінд.

Він нервово хихикнув.

Чоловік мовчав, беззвучно ворушачи губами, наче прислухався до голосу в своїй голові. До нього приєдналося декілька інших людей з зірками. Ринсвіндове вухо стало дуже популярним.

— А я думаю, ти — чарівник, — сказав чоловік.

— Послухай, — почав Ринсвінд, — якби я був чарівником, я б міг творити заклинання, правда ж? Я би просто перетворив вас на щось та й по всьому, але ж я цього не зробив, отже, ви помиляєтесь.

— Ми вбили усіх наших чарівників, — сказав один із шанувальників культу зірки. — Деякі, щоправда, втекли, та все ж ми вбили їх чимало. Вони лиш розмахували руками, та ніякої магії не відбулося.

Ринсвінд оторопіло на нього дивився.

— І нам здається, ти теж — чарівник, — сказав той, хто тримав Ринсвінда за плече, стискаючи його чимраз міцніше. — У тебе є скриня на ніжках та й на вигляд ти наче чарівник.

Ринсвінд раптом зауважив, що їх трьох разом з Багажем якимось чином відтіснили від їхніх коней і що тепер вони з усіх боків оточені похмурими людьми з сірими лицями, які підступали все ближче.

Бетан зблідла. Навіть Двоцвіт, котрий був так само здатний розпізнавати небезпеку, як Ринсвінд — літати, стривожився.

Ринсвінд глибоко вдихнув.

Піднявши руки догори у класичній позі, яку засвоїв ще за часів свого студентства, він проджерґотів:

— Відступіться! Або я вас зачарую по самі вуха!

— Чари втратили свою силу, — сказав незнайомець. — Їх поглинула зірка. Усі маги-шарлатани розкидалися тут своїми безглуздими заклинаннями, і нічого не відбувалося, а вони стояли і дивилися з жахом на свої руки, і тільки небагатьом вистачило розуму дати драпака.

— Я не жартую! — гукнув Ринсвінд.

«Зараз він мене уб’є, — подумав він. — Ото й усе. Я навіть не здатний більше блефувати. Нездара у магії, нездара в шахрайстві. Я — просто...»

Заклинання заворушилося у нього в розумі. Він відчув, як воно просякає у його свідомість, наче крижана вода, і збирається з силами. В його долоні з’явилося поколювання.

Ринсвіндова рука сама собою скинулась догори, і він відчув, як його рот почав артикулювати, а язик — рухатись, коли голос, не подібний на його власний — сухий старечий голос, — почав промовляти склади, які злітали у повітря, наче клубки пари.

Октариновий вогонь вирвався з-під його нігтів. Він вихором закрутився довкола купки нажаханих чоловіків, аж доки його не огорнула холодна хмара, що піднялася над вулицею і, повиснувши в повітрі на одну довгу мить, луснула й зникла. Без жодного звуку і навіть найменшого нудотного запаху диму.

Ринсвінд нажахано глянув на свою долоню.

Двоцвіт і Бетан схопили його за руки і потягнули через очамрілий натовп, аж доки не вибралися на відкрите місце. В якийсь момент було досить неприємно, коли вони хотіли водночас завернути в різні провулки, та вони поспішили далі, не відпускаючи Ринсвінда, чиї ноги ледве торкалися бруківки.

— Магія, — збуджено пробелькотів він, сп’янілий від власної сили. — Я сотворив магію...

— Так, це правда, — мовив Двоцвіт, вгамовуючи його.

— Хочете, покажу вам ще якісь чари? — не тямився з радості Ринсвінд. Він націлив палець на собаку, що пробігав повз, і вигукнув: «Го-го!». Той подивився на нього з докором.

— Так, бажано такі, що змусили б твої ноги бігти значно швидше, — похмуро сказала Бетан.

— Б-д-ласка! — видихнув Ринсвінд, засапавшись. — Ноги! Біжіть хутчіше! Гей, погляньте, вони мене слухаються!

— У них більше глузду, ніж у тебе, — урвала його Бетан. — Куди тепер?

Двоцвіт уважно вивчав поглядом лабіринт провулків, серед якого вони опинились. Позаду все ще було чути ґвалт і крик.

Ринсвінд вивернувся з їхніх рук і непевно потупцяв вперед найближчим провулком.

— Я це можу! — нестямно вигукнув він. — Дивіться всі сюди...

— Він у стані шоку, — сказав Двоцвіт.

— Чого б це?

— Бо до цього часу не був здатний творити магію.

— Але ж він чарівник!

— Не все так просто, — сказав Двоцвіт, кинувшись навздогін за Ринсвіндом. — Та й я не впевнений, що то був він. Голос був зовсім не схожий на його власний. Ходи сюди, друже.

Ринсвінд поглянув на нього нестямним, невидючим поглядом.

— Я перетворю тебе на трояндовий кущ, — сказав він.

— Так, так, звісно. А зараз ходімо, — сказав Двоцвіт лагідно, легенько тягнучи його за рукав.

Почулося тупотіння ніг з кількох провулків, і наступної миті до них почали підступати з десяток поборників зіркового культу.

Бетан схопила Ринсвіндову зм’яклу руку і витягнула її догори в погрозливому жесті.

— Досить цього! — заверещала вона.

— Правильно! — крикнув Двоцвіт і собі. — У нас є чарівник, і ми не побоїмося ним скористатись!

— Я вас попередила! — крикнула Бетан, тримаючи Ринсвінда за його безвільну руку, якою крутила, як ручкою корби.

— Атож! Ми озброєні до зубів! Що? — сказав Двоцвіт.

— Я спитала, де Багаж? — прошипіла Бетан поза спиною Ринсвінда.

Двоцвіт роззирнувся. Багаж наче в воду булькнув.

Ринсвінд, хай там як, все ж справляв певне враження на прислужників зіркового культу. Доки його рука плавно метлялася в повітрі, вони сприймали її за ротаційну косу і намагалися сховатися один за одного.

— Ну, то куди ж він подівся?

— Звідки я знаю? — сказав Двоцвіт.

— Це ж твій Багаж!

— Я частенько не знаю, де мій Багаж, це й означає бути туристом, — сказав Двоцвіт. — Хай там як, він часто гуляє як сам собі знає. Напевне, краще не питати його чому.

До юрби потрохи дійшло, що нічого насправді не відбувається і що Ринсвінд неспроможний жбурнути в їхній бік не те що чарівне полум’я, а навіть прокльони. Вони продовжували наступати, уважно слідкуючи за його руками.

Двоцвіт та Бетан позадкували. Двоцвіт озирнувся.

— Бетан?

— Що? — відізвалася дівчина, не зводячи очей з постатей, що сунули на них.

— Тут — глухий кут.

— Ти певен?

— Думаю, я здатний впізнати цегляну стіну, коли бачу її перед собою, — відповів Двоцвіт ображено.

— Ну, ось і все тоді, — сказала Бетан.

— Як гадаєш, якщо я спробую їм пояснити, може...?

— Ні.

— Он як.

— Я не думаю, що вони — ті, хто дослухаються до будь-чиїх пояснень, — додала Бетан.

Двоцвіт уважно на них глянув. Він, як вже відзначалося, переважно не помічав особистої небезпеки. Всупереч усьому життєвому досвіду людства Двоцвіт вважав, що якби лиш люди погомоніли одне з одним, пропустили кілька чарчин, обмінялися фотографіями внуків, можливо, спільно відвідали б виставку чи щось таке — будь-які питання можна було б вирішити. Він також вважав, що люди за своєї суттю — добрі, просто інколи в них бувають погані дні. Те, що наближалося до них вулицею, подіяло на нього як візит горили на склодувний завод.