Химерне сяйво

«Стривай, — сказав він собі. — Це ж не мої думки. Хто ж тоді вкладає їх мені в голову?»

— Ринсвінде, — сказав голос, шелесткий, мов давні сторінки.

— Хто? Я?

— Звісно, ти, дурню.

У Ринсвіндовій згорьованій душі ворухнувся слабкий спротив.

— То ти вже пригадав, з чого починався Всесвіт, чи ні? — уїдливо поцікавився він. — Прочищення Горлянки, еге ж, чи Глибокий Вдих, а може, Чухання Потилиці і Спроба Згадати, Що Ж То Була За Думка?

Інший голос, сухий, як хворостиння, прошурхотів:

— Тобі не завадило би пригадати, де ти зараз, — прошипіти речення без жодного шиплячого — завдання практично неможливе, та голос зробив непогану спробу.

— Пригадати, де я зараз? Пригадати? — загорлав Ринсвінд. — Я збіса добре пам’ятаю, що зараз я всередині клятої книги, яка теревенить різними голосами, бозна-чиїми. І ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я кричу!

— Гадаю, тобі цікаво, чому ми знову перемістили тебе сюди, — голос прозвучав над самісіньким його вухом.

— Ні.

— Ні?

— Що він сказав? — запитав інший безтілесний голос.

— Він сказав «ні».

— Він справді сказав «ні»?

— Так.

— Овва.

— Чому?

— Бо оця дурня відбувається зі мною увесь час, — сердито мовив Ринсвінд. — Однієї миті я падаю з краю світу, а наступної — опиняюся всередині книги, далі я вже на летючій скелі, а тоді спостерігаю, як Смерть вчиться викладати гатки, чи взятки, чи що то було, — то чого б мене узагалі щось цікавило?

— Ну, нам здається, тобі має бути цікаво, чому ми не хочемо, щоб нас промовив абихто, — відгукнувся перший голос, розуміючи, що втрачає контроль над ситуацією.

Ринсвінд завагався. Почута думка промайнула крізь його розум, щоправда, дуже кваплячись і озираючись на всі боки, щоб її, бува, не збили з ніг.

— А чого б це комусь забаглося раптом вас промовити?

— Через ту зірку, — озвалося Заклинання в його голові. — Червону зірку. Чарівники тебе вже шукають; коли знайдуть, вони збираються проказати разом усі вісім заклинань, щоб змінити майбутнє. Вони думають, що Диск неодмінно зіштовхнеться з тією зіркою.

Ринсвінд якусь хвилю обмірковував почуте.

— Це правда?

— Не зовсім, хіба що у певному... а це що таке?

Ринсвінд поглянув униз. До них крізь темряву наближався Багаж. З-під його кришки стирчав чималий кавалок леза коси.

— Це просто Багаж, — сказав він.

— Але ж ми його сюди не викликали!

— Його ніхто не викликає, — повідомив Ринсвінд. — Він сам з’являється, коли забажає. Не хвилюйтесь про це.

— Он як. То про що ми говорили?

— Про оту червону штукенцію в небі.

— Атож. Дуже важливо, щоб ти...

— Агов? Агов? Тут є хто-небудь?

Слабенький, писклявий голос доносився з іконографа, що досі висів на кволій Двоцвітовій шиї.

Бісик-знімкар відчинив засувку на своєму віконці і зиркнув скоса на Ринсвінда.

— Де це ми, добродію? — спитав він.

— Не дуже собі уявляю.

— Ми досі мертві?

— Хтозна.

— Так, так... Хотілося б думати, що невдовзі ми підемо кудись, де не потрібно стільки чорної фарби, бо в мене її вже катма, — віконце з тріском зачинилось.

Ринсвінд на мить уявив, як Двоцвіт роздає свої знімки, коментуючи приблизно так: «Ось тут мене діймають сто тисяч демонів», «А тут я в компанії кумедних людей, яких зустрів на схилах Потойбіччя». Ринсвінд не був певний у тому, що саме з тобою відбувається після того, як ти по-справжньому помер, на цю тему в авторитетних колах ніхто не міг дати вичерпного пояснення; один темнолиций моряк з Узбічних земель якось сказав, що він, без сумніву, потрапить до раю, де буде вдосталь шербету та гурій. Ринсвінд не знав точно, що означало «гурія», та, подумавши трохи, дійшов висновку, що то була невелика лакрична трубочка, через яку посьорбують шербет. Хай там як, від шербету у нього починало лоскотати в носі.

— Ну, якщо ліричний відступ закінчився, — твердо мовив скрипучий голос, — можемо рухатись далі. Надзвичайно важливо, щоб ти не дозволив чарівникам заволодіти Восьмим Заклинанням. Стануться жахливі речі, якщо проказати усі вісім заклинань разом надто рано.

— Я хочу, щоб мені просто дали спокій, — сказав Ринсвінд.

— Авжеж, звичайно. Ми знали, що можемо покластися на тебе з того самого дня, як ти розгорнув «Октаву».

Ринсвінд завагався.

— Чекайте хвилинку, — насторожився він. — Ви що — хочете, щоб я постійно кудись втікав і не давав чарівникам можливості зібрати всі заклинання докупи?

— Правильно.

— І саме тому одне з вас ускочило в мою голову?

— Точнісінько.

— Ви повністю зруйнували моє життя, вам це відомо? — гірко сказав Ринсвінд. — Я міг би допомогти вам як чарівник, якби ви не вирішили скористатися мною як портативною книжкою заклинань. Я не можу запам’ятовувати жодні інші заклинання, бо вони бояться залишатися в тій самій голові, що й ви!

— Нам шкода.

— Тому зараз я хочу піти додому! Я хочу повернутися туди, де... — в очах Ринсвінда заблистіла волога, — де є тверда бруківка під ногами і пиво — іноді досить нічогеньке, а надвечір — добрий шматок смаженої риби в якійсь корчмі, і, можливо, пара великих зелених огірочків на додачу, і навіть запіканка з вугрем та миска мідій, туди, де завжди десь знайдеться тепла стайня, щоб переночувати, а вранці ти завжди прокинешся на тому ж місці, де був звечора, і там ніде немає оцієї паскудної погоди. Коротше, я нічого не маю проти магії, та як для чарівника я, напевне, зліплений не з того тіста, тож я просто хочу повернутись додому!

— Але ж ти повинен... — збиралось заперечити одне із заклинань.

Надто пізно. Туга за домівкою, ота тонка еластична струна у підсвідомості, що змушує лосося вистрибувати з води і, долаючи пороги, прямувати три тисячі миль до чужинних морів чи спонукає лемінгів повертатись знов і знов на історичну батьківщину, якої — через незначний континентальний зсув — на тому місці вже нема, — ностальгія піднялася з глибини Ринсвіндової душі, як з’їдений перед сном бір’яні з креветками — із глибин шлунка, промайнула уздовж напруженої струни, що зв’язувала воєдино його стомлену душу і тіло, вперлася п’ятами як слід і смикнула...

Заклинання знову були самі всередині своєї «Октави».

Самі, якщо не рахувати Багажу.

Вони подивились на нього — не очима, звісно, — свідомістю, старою, як сам Дискосвіт, і сказали:

— Ти теж можеш забиратися звідси.

— ...зле.

Ринсвінд знав, що то говорив він сам — він упізнав свій голос. Якусь мить він роздивлявся усе довкола, але не так, як зазвичай — а визираючи крізь власні очі, наче шпигун, що підглядає через прорізані в картині отвори. Тоді він повернувся до тями.

— Ти як — нормально, Риншвінде? — запитав Коен. — Шхоже, ти на якийшь час відключився.

— Еге ж, і трошки зблід, — підхопила Бетан. — Так, наче хтось пройшов по твоїй могилі[16].

— Гм... так, напевне, той хтось був я, — сказав він. Витягнувши перед собою руку, він перелічив пальці. Виявилось, що їх стільки, скільки й повинно бути.

— М-м-м... а я взагалі якось рухався? — запитав він.

— Ти просто втупився у вогонь, наче привида побачив, — відповіла Бетан.

Позаду них почувся стогін. Двоцвіт припіднявся на купі шкур і сів, обхопивши руками голову.

Його погляд врешті зупинився на них. Він беззвучно ворушив губами.

— То був достоту чудернацький... сон, — мовив він. — Що це за місце? Звідки я тут узявся?

— Бачиш, — почав Коен, — як хтошь би шказав, Творець Вшешвіту узяв жменю глини і...

— Та ні, я маю на увазі — тут, — сказав Двоцвіт. — Це ти, Ринсвінде?

— Авжеж, — відгукнувся чарівник, на хвильку все ж засумнівавшись у правдивості своїх слів.

— Там був цей... такий годинник, що... і оті люди, котрі... — сказав Двоцвіт. Він затрусив головою, проганяючи свої видіння. — А чому тут так відгонить кіньми?

— Ти заслаб, — пояснив йому Ринсвінд. — В тебе були галюцинації.

16

Стара англійська народна прикмета: якщо хтось пройдеться тим місцем, де колись буде твоя могила, ти обов’язково здригнешся, збліднеш або вкриєшся гусячою шкірою. — Прим. пер.