Страница 2 из 52
— Е... але ж вас покликали, пане, — сказав один із чарівників-практикантів. — Саме тому ви зараз тут, — догідливо підказав він.
— Я маю на увазі, чому мене не покликали раніше? — гаркнув Ґелдер, розштовхуючи ліктями тих, хто заступав йому прохід до віконечка з ґратами.
— Е... раніше за кого, пане? — спитав чарівник.
Ґелдер пропік його поглядом, а тоді наважився зиркнути через решітку.
У кімнаті — там, де порошинки стикалися з потоком грубої магічної сили, тепер спалахували невеличкі вогники. Восьмикратна Печать роздулася пухирями, наче від опіків, і загорнулася всередину уздовж країв.
Книга, про яку йдеться, називалася «Октава» і, цілком очевидно, була далебі не простою книгою.
Існує, звісно, чимало відомих магічних книг. Комусь, мабуть, спаде на думку «Некротелекомнікон», сторінки якого зроблені зі шкіри прадавньої ящірки; хтось може пригадати «Книгу виходу близько одинадцятої»[3], написану таємничою і трохи лінивою сектою лламаїстів; а хтось, мабуть, згадає «Страшенно смішний гримуар», який, як вважають, містить єдиний справдешній жарт, що залишився у всесвіті. Та всі вони скидаються на дрібні брошурки порівняно з «Октавою», яку Творець Всесвіту, як ходили чутки, забув — з властивою йому неуважністю — невдовзі після завершення своєї фундаментальної праці.
Усі вісім заклинань, що були ув’язнені на цих сторінках, провадили складне, приховане від стороннього ока власне життя, і загалом вважалося, що...
Брови Ґелдера збіглися на переніссі, поки він оцінював ситуацію в неспокійній кімнаті. Тепер, звісно, залишалося тільки сім заклинань. Якийсь молодий ідіот з-поміж студентів-чарівників одного разу крадькома зазирнув у цю книгу, і одне з заклинань вискочило з її сторінок та оселилося в його розумі. Нікому так і не вдалося до пуття з’ясувати, як це сталося. Чекайте, як же його звали? Вінсвонд?
Октаринові та пурпурові іскорки мерехтіли, пробігаючи уздовж корінця книги. Над пюпітром почало підійматися маленьке кільце диму, а важкі металеві защіпки, що замикали книгу, здавалося, починають стугоніти від напруги.
— Чому заклинання поводяться так неспокійно? — спитав один з молодших чарівників.
Ґелдер стенув плечима. Він не міг визнати вголос, що усе це починає не на жарт його непокоїти. Як досвідчений чарівник восьмого рівня, він міг бачити напівпримарні форми, які улесливо кривлялися й жестикулювали, на долі секунди з’являючись у повітрі, що вібрувало над книгою. Точнісінько так, як мошкара з’являється нізвідки перед грозою, накопичення справді великого потенціалу магічної енергії завжди приваблювало сутностей з хаотичних Підземельних Вимірів — гидких Потвор, що всуціль складалися з переплутаних органів і слини та вічно перебували в пошуках бодай якоїсь шпарини, через яку можна було би проникнути у світ людей[4]. Це треба було зупинити.
— Мені потрібен доброволець, — сказав він твердо.
Навкруги враз запанувала тиша. Тільки один звук було чути з-за дверей. То був огидний тихенький звук металевого ланцюга, що рветься від напруги.
— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — У такому разі мені знадобляться срібні щипці, десь біля двох пінт котячої крові, невеличкий батіг і стілець...
Кажуть, що протилежністю шуму є тиша. Це неправда. Тиша — це тільки відсутність шуму. Тиша була б жахливим гармидером порівняно з тим несподіваним м’яким вибухом безшумності, що оглушив чарівників з тією ж силою, з якою кульбаба вистрілює сотнею білих дрібних парасольок.
З книги раптом пробився потужний струмінь разючого світла, черкнув стелю вогняним спалахом і зник.
Ґелдер витріщився на діру у стелі, не звертаючи уваги на пасма, що тліли в його бороді. Тоді театрально підняв догори вказівний палець.
— До горішніх кімнат, хутко! — крикнув він і помчав сходами наверх. Ляпаючи капцями та плутаючись у нічних сорочках, решта чарівників поквапилися слідом, перечіпаючись один за одного у завзятих спробах бути останніми.
Тим не менш усі вони дісталися горішньої кімнати саме вчасно, щоб побачити, як вогняна куля неабиякої магічної сили проникла крізь стелю до кімнати поверхом вище.
— Ох, — видихнув наймолодший чарівник, вказуючи на підлогу.
Ця кімната була частиною бібліотеки, доки крізь неї не проникли чари, люто переміщуючи усі можливіші частки на своєму шляху. Тож цілком логічно було припустити, що невеличкі пурпурові тритони раніше були частиною підлоги, а заварний крем з ананасовими кружальцями — можливо, якимись книгами. Пізніше дехто з чарівників присягався, що малий смутний орангутан, який сидів посеред того безладу на підлозі, дуже скидався на головного бібліотекаря.
Ґелдер не зводив погляду зі стелі.
— До кухні! — проревів він, пробираючись крізь заварний крем на підлозі до наступного сходового просвіту.
Ніхто так і не дізнався, на що перетворилася велика чавунна кухонна піч, бо вона проломила стіну і щезла без сліду, перш ніж ватага розхристаних магів з виряченими очима увірвалася до приміщення. Шеф-кухаря вегетаріанських страв значно пізніше знайшли в казані для юшки, зачувши його безпорадне белькотіння на зразок: «Свинячі гомілки! Гидотні свинячі гомілки!».
Останні згустки чарів, тепер вже ледь помітні, поступово танули на стелі.
— До Великої зали!
Сходи, що вели туди, були значно ширші та краще освітлені. Захекані, просякнуті пахощами ананаса, ті чарівники, що були трохи спритнішими, дісталися наверх, коли вогняна куля була вже посередині величезної зали, де повсякчас розгулювали протяги, — а саме актової зали Академії. Вона зависла нерухомо, лиш невеличкі збурення подеколи пробігали її поверхнею.
Чарівники, як відомо, курять. Мабуть, саме це пояснювало дружне покашлювання, таке глухе, наче доносилося з того світу, та хрипке, мов завивання пилки, сопіння позаду Ґелдера, який стояв мовчки, оцінюючи ситуацію, і міркував, чи не краще було б все ж де-небудь сховатись. Він схопив за барки одного з переляканих студентів.
— Приведіть мені ясновидців, провидців, ворожбитів та інтрасенсів! — гаркнув він. — Я хочу, щоб це дослідили!
Щось усередині вогняної кулі набирало форми. Примруживши очі, Ґелдер прикипів поглядом до форми, що народжувалась на його очах. Її не можна було не впізнати. То був всесвіт.
У цьому він не сумнівався ні на мить, бо мав у своєму кабінеті його модель, яку практично всі вважали набагато кращою за оригінал. Порівняно з можливостями, які відкривалися в роботі з такими матеріалами, як дрібний перламутр та тонкий кручений срібний дріт, Творець був у невиграшному становищі.
А крихітний всесвіт всередині вогняної кулі був, так би мовити, навдивовижу реальним. Єдине, чого йому бракувало — це забарвлення. Увесь він був білим, напівпрозорим і затуманеним.
Там були Великий А’Туїн, і чотири слони, і сам Диск. З того ракурсу, з якого Ґелдер його бачив, важко було роздивитися поверхню диска як слід, та він був цілковито впевнений, що вона теж виявиться абсолютно точно відтвореною. Втім, йому вдалося розрізнити мініатюрну копію Серця Небес, на самому вершечку якої жили сварливі та дещо буржуазні боги в палаці з мармуру, алебастру, з трикімнатними апартаментами, устеленими килимами «мокет» з довгим ворсом, — в палаці, який вони колись назвали Дунманіфестін[5]. Кожному мешканцю Диска з претензіями на освіченість завжди було надзвичайно прикро усвідомлювати, що ними керують боги, чиї уявлення про одухотворене мистецтво зводилися до мелодії дверних дзвінків.
Маленький всесвіт, все ще в зародку, почав потрохи ворушитись, нахиляючись убік...
Ґелдер хотів закричати, та йому раптом немов заціпило.
Потихеньку, але з незворотною силою вибуху форма збільшувалась в об’ємі.
Він дивився, охоплений жахом, що далі змінився щирим подивом, як куля промайнула крізь нього, наче марево. Простягнувши вперед руку, він спостерігав, як скелясті масиви, мов бліді привиди, з мовчазною рішучістю пропливали крізь його пальці.
3
Обіграна одна з можливих назв давньоєгипетської «Книги мертвих», а також те, що в Британії донедавна паби відкривалися після одинадцятої. — Прим. пер. і конс.
4
Не будемо їх описувати детально, адже навіть наймиловидніші з них були схожі на гібрид восьминога з велосипедом. Загальновідомо, що потвори з небажаних всесвітів постійно шукають вхід до цього всесвіту, який, мовою парапсихології, є таким собі еквівалентом зручного для автобусів та ближчого до магазинів розташування. — Прим. авт.
5
Одним із популярних англійських звичаїв є присвоєння маєткам власних назв. Dunmanifestin (від англ. «done manifesting», тобто «відтепер не являтимуся людям») — відсилає до традиційної британської назви маєтків «Dunroamin» (від англ. «done roaming», тобто «відтепер залишатимуся тут, удома»). Водночас це і гра словами на іншому рівні: у шотландській та ірландскій мовах «Dun-» означає «пагорб» чи «замок» і додається до топонімів, — тож таким чином «Dunmanifestin» означає «Пагорб (або замок) божественних явлень». — Прим. пер. і конс.