Джинґо

— Будь ласка! Ні! Файний песик! Сидіти! 

— Здається, всі питання закрито, — мовив Редж Шкарбан, визираючи з-за краю візка. — Вони у всьому зізналися, залишився тільки ексгібіціоніст зі Сховного парку. 

— Це я! — закричав хтось. 

— …тобто ексгібіціоністка… 

— Це я! — цього разу голосок став на октаву вищий. — А тепер нам можна вийти? 

Морква випрямився і підняв мегафон. 

— Панове, виходьте, будь ласка, з високо піднятими руками. 

— Ви що, жартуєте? — запхинькав голос, а на фоні хтось загарчав. 

— Принаймні тримайте руки так, щоб я їх бачив. 

— Буде зроблено, пане! 

Четверо чоловіків вивалилися на вулицю. Клапті рваного одягу тріпотіли на вітрі. Коли до них підійшов Морква, їхній лідер сердито тицьнув пальцем на двері. 

— На власника цієї місцини потрібно подати в суд! — крикнув він. — Тримати в сейфі дику тварину — просто немислимо! Ми собі тихенько прокралися, нікого не чіпали, а він ні з того ні сього на нас напав! 

— Ви стріляли в констебля Шкарбана, — мовив Морква. 

— Але не цілились! Не цілились! 

Констебль Шкарбан показав на стрілу, що стирчала з його нагрудника. 

— Ви в мені дірку проткнули прямо на видному місці! — поскаржився він. — Тепер її доведеться паяти, а за латання обладунків ми платимо з власної кишені. І знаєте, що б я не робив, тут назавжди залишиться мітка. 

Вони ковзнули нажаханими очима по стібках на його руках і шиї, і їх раптом осяйнуло, що попри розмаїтість кольорів людської раси, живим не притаманні зелено-сіруваті відтінки. 

— Але ж ти і так зомбі! 

— Правильно, бий мертвого, — відрубав констебль Шкарбан. 

— А ще ви взяли капрала Анґву в заручники. Леді, — сказав Морква тим самим спокійним голосом. Він звучав дуже ввічливо. А це означало, що десь вже горить ґніт, і краще не чекати, поки вогонь дійде до діжки з порохом. 

— Так… типу… але вона, певно, втекла, коли намалювалась та істота… 

— То ви її всередині покинули? — запитав Морква, все ще дуже спокійним тоном. 

Чоловіки вклякли на коліна. Їхній лідер благально здійняв руку. 

— Молимо вас! Ми прості грабіжники та злодії! Ми не погані люди! 

Морква кивнув констеблю Шкарбану. 

— Заберіть їх в Ярд, констеблю. 

— Слухаюсь! — відказав Редж і, злісно блимнувши очима, підняв арбалета. — Через вас я збіднів на десять доларів. Тож вам краще нікуди не рипатись. 

— У жодному разі, сер. Ми не посміємо. 

Морква зайшов у морок будівлі. З дверних отворів на нього позирали страхітливі обличчя. Прямуючи до кімнати-сейфа, він їм підбадьорливо всміхнувся. 

Капрал Анґва якраз поправляла на собі уніформу. 

— Поки ти не встиг нічого сказати, я нікого не кусала, — мовила вона, коли він з’явився на порозі. — Навіть не подряпала. Тільки порвала їм штани. І мушу додати, звідти далеко не трояндами несло. 

Біля дверей зринуло перестрашене обличчя. 

— А, пане Вортін, — мовив Морква. — Тут усе в порядку. Вони, схоже, все кинули. 

Діамантовий купець вражено на нього витріщився. 

— Але вони взяли заручника… 

— Вони визнали, що припустилися помилки, — відповів на те Морква. 

— І… я ще чув якесь гарчання… схоже на вовче… 

— А, так, — сказав Морква. — Ви знаєте, як воно, буває, злодії чогось не поділили… — ніяке це не пояснення, але тон Моркви навіював протилежне, тож пана Вортіна така відповідь влаштовувала ще п’ять хвилин після того, як Морква з Анґвою пішли. 

— Що ж, нічогенький початок дня, — мовив Морква. 

— Так, дякую, що запитав, я в порядку, — сказала на те Анґва. 

— Одразу видно користь від нашої служби. 

— Тільки зачіска трохи прим’ялася, і ще одна сорочка в смітник. 

— Так тримати. 

— Іноді мені здається, ти мене не слухаєш, — зауважила Анґва. 

— Радий чути, — відповів Морква. 

Вся Варта була в зборі. Ваймз глянув на море облич. 

«Люди добрі, — думав він. — Скільки їх у нас тепер? Ще кілька років тому вартових можна було порахувати на пальцях руки сліпого різника, а тепер…» 

Ще кілька доходять! 

Він схилився до капітана Моркви. 

— Хто всі ці люди? 

— Вартові, сер. Ви їх призначили. 

— Хіба? Я деяких навіть в очі не бачив! 

— Ви підписували документи, сер. І ви щомісяця виписуєте зарплатні рахунки. Коли руки доходять. 

У його голосі вчувались нотки докору. У Ваймза був свій метод ведення документації: він її не торкався до тих пір, поки на нього хтось не гримав і заодно допомагав розібратися зі стосами документів. 

— Але як вони доєдналися? 

— Як завжди, сер. Склали присягу й отримали шоломи… 

— Гей, та це ж Редж Шкарбан! Він зомбі! Він вічно розвалюється! 

— Дуже важлива персона у громаді немертвих, сер, — зауважив Морква. 

— Але як так вийшло, що він доєднався? 

— Минулого тижня він прийшов до нас зі скаргою, що Варта буцімто не дає спокою якимось привидам, сер. У ньому було стільки, ем, пристрасті. Тож я переконав його, що Варті саме бракує вузькопрофільних знань, і так він доєднався, сер. 

— Тепер жодних скарг? 

— Вдвічі більше, сер. І всі вони від немертвих, сер, і всі на пана Шкарбана. Дивина та й годі. 

Ваймз скоса зиркнув на капітана. 

— Його це дуже зачіпає, сер. Він каже, що немертві, виявляється, просто не розуміють усіх труднощів патрулювання в багатоживному суспільстві, сер. 

«Люди добрі, — думав Ваймз, — я б так само вчинив. Але тільки тому, що я не добра людина. А Морква добрий, настільки добрий, що йому можна медалі за це давати, він би не посмів…» 

А ще він знав, що ніколи не дізнається. За невинним поглядом Моркви ховалися сталеві двері. 

— Це ти його найняв, правда? 

— Аж ніяк, сер. Ви його найняли, сер. Ви підписали розпорядження про його вступ, обмундирування і патрулювання, сер. 

Ваймз знову згадав купу паперів, підписаних нашвидкуруч. Але він їх точно підписав, і їм справді бракувало людей. Це мусив бути він… 

— Між іншим, будь-хто зі званням сержанта і вище має право наймати, сер, — кинув Морква, ніби читаючи його думки. — Це зазначено в Загальних положеннях. Сторінка двадцять два, сер. Прямо під плямою від чаю. 

— І скількох же ти… найняв? 

— О, всього пару людей. Але нам досі бракує рук, сер. 

— То через Реджа. В нього вічно відвалюються руки. 

— Може, скажете їм пару слів, сер? 

Ваймз глянув на зібране… так би мовити, збіговисько. Іншого слова не було. Тобто було, і чимало, але не гоже їх тут використовувати. Великі, приземкуваті, тлусті. Тролі з лишайником, бородаті ґноми, глиняна постать ґолема констебля Дорфла, що нависала згори, немертві… він до сих пір був не до кінця певний, чи під цей термін підпадає капрал Анґва, кмітлива дівчина і за потреби дуже корисна вовчиця. «Безпритульники й приблуди», — сказав якось Колон. Безпритульники й кляті приблуди, бо нормальні люди не стають копами. 

Формально на всіх була уніформа, тільки в кожного різна. Просто всіх зігнали до арсеналу підібрати щось на себе, і, як результат, перед ними стояв ходячий історичний експонат: «Еволюція шоломів дивацької форми». 

— Ем… пані та панове… — почав він. 

— Увага, будь ласка, говорить командор Ваймз! — заревів Морква. 

Ваймз зустрівся поглядом із Анґвою, яка сперлася до стіни. Вона безпорадно закотила очі. 

— Так, так, дякую, капітане, — знітився Ваймз. Він повернувся до масового стовповиська найкращих представників Анк-Морпорка. Він розтулив рота. Якусь мить витріщався. А тоді стулив рота і самим лише кутиком промовив: — Що то за прищ на голові в констебля Флінта? 

— Це стажер констебль Кузька Сваєрс, сер. Він любить залазити якомога вище. 

— Але він гном! 

— Правильно, сер. 

— Ще один з ваших? 

— Наших, сер, — виправив його Морква, знову вдавшись до свого докірливого тону. — Так, сер. Із минулого тижня закріплений за Відділком на Балацькій вулиці.