Джинґо

— О, так, — мовив Ноббі, все ще витріщаючись на образи в себе в голові. 

Звісно, він знав, що… 

— А, це, — він пробубнів. — Ну, я пару разів бачила, — додав він. Здебільшого на листівках, треба було визнати. 

— Чудово, мабуть, мати стільки свободи, — мовила Бана. 

— Е… 

Неталь знову розревілася. Її подруги запурхали довкола. 

— Не розумію, чому чоловіки отак ідуть, — мовила Бана. — Мій суджений теж пішов. 

Якась пристаркувата жінка, що сиділа біля колодязя, крякнула. 

— Я скажу вам, чому, мої дорогенькі. Бо це краще, ніж цілими днями зрощувати дині. Краще за жінку. 

— Чоловіки думають, що війна краща за жінку? 

— Вона завжди нова, завжди молода, і добра битва може хоч весь день тривати. 

— Але вони там гинуть! 

— Вони кажуть, краще на війні вмерти, ніж у ліжку, — вона беззубо всміхнулася. — Але чоловік може й приємно сконати в ліжку, правда, Беті? 

Ноббі сподівався, що його вуха палали не настільки, щоби підпалити вуаль. Зненацька він відчув, що це і було його майбутнє. Майбутнє за десять клятих пенсів вгатило йому прямо в обличчя. 

— Даруйте, — сказав він. — Серед вас є навиданки? 

— Хто такі зрілки? — запитала Бана. 

— Є такий край неподалік, — мовив Ноббі. Він з надією додав: — Хіба ні? 

Судячи з виразу облич дівчат, ні. 

Ноббі зітхнув. Його рука потягнулась до вуха по цигарку, але знову опустилась порожня. 

— Ось що я вам скажу, дівчата, — мовив він. — Якби ж я тільки погодилась на десятидоларову версію. Вам хочеться іноді просто сісти і плакати? 

— В тебе навіть сумніший вигляд, ніж у Неталь, — зауважила Бана. — Ми можемо тебе якось втішити? 

Ноббі якусь мить не зводив із неї очей, а тоді зарюмсав. 

Всі витріщилися на Колона, так і не донісши до рота їжу. 

— Вiн це серйозно сказав, Файфале? Нащо менi сiдлати верблюда? Я ж слюсар! 

— Я думаю, це той клоун iз жонглером. Бiдоласi не вистача пальм в оазисi. 

— Мало того, що тi клятi створiння плюються, вони ще й твiй ящик з iнструментами нiзащо не потягнуть сходами нагору… 

— Ну, годi, вiн не винний, потрiбно проявити до нього милосердя.

Мовець прокашлявся. 

— Добрий ранок, друже, — привітався він. — Може, скуштуєш кускус? 

Сержант Колон зиркнув на миску, а тоді встромив туди пальця і облизав його. 

— Гей, це ж манка! У вас тут манка! Всього лише якась ман… — він затнувся і кашлянув. — Так, гаразд. Дякую. Маєте полуничне повидло? 

Господар зиркнув на своїх друзів. Вони стенули плечима. 

— Ми не знаємо, про яке «пхолуничне пховидло» ви кажете, — сказав він обережно. — Нам краще смакує з ягнятиною, — він запропонував Колону довгу дерев’яну шпажку. 

— О, у вас мусить бути полуничне повидло, — мовив Колон, якого понесло. — Ще дітваками ми калапуцькали його з манкою і… і… — він глянув на їхні лиця. — Щоправда, то було в Урі, — додав він. 

Чоловіки кивнули один одному. Зненацька все стало на свої місця. 

Колон голосно відригнув. 

Судячи з того, як всі скоса на нього зиркнули, він єдиний знав про цю відому хапонську традицію. 

— То, — сказав він, — де нині перебуває армія? Хоч приблизно? 

— Чому ти питаєш, газочеревий? 

— О, ми думали трохи підзаробити, розважаючи війська, — пояснив Колон. Він шалено пишався цим вивертом. — Знаєте… усмішка, пісня, відсутність екзотичних танців. Але для цього нам потрібно знати, де вони є, розумієте? 

— Даруй, круглобокий, а ти взагалi розумiш, що я кажу? 

— Так, дуже смачно, — невпевнено відповів Колон. 

— А, я так i думав. Вiн шпигун. Але чий? 

— Справдi? Кому бракнуло клепки найняти це непорозумiння шпигуном? 

— Анк-Морпорку? 

— Ой, та годi тобi! Вiн, мабуть, тiльки вда iз себе анк-морпоркського шпигуна. А там самi хитруни… 

— Думаш? Це народ, який робить карi з якогось карi-порошку, i ти х називаш розумними? 

— Певно, вiн з Мунтабу. Вони постiйно за нами стежать. 

— I вда з себе анкморпоркця? 

— Ну, якби ти намагався поводитися, як морпоркське непорозумiння, що вда iз себе хапонця, хiба ти мав би iнший вигляд? 

— Але нащо вдавати, що вiд звiдти? 

— Ай… полiтика. 

— Покличмо тодi вартових. 

— Ти що, несповна розуму? Ми з ним говорили! У них можуть… виникнути запитання. 

— Слушна думка. Я знаю, що робити… 

Фейфал вишкірився до Колона. 

— Я таки чув, що ціле військо подалось в Ен аль Самз ла Лайса, — сказав він. — Але нікому не кажи. 

— Невже? — Колон зиркнув на інших чоловіків. Вони дивилися на нього із навдивовижу серйозними пиками. 

— Судячи з назви, це щось здоровенне, — сказав він. 

— О, просто колосальне, — підтримав його сусід. Один із чоловіків видав звук, схожий на здавлений смішок. 

— Туди далеко, еге ж? 

— Ні, геть неподалік. Тобі рукою до нього подати, — мовив Фейфал. Він штурхнув свого товариша, в якого аж стрясались плечі. 

— А, ясно. Велика армія? 

— Цілком імовірно, що так. 

— Добре. Добре, — мовив Колон. — Е… в когось є олівець? Клянуся, в мене був, коли… 

Надворі біля таверни щось зашуміло. То був жіночий сміх, що для чоловіків є завжди тривожним звуком[26]. Гості таверни підозріливо заглядали крізь виноградні лози. 

Колон та інші гості зазирнули за вазу на групку біля колодязя. Пристаркувата леді катулялась, регочучи, по землі, а молодші дівиці спиралися одна на одну, мало не падаючи зі сміху. 

Він почув, як одна із них сказала: 

— Ану повтори, що він сказав? 

— Він сказав: «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!» 

— Так, це правда! — крекнула старенька жінка. — Він ніколи так не робить! 

— «Цікаво, він так не робив, коли я пробував!», — повторив Ноббі. 

Колон тяжко зітхнув. Це були інтонація та голос Ноббса, який перейшов у режим талапання язиком — голосок, від якого деревина загорялася з відстані десяти ярдів. 

— Перепрошую, — пробубнів він, пробираючись крізь натовп до виходу. 

— А ви чули історію про ко… султана, який боявся, що його дружина… одна з його дружин… буде йому зраджувати, поки він далеко? 

— Ми не чули таких історій, Беті! — важко дихаючи, мовила Бана. 

— Серйозно? О, в мене таких тисяча і одна історія. Отож, він пішов до мудрого старого коваля, і той йому сказав… 

— Не можна сипати такими історіями направо і наліво, кап… Беті, — запихтів Колон, відсапуючи. 

Ноббі помітив у групці зміни. Тепер його оточували жінки, які були в присутності чоловіка. Чоловіка, стать якого вони знали напевне, він виправив себе. 

Кілька з них зашарілись. До того вони не заливались рум’янцем. 

— Чому ні? — уїдливо запитала Беті. 

— Ти можеш образити людей, — непевно мовив Колон. 

— Е, нас це не ображає, сер, — озвалась Бана тихеньким скромним голосочком. — Бетині історії видаються нам дуже… повчальними. Особливо історія про чоловіка, який пішов у гендель із малим багатством. 

— І то ще було дуже важко перекласти, — сказав Ноббі, — тому що в них немає пенсів. Та в них, виявляється, є монетки з дзюрками… 

— А ще дуже цікава історія про чоловіка з загіпсованими кінцівками, — сказала Неталь. 

— Так, і вони сміялися, хоча в них не такі дверні дзвінки, як у нас, — сказав Ноббі. — Ну чого ви, не йдіть… 

Але жінки довкола криниці почали розходитися. Вони похапали глеки з водою і кудись їх понесли, раптом згадавши, що мають купу справ. 

Бана кивнула Беті. 

— Е… спасибі. Було дуже… цікаво. Але нам потрібно йти. Так люб’язно з твого боку було з нами поговорити. 

— Е, ні, не йдіть… 

У повітрі повис ледь вловимий аромат парфумів. 

Беті глипнула на Колона. 

26

Бо зазвичай їм здається, що то з них сміються. — Прим. авт.