Джинґо

Не так собі Колон уявляв таверну. Передовсім тому, що там майже не було крівлі. Склепінчасті стіни обрамлювали двір. Із тріснутої вази пнулася виноградна лоза, звисаючи з решіток вгорі. На фоні долинав ледь чутний дзюркіт, і не тому, що бар примикав до вбиральні, як «Латаний барабан», а тому що посеред бруківки стояв невеличкий фонтан. І там було прохолодно, набагато прохолодніше, ніж на вулиці, хоч виноградове листя заледве створювало затінок. 

— Я не знав, що ви жонглюєте, сер, — Колон прошепотів лорду Ветінарі. 

— А ви що, не вмієте, сержанте? 

— Аж ніяк, сер! 

— Дивно. Це ж навіть навиком важко назвати, хіба ні? Людина вирішує, що і куди має летіли. А тоді залишається тільки дозволити предметам зайняти правильні позиції в часі й просторі. 

— Вам це дуже добре виходить, сер. Часто вправляєтеся? 

— До сьогодні ніколи не пробував, — лорд Ветінарі глянув на вражене обличчя Колона. — Після Анк-Морпорка, сержанте, жменя летючих динь — сущі дрібниці. 

— Я вражений, сер. 

— А в політиці, сержанте, завжди важливо знати, де сидить курча. 

Колон підняв феску. 

— Воно досі в мене на голові? 

— Воно, схоже, задрімало. Я б на вашому місці його не займав. 

— Ходь сюди, жонглере… а їй сюди зась! 

Вони підняли очі догори. Над ними нависав, тримаючи в обох руках винні глечики, чоловік, лице та фартух якого кричали «бармен» на семиста мовах. 

— Жінкам сюди зась, — вів далі він. 

— Чо нє? — запитав Ноббі. 

— Жінкам також зась ставити запитання. 

— Чо нє? 

— Тому що так написано. 

— Куди мені тоді іти? 

Бармен стенув плечима. 

— Хто знає, куди ходять жінки? 

— Іди, Беті, — звелів Патрицій. — І… слухай, про що люди говорять! 

Ноббі вихопив у Колона келих вина і осушив його. 

— Не розумію, — застогнав він, — Я лише десять хвилин як жінка, а вже ненавиджу вас, чоловічі сволоти. 

— Не розумію, що на нього найшло, сер, — прошепотів Колон, коли Ноббі погупав геть. — Це на нього не схоже. Я думав, хапонські жінки роблять те, що їм скажеш! 

— А твоя дружина робить те, що ти їй кажеш, сержанте? 

— Ну, так, звісно, чоловік — господар у своїй хаті, я так завжди кажу… 

— Тоді чому ти завжди прибираєш на кухні? 

— Ну, вочевидь, потрібно слухатися… 

— Насправді, в хапонській історії є багато відомих прикладів, коли жінки йшли на війну разом зі своїми чоловіками, — мовив Патрицій. 

— Що? На одному боці? 

— Дружина принца Арквена Тістам вривалася в битву зі своїм чоловіком, і, згідно з легендою, вбила десять тисяч чоловіків. 

— Це чимало. 

— Легенди схильні до інфляції. Втім, я переконаний, існує історичний доказ того, що під час свого правління королева Совавондра з Сумтрі стратила понад тридцять тисяч людей. Подейкували, вона бувала вкрай дратівлива. 

— Ви би чули мою дружину, коли я не прибираю за собою тарілки, — похмуро мовив сержант Колон. 

— Коли ми вже змішалися з місцевими, сержанте, — мовив Патрицій, — мусимо вивідати, що тут відбувається. Хоч тут вочевидь планується вторгнення, я переконаний, що принц Кадрам приберіг трохи війська на випадок наземного нападу. Було б добре дізнатися їхнє розташування, бо де вони, там і він. 

— Точно. 

— Думаєш, впораєшся? 

— Так, сер. Я знаю хапонців, сер. За це можете не переживати. 

— Ось тобі трохи грошей. Пригости людей випивкою. Втрися їм у довіру. 

— Гаразд. 

— Менше випивки, більше втирання. 

— Я добре втираюсь, сер. 

— Тоді йди. 

— Сер? 

— Так? 

— Я трохи переживаю за… Беті, сер. Пішла собі сама. З ни… нею може що завгодно статися, — але він дещо вагався. Так зразу і не придумаєш, що може статися з капралом Ноббсом. 

— Переконаний, якщо виникнуть якісь проблеми, ми про це дізнаємось, — запевнив його Патрицій. 

— Маєте рацію, сер. 

Колон підійшов до групки чоловіків, що сиділи кривим колом на підлозі й, стиха перемовляючись між собою, їли з великого блюда. 

Він сів. Чоловіки опліч нього слухняно посунулися. 

Отож, як ото… а, точно… всі знали, як говорять хапонці… 

— Вітання, браття пустелі, — привітався він. — Я вас не знаю, але залюбки поласую овечими очима! Закладаюсь, ви, хлопці, чекаєте не дочекаєтесь, коли знову осідлаєте своїх верблюдів, бо мені вже не терпиться. Я плювати хотів на брудних псів з Анк-Морпорка. Хто недавно отримав бакшиш? Кличте мене Ал. 

— Перепрошую, ви та леді з клоунами? 

Капрал Ноббс, що понуро плівся вулицею, підняв очі. До нього зверталася миловидна юнка. Жінка, яка говорить до нього з власної волі — це щось новеньке. Ба більше — вона ще й всміхалася. 

— Е… та. Так. Це я, — він ковтнув. — Беті. 

— А мене звуть Бана. Хочеш піти до нас потеревенити? 

Ноббі зазирнув їй за спину. Там сиділи, згуртувавшись довкола великої криниці, жінки різного віку. Одна з них сором’язливо махнула йому рукою. 

Він кліпнув. То було щось геть нове. Він глянув на свій одяг, який уже ні на що не годився. Його одяг завжди ні на що не годився вже через п’ять хвилин після одягання. 

— О, не переживай, — заспокоїла його дівчина. — Ми знаємо, як це. Але в тебе був такий самотній вигляд. Може, ти нам допоможеш… 

Тепер вони були в колі інших. Там були жінки всіх можливих форм і розмірів, і жодна з них поки не сказала «фу» — досвід, який до сих пір не фігурував в особистій хроніці Ноббі. Перебуваючи в стані марення, капрал Ноббс глянув на цю ситуацію збоку і відчув, що потрапив у Рай. Єдина прикрість, яка порушувала ідилічну картину — це те, що він увійшов не через ті двері. 

— Ми тут намагаємося заспокоїти Неталь, — мовила дівчина. — Її суджений не піде з нею завтра під вінець. 

— Свинота, — мовив Ноббі. 

Одна з дівчат із червоними від сліз очима різко підвела голову. 

— Він хотів, — вона схлипнула. — Але його забрали воювати в Ґебру! І все через якийсь острів, про який ніхто ні сном, ні духом! І вся моя сім’я тепер там! 

— Хто його забрав? — запитав Ноббі. 

— Він сам себе забрав, — сердито відрубала старша жінка. Попри розбіжності в одязі було в ній щось до болю знайоме, і Ноббі зрозумів, що якщо розрізати її навпіл, з неї аж випиратиме слово «теща». 

— О, пані Атбар, — мовила Неталь, — він сказав, що це його обов’язок. Так чи інакше, всім хлопцям довелося піти. 

— Чоловіки! — закотив очі Ноббі. 

— Хто-хто, а ти мала пізнати чимало чоловічих втіх, — кисло мовила теща. 

— Мамо! 

— Хто, я? — перепитав Ноббі, забувшись на мить. — А, так. Чимало. 

— Справді? 

— А чо нє? Пиво — моя улюблена втіха, — сказав Ноббі. — Але й від хорошої, дармової цигарки теж не відмовлюсь. 

— Тьху! — теща підняла кошик із пранням і пішла геть, а за нею більшість літніх жінок. Інші засміялися. Навіть похнюплена Неталь усміхнулася. 

— Здається, вона не це мала на увазі, — припустила Бана. Під гучне хихотіння вона схилилася і прошепотіла щось Ноббі на вухо. 

Вираз його обличчя не змінився, але воно наче затерпло. 

— А, це, — мовив він. 

Існували певні світи досвіду, що їх Ноббі бачив лише на карті, але він знав, про що вона говорила. Звісно, свого часу він патрулював у деяких частинах Затінків — тих самих, де дівиці безцільно валандались і, мабуть, застуджували крижі — але за цей вид поліцейської роботи, що може зацікавити Відділ поліції з боротьби з проституцією деінде, тепер має справу Гільдія швачок. Люди, які відмовлялися підкорятися… ні, не закону як такому, а радше неписаним правилам… які ввела пані Долоня разом із комітетом дуже досвідчених дівчат[25], привертали увагу Порадниць, Дотсі та Сейді, після чого їх більше не бачили. Навіть пан Ваймз схвалював таку домовленість. Бо можна було уникнути писанини. 

25

І паном Гаррісом з клубу «Голубий кіт». Його вступ викликав чималий спротив у Гільдії, яка бачила в ньому конкурента, але місіс Долоня відхилила всі заперечення, аргументувавши це тим, що все неприродне — насправді природно. — Прим. авт.