Джинґо

Бібліотекар поморщився від вигляду Анґви. Йому не подобався запах вовкулак. Але він кивком запросив їх усередину і залишив чекати, а сам поплентався, стукаючи кісточками пальців по підлозі, назад до свого столу і взявся нишпорити в шухляді. Він дістав звідти жетон на мотузці «Почесний констебль Варти», який він повісив собі десь у тій області, де мала бути шия, а тоді став, як міг стати орангутан, по стійці струнко, тобто так собі. Центральний мозок людиноподібної мавпи приймає сигнал, який, однак, занадто повільно доходить до його віддалених відділів. 

— Уук уук! 

— А це означає «Чим можу вам допомогти, капітане Бульбо?» — глузливо поцікавилась Анґва. 

— Нам потрібно перевірити п’ятий поверх, що виходить на площу, — дещо прохолодно мовив Морква. 

— Уук ууук — уук. 

— Він каже, що там самі лише старі підсобки, — переклав Морква. 

— А що означає те останнє «уук»? — запитала Анґва. 

— «Пане Жахливий капелюх», — відповів Морква. 

— Але він так і не допетрав, хто ти є? — запитала Анґва. 

П’ятий поверх був рядом задушливих кімнатчин, що сумно тхнули старими, нікому непотрібними книжками. Вони стояли не на полицях, а на широких стелажах, зв’язаних мотузками. 

Чимало з них були потріпані й без обкладинок. Однак, судячи з того, що з них залишилося, то були старі підручники, в яких навіть найпалкіший книголюб не вбачав цінності. 

Морква взяв до рук пошарпаний примірник «Окультної абетки» Водделея. З нього випало кілька вирваних сторінок. Анґва підібрала одну з них. 

— «Розділ п’ятнадцятий, Основи некромантії», — зачитала вона вголос. — «Урок перший: правильне використання лопати…» 

Вона поклала аркуш на місце і вдихнула повітря. Присутність бібліотекаря заповнювала ніздрі, як слон — сірникову коробку, проте… 

— Тут був хтось іще, — сказала вона. — За останні пару днів. Можете залишити нас наодинці, сер? Коли діло доходить до запахів, вас трохи… забагато… 

— Уук? 

Бібліотекар кивнув Моркві, стенув плечима до Анґви і неквапом вийшов. 

— Не рухайся, — розпорядилася Анґва. — Стій, де стоїш, Моркво. Не тривож повітря… 

Вона обережно посунула вперед. 

Вуха їй підказували, що Бібліотекар був у коридорі внизу, бо вона чула, як скрипить підлога. 

Але її ніс підказував, що він усе ще тут. Запах дещо розмитий, але… 

— Я мушу перетворитися, — сказала вона. — Бо в цій подобі важко тверезо побачити картинку. Вона надто дивна. 

Морква слухняно заплющив очі. Вона заборонила йому дивитися на перевтілення з людини в вовка через неприємні подоби в переході між ними. В Убервальді люди змінювали подоби так само природно, як прості смертні перевдягають пальто, але навіть там вважалося добрим тоном робити це за кущиком. 

Коли він знову розплющив очі, Анґва вже скрадалася, зосередивши все своє єство в носі. 

Нюховий образ Бібліотекаря був непересічної форми: проста фіолетова пляма там, де він рухався, але майже тривимірна фігура там, де стояв незрушно. Руки, обличчя, губи… за кілька годин вони розвіються клубами хмар, але поки вона ще вчуває їхній аромат. 

Повітряні потоки тут, схоже, геть незначні. В цьому застояному повітрі навіть мухи не літають, щоб збурювати своїми крильцями брижі неспокою. 

Вона наблизилась до вікна. Зорове сприйняття було на другому плані, лише малюючи вугільну картинку кімнати, яку запахи розфарбовували розкішними барвами. 

Біля вікна… біля вікна… Так! Тут стояв чоловік і, судячи з запаху, якийсь час не рухався. Той запах майорів у повітрі, дразнячи її чутливі нюхові рецептори. Кучеряві, хвилясті сліди підказували, що вікно відчинили і знову зачинили, але, їй здається, чи в повітрі ще витає ледь уловимий натяк на те, що він вистромив з вікна руку? 

Її ніс неугавно працював, силкуючись відтворити первинні форми з обрисів, що густим димом повисли в повітрі… 

Закінчивши, Анґва повернулася до своєї купки одягу і ввічливо кашлянула, коли вже взувала чоботи. 

— Біля вікна стояв чоловік, — сказав вона. — Довге, дещо сухувате волосся, тхне дорогим шампунем. Це той самий чоловік, що забив дошки після того, як Оссі проникнув у Барбакан. 

— Ти впевнена? 

— Цей ніс колись помилявся? 

— Пробач. Продовжуй. 

— Смію припустити, він був присадкуватий і дещо кремезний, як на свій зріст. Не часто мився, але як вже доходили руки, то користувався «Вітрощуковим милом», з тих дешевших. Але голову мив дорогим шампунем, що дивно. Чоботи ще нові. І пальто зеленого кольору. 

— Ти відчуваєш на запах кольори? 

— Ні. Фарбу. Ця, я думаю, зі Сто Лат. І… я думаю, він стріляв з лука. З дорогого лука. В повітрі вчувається дух шовку, з якого виготовляють найміцнішу тятиву, чи не так? А таку на дешевий лук ніхто не напинає. 

Морква став біля вікна. 

— Перед ним відкривався гарний вид, — мовив він і глянув на підлогу. А тоді звів очі на стелю. І на ближні полиці. 

— Скільки часу він тут пробув? 

— Я би сказала, десь дві-три години. 

— Він не багато ходив. 

— Ні. 

— Ані курив чи спльовував. Він просто стояв і вичікував. Професіонал. Пан Ваймз мав рацію. 

— Набагато фаховіший за Оссі, — зазначила Анґва. 

— Зелене пальто, — мовив Морква, ніби розмірковуючи вголос. — Зелене пальто, зелене пальто… 

— О… і рясна лупа, — мовила Анґва, випрямившись. 

— Сніжок Слоупс?! — зарепетував Морква. 

— Що? 

— Дуже рясна лупа? 

— О, так, вона… 

— Саме тому його прозвали Сніжком, — мовив Морква. — Дейсевіль Слоупс, людина з армованим гребінцем. Але я чув, він перебрався до Сто Лат… 

Вони суголосно промовили: 

— …де продають фарбу… 

— Він вміє стріляти? — запитала Анґва. 

— Ще б пак. А ще вміє вбивати незнайомих людей. 

— Він найманець? 

— О, ні. Він просто вбиває людей за гроші. Без почерку. Та він і писати особливо не вміє чи читати. 

Морква співчутливо почухав голову, поринувши в спогади. 

— Він навіть не дивиться на мудровані картинки. Ми би ще минулого року його спіймали, але він швиденько заперечно похитав головою і змився, поки ми намагалися відкопати Ноббі. Оце так. Цікаво, де він зупинився? 

— Тільки не проси взяти його слід на вулиці. По ньому вже потоптались тисячі людей. 

— Тут є люди, які можуть знати. Ті, хто є очима цього міста. 

— ПАНЕ СЛОУПС? 

Сніжок Слоупс обережно помацав свою шию чи то пак шию своєї душі. Людська душа зазвичай тримає форму первинного тіла ще якийсь час після смерті. Звичка — дивна річ. 

— Хто це в біса був? — запитав він. 

— БУВА, НЕ ВАШ ЗНАЙОМИЙ? — запитав Смерть. 

— Взагалі-то ні! У мене мало знайомих, які стинають мені голову! 

Тіло Сніжка Слоупса вдарилось об стіл, коли падало. Кілька пляшечок лікувального шампуню перевернулися і тепер змішувалися з вмістом інших, куди інтимніших рідин із трупа Слоупса. 

— Оцей засіб із особливими олійками коштував мені майже чотири долари, — сказав Сніжок. Однак тепер це вже якось… не мало значення. Смерть трапляється з іншими людьми. В цьому випадку іншою людиною був він. Той, хто лежить. Не той, хто дивиться на все це збоку. За життя Сніжок не міг навіть вимовити «метафізичний», а зараз вже починав дивитись на життя по-іншому. Збоку, для початку. 

— Чотири долари, — повторив він. — Я навіть не встиг його випробувати! 

— ВОНО Б ВАМ НІЧОГО НЕ ДАЛО, — сказав Смерть, погладжуючи чоловіка по плечу, що вже потрохи зникало. — АЛЕ ЯКЩО ПОГЛЯНУТИ НА ЦЕ З ІНШОГО БОКУ, ВОНО ВАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ. 

— Що, більше ніякої лупи? — запитав уже майже прозорий Сніжок, який стрімко зникав. 

— НІКОЛИ, — відповів Смерть. — РУЧАЮСЯ. 

Командор Ваймз біг присмерковими вулицями, намагаючись на ходу пристебнути нагрудні лати.