Джинґо

В повітрі повисла багатокрапка, привиди несказаних слів. «Дрібнички, — думав Ваймз. — З них починається війна». 

— Моїй роботі кінця-краю немає, Сибіл, — сказав він якомога спокійніше. 

— Роботи завжди було чимало. І чим більша Варта, тим більше роботи, ти не помічав? 

Ваймз кивнув. Так і було. Розклад чергувань, квитанції, записки, доповіді… може, Варта і не сильно впливала на місто, а от на кількість дерев — безсумнівно. 

— Ти повинен делегувати, — сказала леді Сибіл. 

— Він те саме каже, — пробубнів Ваймз. 

— Даруй? 

— Думки вголос, люба. — Ваймз відсунув документи вбік. — Ось що я тобі скажу… може, залишимось сьогодні вдома? — запропонував він. — У нас у вітальні гарно горить… 

— Е… ні, Семе, не горить. 

— Що, юний Фортрайт не запалив камін? — Фортрайт був Боєм; Ваймз і гадки не мав, що це офіційна посада слуги, але в обов’язки Боя входило розпалювати камін, мити вбиральні, допомагати садівнику і перебирати на себе вину. 

— Він подався в барабанники в полк герцога Еорльського, — сказала леді Сибіл. 

— І він туди ж? А здавався таким кмітливим хлопцем! Хіба він не замалий для цього? 

— Він сказав, що прибреше про свій вік. 

— То заодно хай набреше про свій музичний дар. Я чув, як він свистить, — Ваймз струснув головою. — Що спонукало його втнути подібну дурницю? 

— Сподівається вразити дівчат уніформою. 

Сибіл ніжно йому всміхнулася. Ідея провести вечір вдома раптом видалась дуже привабливою. 

— Що ж, знайти дрова — справа нехитра, — прорік Ваймз. — А тоді ми замкнемо двері й… 

Одні з вищезгаданих дверей задрижали від несамовитого грюкання. 

Ваймз піймав на собі погляд Сибіл. 

— Та йди вже. Відчиняй двері, — зітхнула вона й сіла. 

Всередину увійшла страшенно захекана капрал Малодупко. 

— Вам… треба поспішити… сер… на цей раз… це вбивство! 

Ваймз безпорадно глипнув на дружину. 

— Звісно, тобі треба йти, — сказала вона. 

Анґва розчісувалась перед дзеркалом. 

— Мені це не подобається, — сказав Морква. — Така поведінка неприпустима. 

Вона погладила його по плечі. 

— Не переймайся, — сказала вона. — Ваймз усе пояснив. А ти поводишся так, ніби ми робимо щось погане. 

— Мені подобається бути вартовим, — мовив Морква, все ще з трауром у голосі. — Потрібно носити уніформу. Бо якщо не носити уніформу, це ніби шпигувати за людьми. Він знає, що я думаю з цього приводу. 

Анґва глянула на його коротеньке руде волосся і чесні вуха. 

— Я стільки роботи зняв з його пліч, — вів далі Морква. — Йому тепер взагалі не треба патрулювати, але він однаково намагається робити все сам. 

— Можливо, він не хоче, щоб ти був аж такий послужливий? — припустила Анґва якомога тактовніше. 

— Та й не молодіє він. Я пробував йому на це натякнути. 

— Як мило з твого боку. 

— Я ніколи не був під прикриттям. 

— Тебе і так до пуття не прикрити, — мовила Анґва, накидаючи на себе пальто. Яке полегшення було скинути лати. А ось Моркву так легко не замаскуєш. Зріст, вуха, полум’яне волосся, вираз мускулястої добросердності… 

— Якщо задуматися, вовкулака завжди під прикриттям, — зауважив Морква. 

— Дякую, Моркво. Ти маєш цілковиту рацію. 

— Мені просто некомфортно жити в брехні. 

— Спробуй милю пройти на цих лапах. 

— Перепрошую? 

— А… нічого. 

Син Ґоріффа Джаніль дуже сердився. Він сам не знав, чому. Його багато що злило. Найбільше — вогняна бомба минулої ночі. І слова, які він чув на вулиці. Сьогодні вранці він посварився з батьком через доставку їжі до штабу Варти. Вони виступали офіційною частиною міста. Носили ці дурнуваті жетони. Мали уніформи. Його багато що сердило, зокрема те, що йому тринадцять. 

Тож коли о дев’ятій вечора, поки батько випікав хліб, двері їхньої крамниці з гуркотом розчахнулися, і всередину увірвався якийсь тип, Джаніль витягнув з-під прилавка старезний батьковий арбалет і, поцілившись кудись в область серця, натиснув на спусковий гачок. 

Морква пару раз гупнув ногами і роззирнувся довкола. 

— Тут, — сказав він. — Я стояв отут. А Принц був… он в тому керунку. 

Анґва слухняно перетнула площу. Кілька людей зацікавлено оглядалися на Моркву. 

— Добре… стоп… ні, трохи далі… стоп… поверни трохи наліво… тобто, моє ліво… трохи назад… тепер скинь руки догори… 

Він підійшов до неї і простежив за її поглядом. 

— У нього стріляли з Академії? 

— Начебто з корпусу бібліотеки, — мовила Анґва. — Але чарівник би цього не робив, правда? Вони в таке не вплутуються. 

— О, туди зовсім не складно потрапити, навіть коли ворота зачинені, — сказав Морква. — Може, спробуємо неофіційний спосіб? 

— Добре. Моркво? 

— Так? 

— Накладні вуса… не твоє це. Та й ніс надто рожевий. 

— Хіба вони мене не маскують? 

— Ні. А капелюх… його я теж краще заберу. Ти не подумай, капелюх хороший, — квапливо додала вона. — Але коричневий котелок… не твій стиль. Він тобі не личить. 

— Власне! — вигукнув Морква. — Якби він був у моєму стилі, люди би здогадалися, що це я, хіба ні? 

— Маю на увазі, що у ньому ти, як якийсь пройдисвіт, Моркво. 

— А в мене зазвичай вигляд пройдисвіта? 

— Ні, не… 

— Ага! — Морква понишпорив у кишені свого великого коричневого пальта. — Глянь, я придбав цю книжку маскувань у крамниці приколів на вулиці Федри. Дивно, але Ноббі теж там щось купував. Я запитав його, нащо, а він сказав, що це його остання надія. Як гадаєш, що він мав на увазі? 

— Не можу навіть уявити, — відповіла Анґва. 

— У них просто неймовірний асортимент. Накладні перуки, носи, бороди, навіть накладні… — він завагався і зашарівся. — Навіть накладні… цейво, груди. Для леді. Але я, хоч убий, не розумію, нащо їх приховувати. 

«Він, мабуть, справді не розуміє», — подумала Анґва. Вона взяла в Моркви крихітну книжечку і трохи погортала. Вона зітхнула. 

— Моркво, це маскування для бульби. 

— Хіба? 

— Поглянь, вони всі на картоплинах, бачиш? 

— Я думав, це просто для прикладу. 

— Моркво, на книжці емблема «пана Картоплини». 

За своїми густими чорними вусами Морква здавався скривдженим і спантеличеним. 

— Нащо картоплі маскуватися? — запитав він. 

Вони дійшли до вулички вздовж стін Академії, яка мала неофіційну назву «Студентський прохід» настільки довго, що тепер цей напис красувався на табличці на початку вулиці. Повз них пройшла пара студентів-чарівників. 

Про неофіційний вхід до Академії знали тільки студенти. Але вони й частенько забували, що старші члени факультету також колись були студентами і теж любили вилазити ввечері після того, як ворота офіційно зачинялися. Темними вечорами це природно призводило до збентеження і дипломатичних перемовин. 

Морква з Анґвою терпляче зачекали, поки звідти вилізло ще кілька студентів, а слідом за ними — декан. 

— Добрий вечір, сер, — ввічливо привітався Морква. 

— Добрий вечір вам, пане Картоплино, — мовив декан і неквапливо пішов у темряву. 

— Бачиш? 

— Так, але ж він не звернувся до мене на ім’я, — сказав Морква. — Отож, це працює. 

Вони стрибнули на газон академії і попрямували до бібліотеки. 

— Там точно зачинено, — мовила Анґва. 

— Не забувай, всередині є наша людина, — нагадав їй Морква і постукав у двері. 

Двері злегка прочинилися. 

— Уук? 

Морква підняв жахливий крихітний котелок. 

— Добрий вечір, сер, можна зайти? Ми у справах Варти. 

— Уук іік уук? 

— Е… 

— Що він сказав? — запитала Анґва. 

— Якщо тобі так цікаво, — сказав він: «Боже мій, ходяча картоплина», — переклав Морква.